Сніг сипав із сибірською щедрістю і напихався з партійною настирливістю в очі, вуха, рот, за ковнір і за пазуху... Мовляв, цікаво, громадянине, які у вас напередодні Нового Року настрої? З якими почуваннями зустрічаєте ви світле майбутнє в новій радянській дійсності під проводом генія всього прогресивного людства?... Чи з вашою, неперебудованою ще в цілості совістю, з останками буржуйського світогляду, все в порядку? Чи немає там хоча б тіні сумніву в мудрість наймудрішого? Або в непереможність непереможного? Або в справедливість найсправедливішого радянського народного суду? Або... А тих "або" було хіба стільки, що тих сніжинок, які сипалися з небесного решета, викликуючи негодування й типові львівські проклони з уст двірників...
Доходила північ або на подвійну хронометричну арифметику 10 год. вечора. Буржуйська "зацофаність" Львова вилазила саме на міренні часу найяскравіше... Вдома рахувалось на "старий час", в уряді і праці на "московський", одначе життя плило виключно за старим рахунком, включно до традиційної "шпери", яку сторожі, найконсервативніший елемент колишньої капіталістичної спадщини, стягали по давньому не менше послідовно, як фінвідділи рати позики випуск четвертого року третьої п'ятирічки...
В одному не було тільки ніякої різниці між "старим" і "новим" часом, а саме п'яниць однаково можна було зустріти як на давній, так і на урядовий час. Запивались громадяни західних областей із запопадливістю, що "східників" могла допровадити до чорної розпуки. Щоб не піддаватися цій розпуці, "східники" починали вже новорічну стахановщину від самого ранку. Лікеро-горілчані магазини, загружені звичайно до останньої полиці, перевиконували план на двісті процент і щасливий "гражданін" вже від ранку гонив по місті, висолопивши язика, бо не міг дістати "сладкого віна" (так називали солодкі горілки).
Насправді Новий Рік починався напередодні рано. Починався він у школах, дитячих садках й інших дитячих установах. Починався він спільною ялинкою і дарунками.
Єдиним ясним пунктом святкування Нового Року була дванадцята година, яка наближалася з невблаганою швидкістю кплячи собі з усіх доповідачів і райпарткомів. І хоч доповідач розмахнувся ще на дві години про міжнародну сволоч і капіталістичне оточення, то на превелике вдоволення всіх слухачів треба було включати радіоприймач на Москву, вислухати дзвонів із кремлівської "башні" та крикнувши "ура" найгеніяльнішому з геніїв, братися за найважнішу частину програми — чарку. А там вже плила забава до самого ранку...
Бавилися технікуми, бавилися інститути, бавився Палац піонерів, бавився клуб письменників, бавився цілий Львів, чи хотів він цього, чи не хотів. Раз було постановлене, що зустріч Нового Року має бути всенародна і радісна, то ніхто від неї не смів відмовлятися. Бавилися, хоч зарплати не вільно було перед Новим Роком виплачувати.
Та від чого совєтська вигадливість.
Главбухам мороз сідав на волоссю, інспектори фінвідділів снилися їм вже на цілий тиждень перед святом, але вихід з ситуації вони мусіли знайти. Бо сказано, що хоч не вільно зарплати передчасно виплачувати, то статті ліміту є на те, щоб главбух умів із них викроїти те, що потрібне. Отже на самому порозі Нового Року починалася фарисейська гра: бухгалтери крутили, як могли, щоб не дати грошей, а директори, голови місцевкомів тиснули з усіх сил: дай на святкування революційних свят! А святкувати треба було...
Бавився Львів, дивлячись на все, так сказати б, із "наплєвательної" точки погляду. Адже це була одна із трьох ночей у році, коли не треба було трястися зо страху перед кожним дзвоником. На першого травня, в жовтневі роковини й на Новий Рік НКВД святкувало і в ці дні, якщо чесний совєтський громадянин не розвалив, скажім, якомусь командирові чи політрукові бакалом пива голови, то міг спокійно кластися спати під сяйвом сталінської конституції.
А, зайдіть, будь ласка, на котрусь із шумних забав!
Музика правовірних синів Ізраїля й СССР (трьох Срулів, один руский) ріже на всі руки "Катюшу", "Пращай, мой табор", "Тилько ве Львове", "Ой, не ходи, Хрицю"... Сталінська дружба народів у мелодіях...
А там младшнй лейтенант, притиснувши повногруду Рахелю до заялозеної гімнастьорки, обдоптував їй нагнітки із завзяттям молодого слоня... Там? Хіба ж не бачите, це ж тьотінька, ця сама тьотінька, що ще рік тому приїхала з одним чемоданчиком у крепдешиновому сарафані по кістки з Туркменської ССР. Так, це вона — хоч не вона. Ноги силоміць запхані в тіснуваті лакерки, обтиснені павутинням буржуйських газівок, крутяться на місці, наче б то хотіли за всяку ціну втекти спід кльошу короткої вечорової суконки. На голові в неї справжня поезія парикмахерського мистецтва. Королем забави був, очевидно, директор установи в чорному, смокінговому убранні, кольоровій сорочці, червоному гальстуку та крикливо жовтих черевиках...
Лилось "савєтское шампанскоє", "стаканами" розливалася горілка, дзвеніло шкло з розбитих бакалів... Снувались оп'янілі постаті, шукаючи вільного крісла, щоб до ранку переспатися, нишпорили по кутах, щоб окрившись від людського ока, позбутись надміру пива, ікри, горілки, вина й печені.
А за вікнами без упину падав сніг, присипаючи старі сліди новорічних гостей, падав і настирливо пхався до очей, носа, допрошуючися від похмеленого громадянина новорічних бажань... А ці бажання тиснулися мовчки на уста, лоскотали ранішнім приморозком під серцем, проганяли оп’яніння носі, наводячи на думку сіру, невеселу дійсність... Дійсність страшних совєтських буднів.
А з нею родилось переконання, що 1941 рік буде останнім у зачарованому колі, що прийде день, в якому заялозені гімнастьорки і довгі штики щезнуть так швидко, як і прийшли...
Вставав ранок 1941 р., з сірого решета небес сипав, як білі конфетті, вогкий сніг. Двірники замітали знову тротуари, проклинаючи світ, сніг і Новий Рік.
[Львівські вісті]
17.01.1942