Вражає вчасність появи цього тексту — у 1991 році. Саме постає на повний зріст проблема повернення татар на свою батьківщину, у Крим. Вкотре вже з’являється тема союзу проти імперії з такими ж “братами по нещастю”.
Олексій Аполлонов не є ілюстратором фольклорного минулого і сьогодення, він шукає та вдало знаходить свій шлях між архаїзмом та асиміляцією, створює універсальне середовище, котре узгоджує різні простори-часи та зберігає автентичність.
У Стасюка немає жахіть 1990-х. Є хаос часу змін. Змін і свободи, що ніколи не даються легко. «Галицькі оповідання» моляться за упокій неприкаяної епохи, якій час піти. Хоч би й з музикою.
Марися — у всіх сенсах «з іншого берега». Окрім історії депортації закерзонських сімей, у повісті не знехтувано лінії кохання із присмаком забороненого: українця Васька до єврейки Нави — кохання, яке спонукає хлопця прийняти відчайдушне рішення про втечу з рідного дому.
“Писар Імхотеп” Теодора Микитина — це не тільки про компромісні методи виживання, а також і про те, що стратегічно “мирне співіснування” колонізаторів і підкорених приречене
Віктор Косенко – композитор, в музиці якого відчутні всі риси української ментальності. Від ліричності та ніжності до трагізму. Від радісного піднесення до сентиментальності.
Велич органа не створювала меж, а навпаки допомогла відобразити всі закладені композиторками в творах емоції: чи то меланхолійне та сентиментальне «Adieu» Марії Олійник, чи ціла лавина почуттів у «Експансії» Анастасії Сисенко.
Що більше ми маємо, то більше хочемо – і тим менше воно приносить задоволення. Бо людині ж потрібні лише правильні моральні орієнтири, а все інше додасться
Якби хтось поставив собі за мету встановити чемпіона з маскування сенсів в українській історичній белетристиці, то цим чемпіоном став би Теодор Микитин.
