Час сновидінь

До 14 березня 2022 року у виставкових залах Палацу Лозинського у Львові (Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького) експонуватиметься виставка Олексія Аполлонова «Карпати плюс».

Олексій Аполлонов – київський художник, живописець; народився в мистецькій родині та отримав ґрунтовну мистецьку освіту – у 5 класі вступив до РХСШ (Республіканської художньої середньої школи), після цього навчався в Українській академії мистецтв (тепер  Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) за спеціальністю монументальний живопис.

Львівська виставка «Карпати плюс» побудована із циклів робіт від 2016 року, адже в цей період Аполлонов практично відмовився від своєї усталеної образної системи та виробив новий художній почерк. Виняток становлять 5 чорно-білих портретів 2014 року, котрі демонструють зародження нового для автора підходу. На виставці представлені твори із наступних серій: «Фото на згадку», «Біополе», «Знаки», «На річці СНОВидінь», «Лебедине озеро», «Басейн», «Мерлін Монро/Бріжіт Бардо». І хоч твори з перелічених серій не є однорідними, цю виставку можна порівняти з рікою, що формується в єдиний потік від впадання кількох приток.

Живописні роботи, представлені тут, у  більшості великоформатні, створені у сміливій ескізній манері, наближеній до дитячого малюнку, де площина є домінантною. Простір у них сприймається як потенційно безкінечний (навіть у зображуваних басейнах та гардеробних межі картини не зупиняють його розгортання поза нею). Важливим є ритм. Колір – інтенсивний, контрастний, резонуючий, абсолютно відірваний від натурального сприйняття, часом агресивний до глядача – концентрованим потоком заповнює виставку.

Колір має велике значення для Аполлонова, але в першу чергу  художника цікавить форма. Він говорить про це так: «Теми в моїх роботах – це просто привід працювати із формою та композицією, це шлях та пошук. Моя ідеологія полягає не в тому, щоб знайти нову тему, а в тому, щоб відшукати нову для себе форму».

І так, ми бачимо ці експерименти, те, як автор методично розробляє одну і ту саму тему у своїх циклах, через особливу внутрішню свободу він може собі це дозволити – «відпустити» живопис у пошуку оптимального рішення, бо в цьому випадку досвід є важливішим за результат. Такий підхід вважається модерністським та відрізняється від «шедеврального» підходу класичних живописців, де твір має бути завершеним і не повторюватись у наступному. Пошук цього «оптимального» рішення потребує також і формування системи відповідних знаків, образів, адже фігури на полотнах Аполлонова – це коди, котрими художник позначає все навколо: людських істот, краєвиди, предмети та явища (один з циклів так і називається «Знаки»). Знайдений у результаті баланс між естетичними рамками людини з академічною художньою освітою та її внутрішньою свободою є виваженим (на момент написання роботи) та справді цікавим.

Цікавим також є те, як автор надає значущості та вагомості побутовим та звичним життєвим ситуаціям, підсвічує, наводить на них збільшувальне скло. Таким чином монументалізує ці тихі історії на своїх великих форматах, проте залишає манеру начерку, миттєвого враження від щойно побаченого. Ви часто звертаєте увагу на людей, що працюють у полі? Аполлонов – так. «Під час подорожей Центральною Україною буває таке, що їдеш машиною 500-600 км, а це тільки простір, тільки поля. Дивишся на них і думаєш: а хто ж на цьому полі? Видивляєшся та шукаєш. А коли помічаєш, то вже намагаєшся запам’ятати та не забути» (цикл «Біополе»). У цій пост-пленерній серії художник також не забуває та перекидає місток і до бойчукістської школи; окрім монументалізації він використовує інший модерністський прийом – побудову композиції за принципом іконографічного житія.

На що ще потрібно звернути увагу на виставці? Обов'язково на джерела натхнення Олексія Аполлонова. Використовуючи сучасні знання та класичні техніки, він звертається до стародавніх мотивів та образів, які ми знаходимо у народних майстрів – від наїву декоративних настінних килимків із оленями (цикл «На річці СНОВидінь»), різьблених ведмедів і орлів, аж до гостроверхих дерев'яних церков. Але таке звертання відрізняється від попередніх епізодів модерністського екзотизму – таких, як використання африканської скульптури в примітивістських роботах Пікассо, Матісса та інших художників першого десятиліття XX століття, або знаходження «первісності» в доколумбовому мистецтві деякими абстрактними експресіоністами.

Олексій Аполлонов не є ілюстратором фольклорного минулого (і сьогодення), він шукає та вдало знаходить свій шлях між архаїзмом та асиміляцією, створює універсальне середовище, котре узгоджує різні простори-часи та зберігає автентичність.

 «Час сновидінь» – такою була перша робоча назва виставки, пізніше куратори замінили її на більш земну «Карпати плюс». Але, враховуючи існування циклу «На річці СНОВидінь», варто про це згадати. Час сновидінь – це загальна назва для мистецтва (як правило картин) аборигенів Австралії. Воно ґрунтується на стародавніх сакральних мотивах, і також наноситься на тіло людини, кору дерев і землю.

