В. Гірний

"Потойбік Сяну" — це вже ніяка ревеляція ні для редакції ні для читачів. На сторінках "Краківських Вістей" появляються прецікаві репортажі з далеких українських просторів — з Київщини, Катеринославщини, — меткі кореспонденти "тримають палець на живчику актуальних подій". Тепер Галичина чи Львів, це вже передпотопна тема. А одначе для мене — письменника — маса тут прецікавого матеріялу. Признаюся Вам — я майже завидую людям, що пережили цей одинокий в історії експеримент. У Львові сказав мені один молодий письменник:

 

— Я два роки пізнавав большевію, а ще зо роки було б що пізнавати.

 

Інша річ, що наші письменники назагал — назагал "влаштувалися". Мусіли — на то не було ради — "переставлятися", мусіли кадити і "геніяльному" і конституції — найдемократичніший на світі — і колгоспам — і робили це з меншим чи більшим почуттям міри і такту (про декого балакають, що цю міру перебрав) — але з літератури, як заявив мені один відомий поет, можна було незле жити і навіть поїздити по різних столицях "раю". А щодо гонорарів — вони були доволі високі: за маленький нарис (на один фейлєтон) брав мій приятель стілько, що це рівнялося пересічній місячній платні учителя. Мало цього — письменники — ці "переставлені" — мали досить пригожу атмосферу для творчости. Інші львівські автори довгий час "їхали" на протипольськім (в розумінні б. "шляхотської" Польщі) конику. Одначе так довго годі було "тумана пускати", справа почала ставати "підозрілою", на це звернули увагу літературні енкаведисти, в роді Тудорів, і — ocь наші львівські автори почали сягати по нові "сюжети": колгоспи, нові сільські порядки, тощо. Це все були ще все "невинні теми", — той чи тамтой встругнув уже "оду до Сталіна", але більшість трималася в резерві — і чекала якогось неясного, але грізного кінця. І ось одного дня згаданий Тудор ніс уже зладжений список письменників на НКВД, але подорозі в пасажу Міколяша поцілила його німецька бомба. Наші письменники відітхнули повною грудю: ходять тепер по Львові веселі і розсміяні, з ними ходять деякі радянські (одного з них — Головка я мав народу пізнати) — і тільки дехто трохи соромиться — це ті, що перебрали мірку.

 

Війна вирятувала їх — а бодай декого з них — правдоподібно від дуже сумного кінця. Та ще сумніщий був би кінець тих, що пішли б — щиро чи нещиро — на "єдиний — ленінсько-сталінський шлях", і почали б по тій "лінії" продукувати "художню літературу". Я ось останній тиждень провів на читанні творів — Тичини, Рильського, Сосюри. Моє вражіння від цієї лектури... — але про це другим разом. Тут тільки під кінець згадаю, що вирятував наших мистців — письменників, артистів, учених, малярів — не хто інший, а сам... Хрущов (дехто каже, що й Корнійчук). Він звелів — підвладним собі енкаведам "щадити письменників і учених" і з них справді нікому нічого не сталося, крім хіба осіб, що анґажувалися політично. Це "ощаджування" — правдоподібно — мало саме закінчитися, але на щастя Тудора вбила бомба...

 

У Львові згадували мені, що за большевицьких часів пережили два міцні національні моменти. Перший це була пєса Корнійчука "Богдан Хмельницький", яку вони бачили в театрі, а згодом у фільмі. Вражіння — кажуть — було величезне: національний елемент — вибухав там часами з нечуваною силою експресії — це був по суті твір український, якого до речі так як і звичайних побутових українських штук в самій Україні не ставили. Це робили більше на експорт, для західніх земель, бо й сама тенденція цього твору: "волім под царя восточного, православного" — говорила сама про себе. Другим таким наркотиком для галичан була пісня "Україно моя, Україно", що її співала відома співачка, Петрусенко, яка потім померла в Одесі, кажуть загадочною смертю; на її похороні були непроглядні тисячі народу. Вона співала й інші українські пісні, багато з цих пісень накручено й на пластинки; взагалі це була дуже популярна співачка: я про неї чув навіть між полоненими. Мої співрозмовці любувалися тією піснею, хоча мельодія її, так як то буває здебільша у всіх піснях большевицької едиції — перерібка з російського циганського романсу, оклепаного "Палюбіл я дєвіцу", а проте слова, зокрема кінцевий рефрен "Україно моя, Україно", могли декому хто не визнається, навіть подобатись.

 

Петрусенко з натхненним серцем співала цей рефрен: "Україно моя, Україно" — і може збирала надто бурхливі оплески, тому справа виявилася надто небезпечною. У большевиків усе так бувало, що небезпечно було виростати понад голови. Краще було бути — тим меншим. Небезпечно й за гарно співати та ще по українськи і про Україну. Бідолашна Петрусенко перебрала мірку. А шкода її...

 

[Краківські вісті]

22.11.1941