Оксана Смерек. Марися з іншого берега/ Повість. — Київ: Український пріоритет, 2021. — 152 с.
Як і з чого вибирати матеріал для якісного українського фільму? — це питання раптом гостро зачепило за живе, коли мені потрапила до рук повість львівської авторки Оксани Смерек «Марися з іншого берега», яка здобула перемогу у V-му Всеукраїнську літературному конкурсі ім. Григора Тютюнника.
Усі 150 малоформатних сторінок книжки я буквально проковтнула за один день — тбм. вдихнула на її початку з весною 1945 року і незчулась, як видихнула, коли літо залишило вже тільки свій слід в історії 1946 року, переживши в одну мить увесь жах трагедії депортованих родин із Закерзоння у найближчі села Західної України.
Топографія повісті затиснута польсько-радянськими лещатами між двома берегами Вісли: по одному березі видніється село Царинське (пол. Caryńskie) Підкарпатського воєводства Бещадського повіту у гміні Літовищі, солтистві Дверник, а з іншого, ніби дзеркальний двійник постає с. Криниця (Krynica Szlachecka) Миколаївського району Львівської області, розташоване за 11 км на захід від залізничної станції Пісочна, яке славиться легендами про своїх понад 20 джерел питної води. Перше — це свій простір для Марисі, в ньому вона народилася, провела найкращі дитячі роки, виросла у вродливу юнку, загалом прожила всі свої 16 років як один день, а до другого довелося звикати шість місяців, що тягнулися, наче шість років, бо це був для Марисі чужий і незрозумілий простір.
Напругу, яка тримала мене під час читання повісті О. Смерек, важко описати словами, бо вона залишила слід не тільки в історії України, а й в особистих родинних спогадах очевидців нахабно і жорстоко спланованої «операції» виселення. І перше відчуття, яке в мене викликала ця історія родини Перчаків — це потреба екранізації такого матеріалу, який сам із себе проситься до кадру.
Можливо, відчуття побачити Марисю у кіноверсії спровокував синхронний вихід на телеекрани 10-серійної телеверсії роману іншої львівської письменниці Наталі Гурницької «Мелодія кави в тональності кардамону», який я до цього часу ще не прочитала і навіть не планувала цього робити, оскільки мені не до смаку подібне мелодраматичне письмо. Однак і після її прочитання моє вражання анітрохи не змінилося. У телеверсії ж зацікавив суто львівський і жовківський контекст як простір кіномайданчика, тому залюбки побавилася у гру впізнавання місцевости: колорит Палацу Потоцьких, Будинку вчених, Домініканського костелу чи площі Ринок тут важко переоцінити, як і вміння режисера викрутити з відверто сентиментальних, аж нудотно мелодраматичних описів у романі жіночих почуттів драматичну лінію, подекуди й справді цікаву.
Тут творцям українського кіна та талантам акторів слід віддати належне. Тому що любителі такого жанру і справді можуть знайти в цій львівській «Каві з кардамоном» для себе пікантну «родзинку» — ту, якої, чесно кажучи, дуже бракує стилістичному перу Н. Гурницької. Бо, читаючи її текст, отримуєш таке враження, ніби авторка застрягла в часах сентименталізму XVIII століття, намагаючись сприймати серйозно своїх героїв як нових Юлій чи Памел, однак забуваючи, що у ХХ ст. змінився стиль читання прози, а відтак і сам тип читача, якому вже не треба коментувати кожну дію героїв, особливо в коханні, — новітній читач розуміє такі речі буквально з пів слова і не має можливости витрачати свій час на зайві сентименти.
Щиро зізнаюся: описи любовних сцен у романі Гурницької відверто дуже дратують, а після прочитання всього роману залишається якийсь надмірно солодкавий присмак, що його конче хочеться «загасити» естетично добірним письмом … Однак при цьому роман не можливо кинути на пів дорозі, бо авторка вміє дуже майстерно інтригувати в художніх дрібницях (напр., за допомогою образу ляльки; листів Анелі чи музичної композиції розділів), однак ці «реквізити» для інтриги так і залишаються без відповіді наприкінці твору… Щоправда, Гурницька у інтерв’ю запевняє, що ці всі таємниці вона планує розкрити у продовженнях своєї романної історії, однак не враховує законів побудови твору (де та умовна «рушниця», яка має вистрелити у фіналі?) і законів психології читача, який до обіцяного продовження може емоційно перегоріти, втративши інтерес саме до нерозшифрованих «тут і тепер» деталей!
