Уривки роздумів по перегляді премʼєрної (13.07.24) вистави «Тартюф» режисера Оскараса Коршуноваса в театрі ім. Марії Заньковецької.
Роздуми насамперед
У цьому тексті автор буде вас водити манівцями. Але зовсім трохи (автор сміється – прим. ред.). Проситиму вас вибачити його за такі манери: йому видається, що суть не в тому щоб сказати: «Вистава була такою-то», – чи то: «Мені вистава (не)сподобалася». Суть в тому, щоб дивлячись на клейку прозору плівку, яку хтось приліпив до вікна, також помітити веселку, що утворилася на стіні кімнати від заломлення променів сонця.
XIV ст. до н.е. десь неподалік Великого Сфінкса в Гізі
"Інтелектуальний подвиг". Едип і Сфінкс на грецькій чаші V століття до нашої ери: герой шукає правду, яка його знищить (Музей Ватикану).
У ранковий час (можливо) за міські мури чоловік виїхав на полювання. З плином дня втома та палюче сонце почали давалися взнаки, і він зупинився відпочити в тіні засипаного піском Великого Сфінкса, де і задрімав. Звали його Тутмос IV і він не був прямим спадкоємцем на трон. Та легенда говорить, що під час сну до нього з'явився Сфінкс. Мітична істота пообіцяла зробити Тутмоса фараоном Верхньої та Нижньої частини Єгипту, якщо чоловік розчистить її від піску.
Це історія про владу. Ця оповідь викарбувана на «Стеллі сну» між лапами Великого Сфінкса. У ній також є продовження, але слова затерлися, і їх неможливо прочитати.
Наші дні
Любов Боровська у ролі пані Пернель.
У Львові відбулася чергова театральна премʼєра. Не важливо яка, хоч цього разу це й «Тартюф» у театрі ім. Марії Заньковецької.
– І це ви називаєте сучасним театром?! – скажуть люди.
– А ви знаєте, що то репліка? Вистава з ідентичною сценографією вже існує.
– Коршуновас уже не той Коршуновас, що був колись.
– І що ти на це? – запитають люди.
*Щось говорить той критик.
– Все з ним ясно. – скажуть люди. Незалежно від того, що почують.
Люди завжди щось говорять. Всі знають як зробити краще. Та важливо памʼятати, що всі ми різні, але всі ми українці. Такі висловлювання – це не показник якості мистецького твору, як і кількість проданих квитків. Якби ви запитали, що я думаю про «Тартюфа», то вважаю, що вартує утриматися від захоплень рівно на стільки ж, як і від сліпої наруги.
Але якщо б у мене запитали, то я звернувся би ще до однієї історії. На що не підуть ті критики задля абсолютно хаосу!
2014 рік, Львів
У науковій бібліотеці ЛНУ ім. І.Франка відбулася презентація перекладу книги «Історія театру». На презентації був присутній один з авторів – Франклін Ґ. Гілді. Він розповідав про те, як Бродвей і Голівуд почергово беруть відомі історії до роботи: успіх екранізації обіцяє успіх і в Бродвейському театрі. І навпаки. Так, наприклад, «Король лев» декілька разів переходив «з рук в руки». Це історія про гроші.
Наші дні
Андрій Козак у ролі Клеанта (ліворуч) та Василь Коржук у ролі Оргона.
Отже, «Тартюф». Це третя постановка Оскараса Коршуноваса з використанням однієї і тієї ж сценографії, музики, режисерської концепції. Очевидним (бійтеся тих, хто вимовляє це слово!) буде пріоритет команди не на новизні театрального твору, мистецької думки тощо. Певно, команда театру мала на меті залучити топового європейського режисера, тим самим привернути до театру увагу. А також залучити в репертуар добре зроблену європейську (бійтеся тих, хто вживає прикметник «європейський»!) постановку. Відповідно ефект новизни проявлятиметься лише на локальному рівні.
Під командою варто розуміти людей, які прийшли в театр з призначенням Максима Голенка на посаду директора театру. А це креативна директорка Аліна Рашко, менеджерка міжнародних проектів Крістіна Кісєльовайте, PR-менеджерка Стефанія Олійник, директор-розпорядник Богдан Муравський, головна художниця Юлія Заулична, головний режисер Давид Петросян, головний балетмейстер Олексій Бусько, SMM-менеджерка Михайлина Питель, дизайнерка Марія Білінська, проєктна менеджерка Олена Шот. Перепрошую за цей довгий перелік, але для історії важливо назвати їхні імена. Варто сказати, що у виборі здійснити постановку «Тартюфа» команда була досить послідовна у своїх кроках. Пояснення в наступному абзаці. Щоправда, замість обіцяних двадцять однієї чи двадцять чотирьох премʼєр вийшло тринадцять. Що також є значним показником для театру, адже раніше він випускав близько шести премʼєр на рік. Звучить захоплююче, але цікаво що думають про це актори, чи мали вони вихідні, чи мали можливість/право хворіти? Чи вони мусили смиренно в режимі зомбі служити богині Мельпомені?
