Перш ніж починати розмову про повість Станіслава Тельнюка “Яром-долиною...”, варто зауважити, що після її прочитання раз і назавжди зникнуть питання на тему “яким чином пов’язані Сагайдачний і Петро Дорошенко” з відомої пісні “Ой на горі та женці жнуть...”. Бо йдеться про Дорошенка не Петра, а Михайла — його прадіда і теж гетьмана України, одного з наступників Сагайдачного, який “проміняв жінку на тютюн та люльку”.
Ілюстрація до видання 1991 року. Київ. "Веселка"
Повість Станіслава Тельнюка, втім, стосується таки не Сагайдачного, а Михайла Дорошенка і його союзу з кримцями. Саме на 20-ті роки ХVІІ століття припадає чергова спроба кримців відвоювати незалежність від Османської імперії — і Шагін-Гірей та Джанібек-Гірей, хан та його брат (він же калга-султан, друга після хана особа в державі), звертаються по допомогу до козаків. Гетьман Дорошенко дає згоду на союз — і влітку 1627 року виступає у похід на Кафу, яка була опорним пунктом османів на півострові. Щоправда, наступ не досяг своєї мети, а сам гетьман загинув у бою. На цьому тлі розгортаються пригоди сотника Андрія Закривидороги, одного з козацьких розвідників.
Зрозуміло, що всі сенси зашифровано саме у пригодах козака Андрія. Але перш ніж перейти до їхнього видобування, слід зауважити, що якраз сьогоднішній об’єкт нашої цікавості демонструє не просто альтернативний до загальноприйнятого погляд, як у “Похороні богів” Івана Білика, а дійсну поінформованість про події, які ми зараз сприймаємо як частину історії й не завжди навіть асоціюємо себе з ними.
Ілюстрація до видання 1991 року. Київ. "Веселка"
Перша ознака такого знання про історичну реальність — це послідовно прописувана підкреслена суб’єктність козаків. Вони не браві гультіпаки, не просто відважні лицарі і тому подібне – вони рівноправні учасники процесів, мають свої інституції: після двох сторінок сцени у московському “приказі” читач відразу потрапляє на козацьку раду, де вирішується питання послів до короля. Повністю позбавлені суб’єктності послів не посилають. Пізніше козак Закривидорога на рівних спілкується і з воєводою подільським Стефаном Хмелецьким (реальна вельми цікава постать, хоч і мало знана), і з самим королем.
Видобутий на світ сюжет козацько-татарського союзу вщент розбиває тему кримських татар зокрема і Степу взагалі як непримиренних наших ворогів. Козаки і татари — радше складні сусіди, які непогано знають одне одного, мають список взаємних кривд, але аж ніяк не є кровними ворогами. У принципі, те, що кримці не є втіленням абсолютного зла і людоловами, — вже нетипове явище для української літератури. До Тельнюка такі сюжети можна знайти хіба що у Зінаїди Тулуб.
Поляки у повісті теж нетипові, як на стандарт підсовєтської історичної белетристики. Вони тут – зовсім не зарозуміла шляхта, а партнер, нехай складний, і навіть ветеран спільних воєн проти спільного противника. Виявляється, що навіть коронний стражник Єжи Сондецький свого часу повоював проти турків пліч-о-пліч з козаками. По суті, у “Яром-долиною...” відносини між шляхтою і козаками – це відносини двох варіантів “люду лицарського”, кожен із яких свідомий реальної вартості контрагента.
Очевидно, жодна з опцій майже неможлива у разі збереження звичної логіки об’єктності, яка тягне за собою реплікацію визвольної схеми у сюжетах, разом із пророблянням ситуації підлеглості. Отож і прихований сенс тут насправді інший — він про пастки суб’єктності на перехрестях. Так і стає зрозуміло, чому книга чекала на свою появу на світ до 1991 року: яка суб’єктність України, яке пограниччя зі степом, які ще партнерства і союзи з поляками та татарами — і не те що неучасть, а майже тотальна неприсутність Москви?
Втім, Москва Москвою. Окрім явної суб’єктності дійових осіб повісті, майже всіх їх переслідує подвійність. Гетьман Дорошенко розривається між відкритим протистоянням і розумінням його безперспективності на даному етапі, включно з розумінням ваги відповідальності на його плечах. Кожна спільнота має і своїх “добрих”, і не те щоби злих — радше слабких. У козаків таку пару становлять гетьман Дорошенко і полковник Павло Мізерниця, який, піддавшись на польську намову, зраджує своїх.
У поляків це протистояння персоніфіковане Стефаном Хмелецьким та гетьманом Конєцпольським. Той, хто знає польську історію, неминуче помітить дивовижну схожість (і ненатуральність, як на тодішню Річ Посполиту) поглядів гетьмана на погляди такої специфічної політичної течії серед поляків, як ендеків. Окрім сприйняття тих же українців як “схизматиків” і бунтарів, вони характерні ще й імперськими викрутасами, зокрема схильністю до домовленостей з імперіями, хоч би і на правах “молодшого партнера”. Й оскільки книжковий Конєцпольський домовляється саме з Османською імперією, то вже зрозуміло, кому саме тут відведено місце “дозволеного чужого”.