Інша річ — Марися Оксани Смерек: героїня у всіх сенсах і контекстах «з іншого берега». Окрім історії депортації закерзонських сімей, у повісті теж не знехтувано лінії кохання із присмаком забороненого: українського хлопця Васька до єврейки Нави — кохання, яке спонукає хлопця прийняти відчайдушне рішення про втечу з рідного дому, розуміючи усю небезпеку післявоєнної ситуації.
Марисю із середини ХХ ст. із Анною Марецькою із середини ХІХ ст. споріднює юний вік, але перше почуття, яке переживають обидві героїні зображено кардинально відмінно за стилем його описів, хоча насправді читач повинен зрозуміти одне й те саме — порух серця. О. Смерек просто символізує почуття першого кохання Марисі в образах дерев’яних пташок, які вмів робити той, хто схвилював серце героїні (Федір). Але в такій символізації читач бачить теж саме, що й у сентиментальних описах, — саме те, що він розуміє із власного життєвого досвіду, тому такі сцени й не потребують зайвих пояснень від авторів новітнього часу.
Зрештою, за сюжетною хронологією, між Анною, яка народилася 1830 р. (на початку оповіді вказано 1843 р., коли Анні виповнилося 13) і Марисею (народилася 1930, а в часі подій, 1845–1846 рр. їй 15 і, відповідно, в процесі тривання історії виповнюється 16 років) рівно сто років різниці, а отже, вважаю, ці дівчата можуть репрезентувати певний тип дівчини із Західної України, характерний для ХІХ, з одного боку, і для ХХ ст. — з іншого.
Окрім віку, з Анною Марисю споріднює також незреалізований мистецький талант, який ні одна, ні друга не змогли розкрити під впливом незалежних від них, об’єктивних обставин: Марися мріє стати художницею, а Анна — музиканткою. Першій досягти своєї мрії не дає Друга світова війна, другій — матеріальна скрута у сім’ї її тітки і сирітство, бо любов до музики прищепила їй мама, яка рано померла. Тому, доносячи до свідомости читача натяк на жанр роману про митця, автори зобов’язані перетворити всі незреалізовані моменти у спосіб мислення героїнь. О. Смерек цього ефекту вдається досягти тим, що вона вкладає в образ Марисі художньо чутливу свідомість: дівчина мріє про фотоапарат, а тато їй радить: «Твоя голівонька — то найкращий фотоапарат, дівойко. Дивися і запам’ятовуй!». І Марися використовує цю батькову пораду наповну, бо її мислення доволі фотоскопічне, тобто кадрово зриме. І коли Марися занурюється у світ рідної бойківської природи (ми не з гір — ми з потоку!), то й мислити починає її стихіями, тому що її «потік шумить ніжно, але сильно, дуже сильно!» (тому що потік не ручей з його пом’якшеним «чь-чь-чь»!). О. Смерек як фахова філологиня вміє особливо віртуозно приручати стихію Слова, повертаючи його потік енергії у потрібне для сучасного розуміння русло, тому всі словесні спостереження чи ігри зі словом сказано в повісті не просто задля красивої метафори — це певні місця сили, які надихають саме українського читача:
«...слово — як міст через велику ріку. Якщо добре й потрібне — перелетиш той міст моментом, а порожнє і зле — товктимешся довго, аж поки ріки не стане».
Через те і її люди, виховані в інших просторових умовах, і вважають Марисю якоюсь дикою («Яка ж ти дика? Ти з іншого берега!» — заспокоює її батько, господар бойківської родини, який має прізвисько «Король»). Марися не просто дівчина, а справжня Королівна, якій належить увесь ліс із власною хижкою-халабудкою, і потік, який не алегорично, а по-справжньому зримо приборкує час:
«...в тому потоці час ся купає. Приходит, скидає із себе лахи й купається. Тоді все довкола ся не рухає. Так, ніби малював на картині, а потім олівець відклав і воно так усе ся зупинило –- згадує Марися».
Отаке полотно, майже сюрреалістичного характеру, без фарб намалювала Марися, бо не просто науявляла її, як вам це може здатися, — таке не може просто снитися, таке потужно реальне відчуття причетности до Стихії.
Іншу свою картину без фарб Марися малює у дорозі — у вимушеній подорожі із рідного Царинська до нового, ще невідомого житла. Цей шлях важко й назвати подорожжю — у товарному вагоні, разом із худобою так, ніби не людей перевозять, і навіть не тварин, а якісь овочі… І то до овочів, напевно, було б бережливіше ставлення у перевізників, бо то все-таки товар на продаж, а тут…
«Можливо, коли вона навчиться малювати й намалює велику картину, на якій сила силенна очей. Їй потрібно викласти це на папір. Потрібно. Інакше всохнеться як макова голівка. А ще — потрібно виплакатися, вилити з себе ту мовчанку, яка заповнила її нутро.
