Майже та сама Галичина

Анджей Стасюк. Галицькі оповідання / Переклад з польської Тараса Прохаська. Видавництво Старого Лева, Львів, 2014, 120 ст.

«За цією книжкою можна знімати кіно про постсовкове похмілля нашої Галичини», — думала я, читаючи. Пізніше довідалася, що за частиною оповідань ще у 2008 році режисер Даріуш Яблонський зняв фільм «Вино з полуниць». Попри начебто невеликий обсяг книжки, у ній помістився і зберігається цілий тогочасний межовий світ непростих життів простих провінціалів, з безліччю натяків, таємниць і недомовок, розплутувати вузли яких уважному читачеві можна нескінченно довго — і то з чималою цікавістю й певною користю для самопорівняння. Герої «Галицьких оповідань», їхні досвіди, надії, печалі і радощі такі схожі на фрагменти біографій знайомих мені мешканців нашого краю. Можна дати їм інші імена, переселити в який завгодно, реальний чи вигаданий, населений пункт з українського боку кордону — історії залишаться так само близькими й зрозумілими українцю.

Мені здається, свідомою чи навіяною ностальгією за «стабільними» совєтами відгонить, коли експериментальні, шокові, енергійні, перехідні, швидкозмінні — і так, небезпечні для особливо спраглих швидкого багатства — але понад усе незалежні 1990-ті у нас описують як суцільний час жахіть, принижень і страждань.

Поляк Анджей Стасюк переїхав у їхню частину Галичини з Варшави на початку 1990-х і залишився жити там донині. Місце, яке він обрав осередком головних подій у своїй збірці, розташоване неподалік Дуклі. Тої самої, де народився Антоничів «Бог на санях».

Історія села Жлобіска (образливо-кумедна для нашого вуха назва, яка польською означає «ясла») розкручується з цілісного сувою 15 оповідань, спочатку на позір окремих, далі все більше переплетених між собою в єдину повість. Реалістичних спершу,  далі з усе глибшою трансформацією на магічний реалізм, яким тільки й можна передати світовідчуття, зобразити світобудову галичан, незалежно від рівня віри і зневіри кожного з них. Незалежно насправді й від їх належності їх до якогось покоління. Ключовий тут не час, хоча про нього Стасюк розмислює немало. Ключовим є місце. Дух місця, який має пізнати й признати людину, аби дозволити їй просякнути ним. Впустити її в себе й себе в неї для взаємопереродження. Або ні. «Бо ви не звідси».

Навіть стара лемківська церква, яку розібрали на колоди й сховали до музею, насправді залишилася там, де одвіку була. Бо «неможливо перенести місце. Місце не має вимірів. Це пункт і невловимий простір». «Місце», як на мене, є центральним і моїм улюбленим оповіданням у збірці.

Польський письменник Анджей Стасюк, автор «Галицьких оповідань».

«Галицькі оповідання» вийшли друком у 1995 році. Народилися вони з часів непростих і вирішальних, коли комуністична мара відходила в минуле, скресали непрохідні кордони й непереборні заборони, людям перестали наказувати, що робити, і шляхи довелося шукати самотужки. Ставати з бідняка успішним бізнесменом у шкірянці, перебиватися випадковими заробітками, пропивати нудьгу й безвихідь або ж рушати в світи на пошуки матеріяльно кращої долі. Чи вдома труїтися в калабані з жабами або ставати новітнім сільським крутеликом в кольоровому вбранні з модними написами. Хто як зуміє. Як кому пощастить.

«Вранці Владек у шкіряній куртці сідає у червоний фіат-комбі. Його жінка — у шестирічний двомісний фіатик. Вони рушають до своїх золотих жил, до свого серіалу, до базарів із росіянами, щоби повернутися аж надвечір із товаром або доброю перспективою. Справи в селі провадять діти, бо школа вже виглядає певним анахронізмом; ця трохи непотрібна польська мова і нудна теоретична математика».

Багатодітний, звиклий до злиднів Владек знайшов новий шлях у постачанні нарешті доступних селянам споживацьких радощів. Його дванадцяти діткам вже не потрібне марудне шкільне навчання. В нових капіталістичних умовах досить гострити нюх і шукати свою жилу. «Неускладнений розум найкраще дає собі раду з інтерпретацією реальності».