Кримські татари теж стикаються з такою подвійністю. І саме у їхньому випадку добре видно, що ця подвійність — не просто собі загальнофілософське “інь-янь”, а цілком конкретний “подвійний сигнал” щодо імперії як наслідок постколоніального комплексу у тій частині, де розташовані неврози навколо ідентичності. Бо татарська подвійність персоналізована дуже і дуже прозоро: з одного боку — розбійник Амет Киримли, який виконує роль розвідки для повсталого проти османів хана Шагін-Гірея, з іншого — мурза Кантемир, який прибуває у Крим не сам, а з турецьким військом. Й отут ще раз зринає, кого саме зашифровано в османах. Нагадаю, хто не знає: через півтора століття серед “прийнятих у дворянство” еліт неросійських народів будуть і князі Кантемири. Ні, це не той самий рід — але той випадок, коли випадкова співзвучність каже про решту. Крім того, мотив Кантемира — не “заглянути в очі” Османам, а “показати, хто в хаті господар” Гіреям. До слова, український “темний двійник” Павло Мізерниця теж спить і бачить себе володарем гетьманської булави.
Ілюстрація до видання 1991 року. Київ. "Веселка"
Межа між двома іпостасями проходить за ознакою вміння чи невміння поставити інтерес спільноти і держави понад власний і вміння побачити у сусідові — сусіда. У книзі добре помітно, що цим умінням не володіють ні Кантемир-мурза, ні гетьман Конєцпольський, ні полковник Мізерниця.
Фактично, Тельнюк демонструє одну цікаву річ: найбільшим викликом у процесі визволення від імперії є не брак сил, а те, що Юрій Шевельов називав “кочубеїзмом”, — ситуація, коли вважається допустимим втягувати чужинців у власні розбірки заради особистих амбіцій. Такий сюжет несе ще одну засторогу — спалах цих амбіцій і є шляхом, яким порив до визволення, такий корисний у здобутті незалежності, в умовах уже здобутої незалежності стає навпаки п’ятим колесом у возі, якщо не сказати більше. У такому сенсі “Яром-Долиною”, по суті, є повістю про виклики на межі між залежністю і реальною незалежністю та про загрози навіть не від імперії, а від себе самих, яких імперія тільки використовує.
Є у цьому всьому одна цікава і непримітна деталь. Тільки в українському випадку умовна формальна влада в особі гетьмана є чинним учасником вирішення цього трагічного конфлікту. І в поляків, і в кримських татар носій найвищої влади — як король, так і хан — затиснуті між двома полюсами. Навіть якщо вони вибрали сторону як особистості й політики, зовнішні обставини та воля інших сильніші. Це неспроста. Це не що інше, як нагадування, що українці вибирають не тільки між свободою чи імперією — вони вибирають між власними стійкими інституціями і вольницею взаємних амбіцій, яка, проте, неминуче закінчується щонайменше втраченими шансами, як у випадку з Кримським походом Михайла Дорошенка на допомогу Гіреям, а в найгіршому — втратою вибореної свободи. І цей вибір українці роблять досі.
Похід на Кафу 1616 року
Чи не основною з усіх ниток, які зводять внутрішню логіку книги докупи, є пригоди козака Закривидороги. Знайомиться з ним читач на козацькій раді, де Закривидорога виглядає таким собі шибеником-переростком, який постійно влазить із коментарями. Правда, коментарі дотепні й доречні — натяк на те, що це не просто козак-нетяга. У наступному розділі Закривидорога виплутується з пастки, влаштованої для нього коронним стражником Сондецьким, а ще в наступному гетьман Михайло Дорошенко призначає його полковником. Вся решта книги для Андрія — це безконечні погоні, пошуки, інтриги, тобто звичайна ситуація на пограниччі. І козак-сотник-полковник Закривидорога у цьому всьому — насправді дуже яскраво і смачно виписаний український архетип, який склався протягом історії у майже постійних війнах. Винахідливий, спритний, упертий, дуже розумний — і аж ніяк не об’єкт.
І через усі ці безконечні погоні-пошуки-інтриги у розповіді продемонстровано, як насправді виглядало і якими способами відбувалося те все, про що ми зараз читаємо у підручниках та монографіях. По суті, читачам “розшифровують” реальні механізми подій. І вельми прикметно, що знакову роль у більшості цих пригод на пограниччі відіграє архетипний відносно українців Закривидорога. Це звучить натяком: українці, ви багато що насправді вирішуєте, багато що можете — і часто є тією соломинкою, яка схиляє терези на той чи інший бік.
Вражає вчасність появи цього тексту — у 1991 році. Мало того, що саме постає на повний зріст проблема повернення татар на свою батьківщину, у Крим — тож пригадування й осмислення спільного досвіду було більш ніж актуальним. То ще й укотре вже в українській літературі з’являється тема союзу проти імперії з такими ж “братами по нещастю”. А крім того, застереження щодо “темного боку” свіжо здобутої свободи були більш ніж вчасні.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
12.02.2022