– Малювати й плакати, — шепоче Королівна. — Малювати й плакати перед неживими очима!».
Таке не може наснитися і в страшному сні, тому вбиває свідомість саме своєю гіперреалістичною картиною пережитого.
Зі свого боку, Н. Гурницька пропонує читачам дуже цікаву музичну структуру до композиції романної історії із часів Львова періоду революції «весни народів», однак ця структура сюжетно не працює — у тексті є лише єдиний натяк на музичну атмосферу твору, коли Анеля грає для світського товариства на фортепіано етюд Кесслера, а Анна заздрить її музичній майстерності. При цьому читач не відчуває ані музики Кесслера у романному сюжеті, ні зв’язку між музичними назвами розділів та тканиною історії, тобто сюжетно такий композиційний зв’язок від Увертюри до Каденції цілком логічно начебто й зрозумілий, однак він просто формально декорує текст, відтак на місці музичних термінів цілком слушно могли б опинитися, скажімо, поняття зі сфери живопису. У такому випадку О. Смерек є послідовнішою, коли просто нумерує розділи своєї повісті від 1 до 16, акцентуючи увагу читача не так на показно видимій побудові, скільки на ритмічному маркуванні кадрів, які вказують на зміну чотирьох сезонів у житті людини:
«Поволі починає сніжити, сніг присипає чорне груддя. Попереду цілий оберемок свят. <…>. Усе зникає, як звично: і Різдво з кутею та колядою, і сніги з морозами. Луки зеленіють, вода в потоці теплішає, день довшає. Приходить весна і життя починається заново».
Отже, за якихось календарних півтора року — від кінця весни до осені — життя української родини кардинально змінилося. А далі що? Який фільмозримий фінал можливий у цій історії!? Глядач, безперечно, очікує на гепіенд — весілля Марисі з хлопцем подібної до її долі. І в такому фіналі він не матиме відчуття кемпово-мелодраматичної банальности, бо доля Федора (хлопця, пов’язаного з ОУН і УПА) залишається невідомою, а пережита драматична напруга переселенців потребує відчуття катарсисного спокою у фіналі.
На противагу Марисиній долі, гепіенд у житті Анни Марецької — спровокований вимогами сентиментального чтива: якби Гурницька залишила фінал відкритим (після смерті Адама), то читач мав би відчуття дежавю любовної історії із часів Середньовіччя, коли любов сильніша за смерть (і для повноти читацького задоволення неодмінно повинні померти обоє закоханих). Натомість доданий сюжетний хід із здійсненням мрії героїні про чергову її вагітність викликає в читача хіба лише кволу іронічну посмішку, мовляв, казка та й годі. Тому режисер добре зробив, що не залишив мелодраматичний фінал таким, як у романі, хоча сцена з арештом Адама теж не цілком задовольняє і не виправдовує того, що фільм фактично взагалі залишився без розв’язки.
Відтак, передчуваючи свідоме бажання режисерів творити кемповані щасливі фінали, які розраховують на відповідні смаки споживача масової культури, варто зазначити, що в таких випадках градус фільмотворення у літературному тексті як матеріалі для кіноверсії має бути досить-таки високим. Адже для усвідомлення щасливого фіналу глядачеві треба пережити таку драматичну історію, яка не містить у собі штампів, зокрема, соціальної нерівности.
У цьому плані повість О. Смерек отримує виграшний квиток у простір кіно, для створення якого останнім часом важливу участь й позитивну роль бере на себе Український культурний фонд, що звернув увагу на належно розрекламований роман Н. Гурницької «Мелодія кави в тональності кардамону», зокрема й зусиллями самої авторки. Натомість повісті —переможниці Тютюнниківського конкурсу «Марися з іншого берега» О. Смерек з актуальною темою (адже цього року матимемо 28 квітня пам’ятну дату — 75-тi роковини депортації за планом «Вісла»! – подія, яка об’єднує різні випадки депортації українців із їхніх етнічних земель, які мали місце в трагічній історії України ХХ ст.) просто забракло вочевидь елементарного піару. Хоч сюжет повісті стосується не тільки «світлої пам’яті бабусі» авторки (якій і присвятила Оксана свій текст), а й загалом усіх українських бабусь — покоління повоєнних «МарИсь», імена яких не повинні відійти у вічність і перетворитися на просто сентиментальних «МарУсь».
Оксана Смерек, авторка повісті «Марися з іншого берега».
08.02.2022