Йшов важким кроком, під наганами енкаведистів.
Чорні постаті чітко вистукували закаблуками по вулицях безлюдного міста. Прямували у вузький проулок, де містились казамати НКВД, що жахливою плямою гіганта спирались на сусідних будівлях.
Тут ще не спали.
Чиясь темна голова визирала з-поза ясно освіченого вікна. Здавалося, неначе би тут виглядали дорогого гостя.
На коридор вибіг начальник тюрми з веселим вигуком:
— Вoт і єсть пташечка... га-га-га, харашо... а вам комнатка нужна.., да? — звернувся до вязня, затираючи радісно руки — спать хатітє, да?
Вязень кинув на нього сердитий погляд і мовчки спрямувався до дверей. А начальник і дальше весело приготорював, глумливо посміхався.
— Ну, да... у нас в Совєтском Союзє челявєк — ета самая большая цєнность, за нєм нада ухажівать... да.., і — відчиняючи великі дубові двері, ковані залізом, пропустив вязня у вузьку вогку нору... Заки вязень вспів опамятатись, стягнув з нього шлийки, витягнув шнурівки з черевиків та повитягав з кармана гроші й годинник.
— Даа — вот єтo вам нє нада здєсь... а пока — до свіданія, спакойной ночі!
Пронизливо заскриготів ключ з дверях і все втихло.
На причах хропіли вязні.
Якась розчіхрана голова цікаво піднеслася з-під покривала і знову закрилась.
Новий льокатор критичним оком глянув на брудну долівку, але по кількох хвилинах зрезиґновано поклався на тверду причу, запихаючи під голову вузолок із біллям.
Почалось нове життя, сіре, одноманітне — без вигляду на краще.
На коридорі розносився радієвий голосник, який на всі способи захвалював, що ніде в світі немає щасливішого життя, як в совітському союзі.
Вязні признавали, що "ніде немає такого життя" і розказували собі, як страшенно надоїло воно їм. Господарі із сіл, які противились колєктивізації, йшли в тюрми й на заслання. Новий вязень піддержував всіх на дусі і не оглядаючись на небезпеку підслухання, розжарював всіх ще більшу ненависть.
Одної ночі його стягнули з причі і повели на допит.
Привиклий до тьми у вогкій вязничій камері, довго протирав очі заки привик до яркого освітлення розкішної салі, де в мякому кріслі розсівся "слєдоватєль".
Неприязним оком змірив вязня і гукнув: "Ну, вот, паймалі, значіт..." — і довго, довго став обяснювати вязневі, який то він злочинець, бо працює дроти совітської влади як націоналіст, займається шпіонажею в користь фашизму і врешті радив до всього признатись, бо "вони" і так про все вже знають.
Уважно вислухав все це обвинувачення і схвильований закричав:
— Усе неправда! Кажете, що я націоналіст. Як смієте закидувати мені націоналізм, уважати це за злочин, як ви самий більший націоналіст!
— Ось тут, погляньте: протокол московською мовою — і де? Тут, що називаєте Україною та українським урядом?.. Чи так виглядає на практиці ця дружба народів у вас?
"Слєдоватєль" важко дихав, йому в голові не могло поміститися, щоби вязень посмів так відповідати. Він затиснув зуби і замітив, уже українською мовою.
— Уважайте, все те буде протоколоване, вас судитимуть за §54, де передбачена кара 10 літ заслання, при тому вивезення ще й родини, ну й конфіската майна!
Хвилина мовчанки, при чому "слєдоватєль" обкинув вязня значучим, тріюмфальним поглядом від ніг до голови:
— Значить, я можу вже "вільно" говорити... більше мені вже "ніщо" не грозить? — почав вязень. — Сказати можу більше ніж ваші славні "орденоносці" поети й письменники, бо їх уста замкнені "орденом", який обовязує їх тільки до прославлювання "рідного батька" Сталіна і переспіву програми партії!..
— Слушайте! Замалчіть! — гукнув "слєдоватєль"...
— Думав я — продовжував вязень, — що за ціну заслання можна мені висловити вільно свою думку і думав, що говорити-му з вами, як з інтелігентною людиною...
— Слухайте — спокійніше й по українськи перебив "слєдоватєль" — мене дуже дивує, чому ви не вивтікали, якщо не могли погодити своїх поглядів з нашими?
— Чи міг я сподіватись, що тов. Молотoв так обманить нас? Адже ж ви ішли "визволяти" нас...
— Гм, гм — відкашельнув "слєдоватєль". Ви належали до УНДА? "Діло" передплачували?...
— До УНДа ні. Не погоджувався з його політикою. А "Діло" передплачував як свідомий українець...
— Цього не заперечите, що вели переговори з німцями 1939 року в Інституті?
— Переговори... — ах так, але не політичні, а чисто господарські: провадив їх з німецькими старшинами в справі Інституту.
— Xa-xa-xа! — зареготався "слэдоватєль", може б вам за те ордена почіпити?
— На ордени ваші я не ласий. Сповнив тільки свій обовязок, як голова установи.
"Слєдоватєль" спустив голову над бюрком і про щось думав. Не звертав більше уваги на вязня. Один із енкаведистів, які досі спокійно стояли при дверях, підійшов до вязня і дав знак до відходу...
[Краківські вісті]
26.10.1941