Большевицька окупація Східньої Галичини й Волині відбилася на зaгальному рівні українського життя. Pyїнa старого порядку і творення нового, викликала цілий ряд ускладнень, які часто-густо кінчалися їздою на "краєзнавчу прогульку" в Казахстан або Сибір. Сірі люди "нaйщасливішої країни світу" були безсилі супроти сваволі й жорстокостей НКВД. Не помагали й статті "найдемократичнішої" конституції! Тут карали людей в адміністративному порядку, а це не мало нічого спільного з конституцією і законами.

(Репортаж)   В пятницю, 30 січня, всі говорили:   — Ну, Богу дякувати, маємо весну.   Точніше, ця весна — це було мінус пять степенів. А вполудне навіть плюс один Цельзія. Для всіх це була справді весна, порівнюючи до 18—20 степенів нижче зера теперішних морозів.   Саме цього дня я відвідав Марію Калинович, при вул. Піярів 66, кв. 6. Жила вона в дивному домі, повному всяких прибудівок, ґанків, барієр, підвалів, піддаш і входів. У хаті в неї темно, вогко та суворо й понуро.  

Сніг сипав із сибірською щедрістю і напихався з партійною настирливістю в очі, вуха, рот, за ковнір і за пазуху... Мовляв, цікаво, громадянине, які у вас напередодні Нового Року настрої? З якими почуваннями зустрічаєте ви світле майбутнє в новій радянській дійсності під проводом генія всього прогресивного людства?... Чи з вашою, неперебудованою ще в цілості совістю, з останками буржуйського світогляду, все в порядку? Чи немає там хоча б тіні сумніву в мудрість наймудрішого? Або в непереможність непереможного? Або в справедливість найсправедливішого радянського народного суду? Або...

"Потойбік Сяну" — це вже ніяка ревеляція ні для редакції ні для читачів. На сторінках "Краківських Вістей" появляються прецікаві репортажі з далеких українських просторів — з Київщини, Катеринославщини, — меткі кореспонденти "тримають палець на живчику актуальних подій". Тепер Галичина чи Львів, це вже передпотопна тема. А одначе для мене — письменника — маса тут прецікавого матеріялу. Признаюся Вам — я майже завидую людям, що пережили цей одинокий в історії експеримент. У Львові сказав мені один молодий письменник:  

Тричі стояв я віч-у-віч кінця. Одною ногою за порогом життя... На тонісенькій павутині...  

Львів, 30 жовтня.   І.  

Львів, у жовтні 1941.   Ми роздобули список священиків Перемиської Єпархії, що згинули з рук ославленого НКВД. У цьому списку 22 прізвища. Список цей ще ніде не друкований, тому посилаємо його до "Краківських Вістей". Ось прізвища й імена жертв большевицького терору серед духовенства одної тільки Перемиської Єпархії:   1. о. Телеп Михайло, парох Рогізна.   2. о. Гошка Юрій, парох Гордині.   3. о. Макар Степан, парох Місткович.   4. о. Коліда Софрон, парох Михнівця.

(У дворіччя "Українських Народних Зборів Західної України")     Події котилися, як відлами розторощеної бурею скелі. Від щораз нових ударів темніло в очах, думки розтікалися... Непередбачене ніколи в кошмарних гарячкових снах, найгірше з усього — сталося: большевицька навала заливала наші села й міста. Люди ставали на шляхах і, здавивши глухий скорч у грудях, широко розкритими очима вп'ялювались у вихуділі, жовті, в брудносірі шинелі, в неповоротні машини.  

Йшов важким кроком, під наганами енкаведистів.   Чорні постаті чітко вистукували закаблуками по вулицях безлюдного міста. Прямували у вузький проулок, де містились казамати НКВД, що жахливою плямою гіганта спирались на сусідних будівлях.   Тут ще не спали.   Чиясь темна голова визирала з-поза ясно освіченого вікна. Здавалося, неначе би тут виглядали дорогого гостя.   На коридор вибіг начальник тюрми з веселим вигуком:  

З мартирології українського духовенства за большевицьких часів   Повернувши по двох роках до Галичини, заглянув я до мого родинного села, Пісочної, коло Стрия, а довідавшися про страшні переживання пароха о. Ом. Каленюка за большевиків, відвідав я його і просив розповісти про ці страхіття. Частину цієї розповіді подаю як цікавий документ часу. Інж. М. В.