Це мистецтво – характерний приклад третього шляху в сучасній глобальній культурі. З одного боку, його образи йдуть від мотивів та орнаментів, пов'язаних із традицією, а з іншого – воно набуло нового матеріального вираження з появою сучасних технологій та матеріалів. «Часом сновидінь» аборигени називають еру Творіння, коли прабатьки створили землю, і образи цих прабатьків на картинах набувають різних форм (людей, рослин, тварин), то більш фігуративних, то більш абстрактних. Картини «часу сновидінь» – приклад мистецтва, яке зберігає автентичність, при цьому не заграючи з фольклорністю.

У фільмі Віма Вендерса «Поки існує світ», головний герой пояснює такий підхід: «Він співає про землю. Земля для них, як Біблія. Уяви, що он те дерево – це Іона, а он та скеля – це кит. Все навколо – частина історії. А він – хранитель цієї частини землі, цієї частини історії. І якщо він не збереже її, ось так, переповідаючи нам, то вона загине».

Так само і з роботами Олексія Аполлонова, нехай пантеон прабатьків і відрізняється від австралійського та вміщує не тільки наше прадавнє, а й не таке далеке минуле, включно з модерністами початку ХХ століття, наше теперішнє карантинне, з новими набутими символами, але ми розуміємо, що мова йде про речі космогонічні.

Існують художники, котрі допитливо, як діти, відкривають для себе буття, при тому створюють власну міфологію. І цей стан знаходить у нас, глядачів, теплий відклик, адже ми також прагнемо вільно та незамутнено сприймати. Олексій Аполлонов – один з таких художників.

Із розмови з Олексієм Аполлоновим:

Мої роботи виникають із життя. Із життя як мистецтва, так і зі звичного людського. Тому все те, що зображене на картинах, є речами, які спочатку десь вихоплюються і фіксуються візуально, а потім будуються наново на відчутті.

Ось робота про багаття у лісі. Я це побачив на власні очі у сосновому лісі поблизу Вишгородської траси. Лежав сніг, сосни тонкими рівними лініями піднімалися вгору, а між ними якісь люди з комунальних служб збирали сухе гілля, можливо від акацій, складали його в рівномірні купки та підпалювали. Багато невеличких ватр серед лісу. Неймовірна картина. Дуже композиційно, яскраво, виразно і вже намальовано! Мені залишилося тільки повторити.

Це також була реальна річ. У перший рік локдауну нас запросили друзі приїхати до них в Медобори (біля Сатаніва). Там дуже гарно. Рекреаційна місцевість. Зараз, щоправда, вона швидко забудовується пансіонатами і відпочинковими будинками. Мою увагу зачепила ділянка із пагорбом та лісом, я довго ходив там колами, аж поки і там не розпочалися будівельні роботи. З’явився тин, конструкції, що нагадували вежі, колючий дріт по периметру. Ніхто з нас не знав, що в результаті там мало би виникнути, тому робили різні припущення, але я зрозумів таке: треба з цього робити композицію. Зробив і додав чомусь туди ведмедів. А потім, коли я цю роботу вже закінчив, нам передзвонили і розповіли, що в тому місці буде заказник для реабілітації ведмедів. І першими пацієнтами стали чотири ведмеді-алкоголіки, жертви тих диких приватних зоопарків, де знущаються над тваринами.

Наступна  робота – наслідок поїздки до Ольштина. Коли кудись їдеш – бачиш по дорозі якісь картинки, сценки життя, що сильно зацікавлюють. У Польщі на себе звертає увагу земля, вона є більш впорядкованою, а від того загальний малюнок навколо є виразнішим. Акцентно сприймаються і тварини на полі, і чоловік, котрий сіє, і трактор, і ділянка землі. По суті, я нічого не зробив. Коли ми приїхали на місце призначення, взяв готельний записничок і намалював композицію такою, якою вона була.

Візьмемо до прикладу художників Відродження. До моменту, поки ми не приїхали в Італію, я був переконаний, що вони все сфантазували. А коли ми вже були там і зранку побачили італійський пейзаж, поля та небо, я кажу: «Ба! Та вони взагалі без фантазії! Реалісти». Вони відтворили те, що в них весь час було перед очима. Так само і зі мною.

З міста краще сприймається інший світ – не урбаністичний, а природний. Але все одно дивишся на нього поглядом міського мешканця. Через те, що не живеш у тому світі постійно, він є недосяжним та манить. От, до прикладу, «стометрівка» (зелена зона) в Києві вздовж Дніпра – вона весь час мене притягує, це моя мрія. А якщо б ми мешкали у селі, я б, певно, малював, місто. Мрія – це завжди про те, де тебе нема. Контроверсійне відчуття прекрасного.

Карпати для мене – це, перш за все, мистецтво цієї місцевості, а не географічний пункт. Мистецтво як народне, так і професійне. Окрім того, для мене дуже привабливим є католицизм, притаманний західним регіонам, те, як він проявляється у зовнішньому, в архітектурі. Ця його лаконічність та навіть у чомусь готичність. Загалом, цей наш український стиль у дерев’яній архітектурі – я називаю його «козацьким» – протягнувся від Лівобережжя (бачив такі споруди під Седневом) до Карпат. Відомо, що царська Росія у 1880 році заборонила і цей стиль (назвавши його «малоросійським»), і мову, а вже після того насадила «цибульки». Можливо, звідси в нас така розгубленість і хаотична забудова, через цю втрату. Але я вважаю, якщо архітектура об'єднує всю Україну – це дуже показова річ.