(У дворіччя "Українських Народних Зборів Західної України")
Події котилися, як відлами розторощеної бурею скелі. Від щораз нових ударів темніло в очах, думки розтікалися... Непередбачене ніколи в кошмарних гарячкових снах, найгірше з усього — сталося: большевицька навала заливала наші села й міста. Люди ставали на шляхах і, здавивши глухий скорч у грудях, широко розкритими очима вп'ялювались у вихуділі, жовті, в брудносірі шинелі, в неповоротні машини.
Те, що дотепер жило в уяві, зроджене безліччю прочитаного про край по той бік Збруча, ставало безпосередньо доторкальною дійсністю. Це все було вже тут між нами. Але незаперечний факт ніяк не вкладався в рамки конкретного, зісковзувався по стінках свідомості, як щось безмежно чуже, несприємливе. Треба було пригадувати майже вголос: — Це большевики!
Думки знов розкочувались, в голові порожніло, і все знову здавалось тільки примарою хворобливої уяви. Жах сковував ноги, але погляду не було сили відвести. Відки ці люди? Чого їм треба? Куди їм дорога?
Під червоноармійськими козирками болізно корчились обличчя. Це скидалось на усміх...
Але в співучих тонах мелодійно-широкої мови відчувалось биття людського серця. І вмить ці люди в шинелях, наклеймлені страшною назвою, що нею в нас окреслювано найтемніший суспільний елемент (большевик!) якось ненадійно ставали великими простодушними дітьми, безпорадними, розгубленими в широкому світі. Такі не можуть нікого скривдити.
— Ви українці?
— Да, українці!
В повені мітингової халтури
Вслід за цим незабаром нахлинули маси всіляких гатунків.
— Єсть Бог, ілі нєт?
— У нас всего хватіт, у нас культура, техніка, колгоспи, комбайни.
— Доблесная непобєдімая красная армія асвабаділа вас от іга панов, памєщіков і капіталістов...
Затарахкотіло від бундючних політруцьких промов, розпочалася безконечна серія політмасової роботи.
Важко коливались полотнища червоних прапорів, червінню багряніли стіни мітингових заль, зливаючись із червоними смугами довгих президіяльних столів. Непривичні очі приминались від яркості кольору, вуха томились однотонністю завжди тих самих, до зануди скучних панегіричних фраз...
— Трудящі Західної України вперше візьмуть участь у найдемократичніших вільних виборах.
— Голосуйте за з'єднання з квітучою Радянською Україною.
— Радянський народ прийме пригноблені народи Західної України в могутню і щасливу сім'ю.
— Хай живе батько всіх пригноблених, натхненник визволення, геній людства, великий мудрий вождь тов. Сталін...
— Хай живе найбільший мудрець світу...
— Хай живе кращий друг українського народу...
Все мішалось у якийсь диковинний хаос, що сірим туманом засновував світ, висушував думки, випивав радість з облич...
Повінь плакатів, лозунгів, портрети кремлівських божків, радієві рупори на рогах вулиць, преса...
Складний механізм чудернацької большевицької пропаганди, в який вкладено неймовірну кількість карбованців і гроша, працював цілою силою пари. Безконечна серія мітингової еквілібристики заповідала ніколи небачене тут видовище, назване привабливою назвою Українські Народні Збори Західної України.
"Щасливий", "звільнений" народ виборчими картками мав санкціонувати акт, що відбувся вже понад його головою.
"Украіно моя, Україно!"
Серед тієї мряковини бляшаних фраз і ненависних лозунгів було щось, що радісним трепотом сповнювало груди.
— Хай живе стародавній український Львів!
— Хай живе й міцніє могутній український народ!
З радіовисильні дзвінко гомоніли звуки мови, ще вчора відтрунутої на останній план. На свіжих руїнах держави, що з зоологічною ненавистю нищила все українське, це звучало, як гимн радости.
Круті вулиці стародавнього Львова розкрилювались широким розмахом, брудна людська юрба майже переставала існувати... Повітрям сколихувала могутня мелодія пісні: "Та забіліли сніги!"...
Від краю до краю над цілим містом українська пісня!
— Надійшла історична хвилина з'єднання українського народу...