Янек одного дня, замість традиційно податися вирубувати ліс, втік на інші заробітки. Йому, як і багатьом іншим, відкрилися шляхи «походів» за ресурсами. За яскравими кольорами, що лейтмотивом майорять, переносячись з одного оповідання в інше як веселковий стяг нової епохи.

«А якоїсь весни Янек не з’явився. Він сів на пором і поплив до Швеції, щоби здобути її, як запорожці зі своїх чайок здобували Царгород. Через півроку повертається зі здобиччю. На джинсовому одязі повно написів і блискучих оздоб, красива сорочка із зеленими пальмами й золотими папугами, а на ногах білі адідаси. Він виставляє у кнайпі й каже: «До лісу я ходжу прогулятися». А потім знову вирушає за море».

Проте, більшість героїв «Галицьких оповідань» залишаються в своєму селі борсатися в новому часі, то борючись з ним, то йому підкорившись. Юзек, що про всяк випадок ходив до кнайпи з ломом у рукаві,  «мирно» вмер від жаб’ячої баюри. Лєвандовський, в якого на стіні засмальцьований календар з фото Девіда Бові, і якому нічого не треба, окрім його мізерних статків, худої худібки, алкоголю і відеокасет з порно. Це «люди, котрі ніколи не плачуть, бо їхні сльози виходять з їхніх тіл разом із краплями поту».

«Тепер він натягає вушанку на вуха, защіпає фуфайку  під шию і в такому вигляді покидає своє село, цю гамірну країну жінок, дітей і випадковості, яка через якийсь час стає закономірністю, і потрібно багато сили і багато безжурності, щоб визволитися і пропасти у лісах на кілька місяців».

Навіть в розгубленості межового часу герої розуміють, що в минулого треба вчитися.

Скажімо, аби знати чийого не купувати трактора: «новий трактор, місяць як купив, і вже йому там щось не так <...> а я казав, аби руского не купувати…». І з ким після всіх поневірянь не шукати спільної віри: «Пане, я був у Сибіру, був у Казахстані і бачив мусульман, був у в Монголії і бачив буддистів. Бачив і росіян, які від народження ні в що не вірили».

Жодного почуття братерства і братання, перед усією неозначеністю майбутнього – жодного жалю за совковим минулим.

Жінки галицьких Стасюкових історій типові, звичайні. Окрім однієї, єдиної чорнявої доньки Бабки. Мариськи, якою вона була колись — викличної й відстороненої, загадкової і бажаної. На «шість блідих, як місяць, одна вона чорна вівця». Вона була «чорною вівцею» в усьому і в тій нерозгаданій чорноті й жила її особлива магія. Жінки їй заздрили, чоловіки хотіли її і боялися водночас. «Ніхто не був до неї смілий <...> бо вона була звідси і не звідси». Тож вона танцювала одна.

В справді галицькій історії конче має бути містика. Трохи забобонів. І хтось, хто не може піти на той світ, бо має незавершену місію в цьому світі. І неважливо, наскільки нереальним може здатися побачене. У героїв, як і в читачів – досить уяви, щоб повірити.

«Можливо, уява і віра не можуть існувати одна без одної, бо мають однакову сутність – вони не потребують доказів».

Покійний різник Косцєйний і за життя «не міг знайти собі місця». Він і після смерті примарою бродить селом, полями, заходить до кнайпи, заглядає до вікон, односельцям показує себе обраним, але розмовляє тільки з Рудим Сержантом. Йому так добре, але недовго. Бо він, як і Мариська, вже не звідси. Йому треба йти далі. Тож він просить сержанта про поминальну відправу за ним, а той – отця. Костел наповнюється людьми, яких сержант привів із кнайпи: «щоб вони позабували про свої імена і кшталти, про свій біль і тягарі, про час, який гніздиться у жилах і є подібним на гарячий пісок чи свинець, і ніколи, таки ніколи, не дає зазнати спочинку».

Мешканці Жлобісьок відспівують Косцєйного як привида його часу. «Галицькі оповідання» моляться за упокій неприкаяної епохи, якій час піти. Хоч би й з музикою.

Попри поетичну лаконічність всієї повісті сторінка за сторінкою Стасюк красномовно-розлогий у плині своєї розповіді. Окремі речення інколи такі довгі, що дочитавши до крапки непросто згадати достеменно, як кінець пов’язаний з початком. Це й не суттєво. Важливим є приємний післясмак. Ще важить стиль і словотворча манера Тараса Прохаська, переклад якого також додає читанню особливого смаку.