(Репортаж)
В пятницю, 30 січня, всі говорили:
— Ну, Богу дякувати, маємо весну.
Точніше, ця весна — це було мінус пять степенів. А вполудне навіть плюс один Цельзія. Для всіх це була справді весна, порівнюючи до 18—20 степенів нижче зера теперішних морозів.
Саме цього дня я відвідав Марію Калинович, при вул. Піярів 66, кв. 6. Жила вона в дивному домі, повному всяких прибудівок, ґанків, барієр, підвалів, піддаш і входів. У хаті в неї темно, вогко та суворо й понуро.
Вона, Марія Калинович, сиділа на ліжку, напроти вікна, одягнута в заялозений кожушок, прикрита брудним лахміттям накривал. Сиділа на ліжку та гралася кухонним ножем. В неї дрижали руки.
Я подумав:
— Чому це оця стара жінка грається ножем? Це дивна і неприємна іграшка.
Коли я ввійшов до кімнати, Марія Калинович поглянула швидко в мій бік і раптом, якби підірвалася та і так залишилася. На моє привітання не відповіла. Зате ввесь час розмовляла зі мною її сестра, рідна сестра, як це постійно підкреслювала, Анастазія Зубач, незаміжна.
Говорили ми про те, що морози які страшні цього року настали скрізь, але сьогодні, Богу дякувати, маємо весну.
— Ex, яка там весна, трохи полегшав мороз. А нам властиво все одно. Полегшав він чи ні. Вам все одно. За хату немає в нас грошей, щоб заплатити. І нахти (так сказала — "нахти") в нас немає. І дві ми так живемо. З дня на день, з годину на годину. А що далі? Сестри ми. І що? Хіба можна так жити? От у них (про сестру Марію, Анастазія Зубач, говорила "ви", "вони"), от у них вже, хіба ж знаю скільки літ? Роджені вони 75 року. Ну, то скільки? Га?
Коли, я, мішаючись до її монологу, підсказав, що 65 років, вона зробила свій несподіваний висновок:
— А бачите, а в мене 55. І погано я бачу. А це все з біди.
— А хто ваш чоловік? — запитав я Калинович Марію.
— Їх чоловік був столярем, а самі вони хворі. Нерви... Не встають навіть — відповіла Анастазія Зубач. А її сестра далі нервово гралась ножем і витягнувши шию гляділа крізь вікно на вулицю. Гляділа, вичікуючи.
Про що далі було питати? Все тут було ясно. Все стояло відкрите навстежінь. Вся нужда, опущення, холод і причаєна розпука якась. Бідна, бідніська хатня обстановка і сніг на стінах і горшки порожні і двері заткнуті лахміттям. Про то було питати?
Я глянув на годинник, що висів над ліжком. Він вказував не ту годину, що насправді була.
— Годинник не ходить, чи не вперше промовила Калинович Марія, не має кому зремонтувати його.
— Так, — радіо не грає, вмішалася до розмови знову Анастазія Зубач. Не грає. Я зіпсувала його. А зремонтувати не вмію. Треба його віддати. Не грає. Зіпсуте. Відтоді як наш Олесь пішов...
— Хто це, Олесь?
— Це їх син.
І в хаті раптом настала мовчанка. Як тоді, коли заторкається тему, про яку може не слід говорити. Тему, яка болить, яку окриваємо дбайливо перед людьми. Бо вона глибоко та інтимно ваша.
— Олесь — це мій син. Один був у мене. Пішов. Взяли його большевики. До армії. Пішов і не вернувся. І я чекаю і чекаю.
— Коли пішов, в який день?
— В який день? Не памятаю.
— В середу пішов, пів шостої було. А в понеділок були вже німці у Львові, докинула Анастазія Зубач.
— Так, так, в середу. Пішов і сліду немає ніякого.
— А ви розпитували, шукали?
— Та питала і шукала, але ніхто не бачив його, й не чував. Але я чекаю. Він мусить вернутися.
Як твердо вона це сказала, як переконливо і віруюче!
— Він удержував вас?
— Він, а хтож би? Він один був у мене. Також столяр. Заробляв. Добре заробляв, був добрим ремісником. Всі його шанували й любили. А тепер...
Її губи почали дрижати. Дрібним, ледве помітним, рухом.
— І я так утішилася, коли Ви прийшли до хати. Мені здавалося, мені... ви такий подібний... Скажіть, чи він вернеться додому? Чи він прийде до мене? Я ж тепер така бідна. Така бідна. Чоловік давно помер. Вже девять років минуло. Я мала і хату і сад. Але большевики знищили нас цілковито. Хату забрали, сина теж забрали. Я навіть комірного немаю з чого заплатити. А тут так зимно, так зимно.
— Мені тяжко було щонебудь сказати. І що сказати? Як потішити? Що пообіцяти? Війна так багато людей зруйнувала. Большевики стільки лиха накоїли, що і слів не стає, щоб розказати.
— Я думаю, що син ваш хіба повернеться, промовив я врешті, та сам чув, що це непереконливо звучить.
— Я вже нічого не хочу. Хай війна скінчиться, або хай не скінчиться. Мені вже одно. Аби тільки син мій, мій Олесь вернувся...
І раптом знову замовкла. І знову почала дивитися крізь вікно на вулицю, на світ, повний білого снігу й морозу.
Коли я залишив хату двох сестер, Анастазії Зубач і Калиневич Марії, сніг скрипів під моїми ногами, хоч і не було великого морозу. Справді, в цей день було всього пять степенів морозу, а вполудне навіть один степень Цельзія понад зеро. І всі говорили про те, що вже швидко весна, що сонце тепліше, що...
А там, на вул. Піярів 66 у кватирі ч. 6, дві безпомічні жінки, не тільки сонця, але шматка хліба вижидають...
Львів, 30. І. 1942.
[Краківські вісті]
05.02.1942