Сміюся...

Тричі стояв я віч-у-віч кінця. Одною ногою за порогом життя... На тонісенькій павутині...

Це вже давно було. Бо не було в нас на господарці своєї керниці, а з усім бігати до сусіда незручно. Повний місяць тяжкої праці та дванадцять метрів глибокий діл у землі триснув твердою, джерельною водою. Але треба ще було вигородити камінні цимбрини від дна керниці до берегів. Пригадую собі дуже добре, що я стояв у болоті на дні керничного долу та мурував круглі стіни, а нагорі відчужилася при берегах земля... Я не вспів іще крикнути — рятуйте! — глипнув угору та чорна занавіса з грюкотом зачинила мені ворота... Живцем погребаний дванадцять глибоких метрів під землею!

Не пив я ніколи води з цієї керниці, хоч важко напрацювався коло неї. І до саду не заходив ніколи з цього боку хати, де керниця.

***

Потім почорніло небо над нашою землею, грізні полчища явилися... Зжахнувся — хто жив, одні люди поховалися перед бачним оком займанщини, одні воліли що дужче тікати. Залишити все своє пройдешне та на захід завчасу помандрувати. Мене ловили над рікою Стривігорем, у половині мого шляху до меж Срібнолентого. Ніч була чорна й падав густий, стулений дощ. У калюжах купалися дороги, розмокали сірі ниви, а мертва тишина царювала над містом Хировом. І тільки неонова лямпа гойдалася високо на мості та кидала жменьками свої кволі світла в грубу верету осінньої плюти. Мене вели за міст розстріляти... За те, що я додому хотів... Та ще й за те, що мій батько був священником.

Грубими, зернистими кульками прав дощ у лице, вихор в'їдався мокрими кігтями за пазухи, реготався божевільно, на телеграфічних дротах вовчим гирлом співав мені похоронні пісні. Я чув на свої вуха, що червоний комісар, переглянувши мої папери, прикликав шістьох солдатів і велів їм за мостом мене розстріляти. — Не втекти мені, нема рятунку — думав я собі, стояв над рікою в колі шістьох катів і закам’янів.

Я бачив іще, як удолі, таки під моїми ногами, повзають довгими вужами мутні води Стривігора. У перегони змагаються верткі хвилі, хлюпають собі в лиця, бавляться стрибаючи, колючи, бовтаючись... Мій мізок працював на всі лади, дошукуючись деякої дошки рятунку. Але були й такі хвилини, що все одно... Нема жодного виходу. Смерть. І цікаве — як буду себе почувати, коли куля прошиє мій череп? Серце ще житиме деякий час, але спізнення не буде. Або, коли куля серце продіравить — розум іще буде відчувати — чи болить, як гасне життя, чи взагалі родяться іще почування. Може теж бажання, хотіння ще жити, працювати?

У моменті, коли салдати наладжували свої кріси, мені страшно багато ще захотілося жити. Я пригадав собі, що безмежно глупо згинути так безслідно. — Так, чи інакше, кинуть моє мертве тіло до каламутної ріки, обдеруть до нага, а мої документи в їх руках... Найдуть, або й ні десь у прибережних лозах пастухи чи інші люди гниле тіло потопельника, нікому й не буде при думці провірювати — що це за людина?! — Ні! — впала моя постанова, — я мушу жити!

(Д. б.).

[Львівські вісті, 09.11.1941]

(Докінчення)

Ця моя постанова так мене звеселила, що я в повний голос засміявся. І зірвав із голови та кинув своєю шапкою цілою силою до землі.. А башкірці зніяковіли. Тоді я взадгусь шубовсть у воду! В чорні кучугури вертких хвиль... Ногами й руками бовтаючи наздогін швидким стрибком і водяним бурунчиком...

У слід за моєю втечею посипалися густим решетом крісові кулі. Але вода пірвала мене в свої обійми та понесла на хребті своїх шибайголів далеко, далеко... Закрислив іще потім місяць свій знак над горою, але тільки одним своїм ріжком і зараз пішов спати.

***

За кожну ціну треба було побігти до аптики по ліки. Наглий випадок у хаті й людина конає. Із слабим серцем не вільно жартувати.

— Дарма, що пізна ніч, але ліки мусять бути! І тоді, серед темної ночі на розі моєї вулиці, недалеко аптики смерть заставила мені дорогу.

— А знаєш, хто я? Я енкаведист, а ти собака — прикладаючи мені зимне дуло пістолі до чола. — Веди мене, ти собако! — штовхає мене в плечі, далі кулею погрожуючи. — Додому мене веди, чуєш?! — бовтаючи розгублено п'яними до безтями, похитуючись на ногах, із піднесеною з револьвером рукою до мого чола, большевик.

Він виріс, наче тінь з прозорої мряки на перехрестю вулиць і кліщами зловився за моє праве рамя, у правій своїй руці держачи пістолю.

— Я тебе застрілю! — з мого чола ховзається дуло пістолі під мою бороду та страшна з'ява-напасть регочеться мені в очі й далі штовхає мене вперед.

— Боже мій, Боже, Боже! — За що така люта морока впала на мою голову? Вдома людина догоряє, а я тут кінчаю... Боже! — у гарячці шептаю благальні слова, корюсь у собі, дрижу всіми клітинами...

— Чоловіче, пусти мене, навіщо тобі моє життя? — прошусь я в його.

— Кладися на хідник, я тебе так лежачого застрілю — він до мене. Та по хвилині: — Або ні, держи руки в гору — він далі снується, гидким гадом овивається, ввихається довкола мене. Приклякає на одне коліно, але револьвер завжди держить дулом у мої очі.

— А ти маєш жонку? — мигає знов у моє лице цілою своєю заслиненою губою, бухаючи повною губою горілчаного супоху мені в ніс.

Страшна напасть від п'яної тварини! Глуха ніч, ані в одному вікні не видно світла, та й заблуканої собаки не вчути на дорозі.

А він ніщо іншого, лише застрілю тебе та застрілю.

Три довгі віки-години живцем мордував мене большевик. Віки, що в них погаряють міліони іскор надії та спалахне ще раз, та іще вогник рятунку. Адже може п'яному поховзнутись на бруку нога й палець надавить притискач у пістолі та куля прошила череп... Або недоговорене слово може викликати гнів і спалахне пристрасть... Тоді теж куля... Автім я не збагну ментальності п'яного розсудку причетім нічної. В його одне тільки: я тебе застрілю! — настирливе.

***

Сміятися кажу всім із своїх немудрих думок, що не бачили ще смерти і не знають ще, що таке життя. Його вартість пізнається тоді, коли рветься нитка.

[Львівські вісті, 11.11.1941]