...Роками, десятиліттями, цілими сторіччями виношувана мрія. Це вдаряло в голову, як міцне вино.
Тоді однаково дорогим і близьким видавався полтавець Нетудихатка в брудній червоноармійській шинелі, як і пост-аристократ Максим Рильський. Весь большевицький хлам наче сходив на друге місце.
Був тільки пишний голос Оксани Петрусенко, був "Богдан Хмельницький", що переможно топтав орлів...
З роздертим серцем
— Мерзенна банда українських націоналістів, цепні пси польських панів організували єврейський погром.
— В сталінській дружбі народів українець і єврей рідні брати...
Екстатичними оплесками розходились комсомольські жидки, захлистувався промовою рябий промовець.
Люди зглядались по собі: "Що ми робимо в цій сталінській сім'ї народів"?
Брукова рептилька названа безстидно "Вільна Україна", випльовувала соковиті лайки на "жовтоблакитну ганчірку".
Найнетерпеливіші швидко вирішували:
— Не по дорозі нам з "єдинокровними". Хай вже визволені західні...
На вузькій смузі землі між Сяном і Бугом роїлося від мандрівників. Ішли з очима на захід, куди очі попровадять, щоб дальше від "щасливої сім'ї народів". Здавалося, ніхто не спиниться. А проте... Не було сили спинитися, ще менше сил було відійти звідси. За примари большевицького пекла було щось ще дужче. З імли глубокого роздолля виростали Київ і Дніпро, і міліони далеких і враз таких близьких земляків.
Не було сил відірватися від тієї землі.
95,68%
Два салдати пильно оглянули від стіп до голови кожного, хто на основі "найдемократичнішої конституції" ішов до виборчої урни віддати свій "вільний" голос. Виборці запитливо споглядали на салдатів і на картки в руках, потім, приспішивши ходу, наближувались до урни.
— Да, зайдітє до кабінкі. Можна, у нас свабодниє вибори.
Виборець махав рукою ("какая разніца!") і скоро всував картку в червону скриню. У виборчому льокалі клубилось від людської суматохи, перед льокалем стояла довга черга людей.
На другий день на сторінках газет товсті написи крикливо сповіщали: "Торжество звільненого народу", "Всенародній тріумф відданости генію людства", "Могутня демонстрація єдности".
Підрахунок голосів виявив імпонуючі цифри виборчих перемог: 93.98 проц., 95,68 проц., 98,53 проц. і т. д.
Цифрою, нижчою за 90 проц. не осоромила себе ніодна округа.
___________
"Всенародній тріумф" поза лаштунками мав інколи деякі варіянти. Десь нишком багато гуторили на тему неважних карток. За цими даними в поодиноких округах мали бути цілі села, де перекреслювали прізвища кандидата. Замість цього появлявся незугарний напис, вирисуваний невправною селянською рукою: "Самостійна Україна" або "Гітлер".
Про ці речі, як малосутні, не згадували в газетах.
В історичний день
Понурий безсонячний день 26 жовтня навис сірими хмарами над Львовом.
Під будинком театру з вантажних машин сходили небуденні пасажири: мешканці гуцульських гір у мальовничих киптарях, селянки з Станиславівщини в барвистих хустках, селяни з Сокальщини, Надсянщини — з усіх закутків Галичини, щоб своїми голосами санкціонувати те, що вже довершилось понад їх головами.
Короткий день скоро добігав до кінця. На місто западав сумерк.
— Гражданін! Нєльзя!
Назустріч штик. За закрутом знов те саме "нєльзя": такий сам штик. Через кілька кроків знов те саме.
Вул. Сикстуська, Легіонів, Гетьманська — ціла околиця театру густо обставлена салдатськими шинелями. Большевицькі штики пильно бережуть "вільні" Українські Народні Збори.
У віддалі горять гірлянди ламп на фасаді театру. Як світла на далекому недоступному острові. Там відбувається останній акт. Незабаром западе клямка. По голові крутиться недавно зачута цитата з Маяковського: "Читайте, заздріть, я — громадянин Радянського Союзу!"
...По спині проходять мурашки.
[Львівські вісті]
26.10.1941