Після кожної наступної вистави в мене виникала асоціація, образ певної міфологеми, яку я назву обіцянкою. Обіцянку можна було б окреслити, як «театр для міста»: місце проведення дозвілля для мешканців і гостей Львова, яке зберігає атмосферу елітарного мистецтва, але доступне широкій аудиторії. Театр не має на меті глибокого опрацювання тем суспільства. Ми бачимо швидше гламурне зображення цих тем. Також театр стає конкурентоспроможним на українському театральному ринку. Якщо це можна назвати ринком.
– Коли він вже почне щось говорити по виставі? – спитають люди.
– Все як завжди. – додадуть люди.
Отож, є певна стратегія театру. Тому питання щодо вистави: «Що ти на це?», – звучить дещо некоректно. Вона викликає в мене конфуз. Премʼєрна постановка вписується в загальну стратегію на перший сезон. Тому, як на мене, коректніше дати оцінку саме стратегії.
Тепер декілька слів про «Тартюфа»: вистава була неймовірна, люди сміялись і аплодували. Крапка. Кінець статті.
Сюжет пʼєси, написаної у 1664 році в Парижі
Василь Коржук у ролі Оргона та Олег Андрощук (оператор).
За сюжетом заможний громадянин, а у виставі лицемірний політичний діяч Оргон (Василь Коржук) проймається довірою до Тартюфа (Юрій Хвостенко) – людини без грошей, але із стійкими моральними поглядами. Так здається на перший погляд. Спочатку Оргон погодив видати за Тартюфа заміж свою дочку Марʼяну (Оксана Галів, Дарина Федина), але дочка бунтує проти свавілля батька. Зрештою, Оргон переписує на Тартюфа своє майно. Після чого Тартюф приходить і виселяє з маєтку всю родину Оргона. У кінці вистави персонажі з сумними обличчями по черзі виходять з глядацької зали через центральні двері. Після чого Юрій Хвостенко знімає з себе образ персонажа Тартюфа, але лишається в масці диктатора, від якої звертається до глядачів: «Ви чого сидите тут?! Ви теж валіть!»
– Це ж як наші політики! – захоплено вигукнуть люди.
– Але є один нюанс. – скаже критик.
Наші дні (спроби аналізу вистави)
Андрій Козак у ролі Клеанта (ліворуч) та Юрій Хвостенко у ролі Тартюфа.
Узагальнюючи сьогодення через призму класичного тексту, ми ніби читаємо гороскоп, який досить туманно передбачає (описує) наше життя. При цьому ми отримуємо свою порцію дофаміну. Адже впізнавання, хоч і туманне, все ж таки відбувається і цього достатньо, щоб без зайвого аналізу сказати: «все як в житті», «нічого нового під сонцем» тощо.
Якщо прибрати критичну оптику, то можна висловити думку, що у виставі заявлена певна тема, яка стосується представників влади. При цьому ми не можемо їх ідентифікувати. Тому потенція до критичного голосу вистави зменшується. При цьому соціальна й політична критика присутня. Услід за пʼєсою, у виставі й піднімається питання моральної корупції, коли шлях до влади встелений удаваними щирістю, скромністю, побожністю, любовʼю до Батьківщини, повагою до людей тощо. Та все ж кінець вистави завершується проявом диктатури. Це можна сприймати як застереження, або ж як сюжет пʼєси, написаної близько 400-сот років тому.
Прийоми, які використовуються у виставі, дозволяють акторам одночасно вести сюжетну лінію пʼєси, а також використовувати елементи з ефектом відчуження від ролі. Виходячи зі своїх ролей, актори можуть поскаржитися на життя, на режисера, на свій вік, який задає певні умови у розвитку сценічної карʼєри. Ці інтермедії особливо сподобалися глядачам. Гадаю, актори – це один з основних стовпів, на яких тримається любов глядачів до театру. Інший – це статус національного. Статус – це важливо. І коли глядачі чують пряме висловлювання від своїх фаворитів, то мають особливе задоволення, адже бачать у них людей із проблемами, як в простих смертних. Це їх зближує.
Деякі елементи пʼєси виносяться за сценічний простір: облаштована кімната, яку можна побачити лише через відео, що транслюється для глядачів на екран (Оператор – Олег Андрощук). Часом камера фіксує політичні висловлювання «для людей». Потім персонажі ведуть свій діалог поза кадром, «не для вух». У такий спосіб зображується лицемірність політиків. Іноді відео на екрані викривлюється, ніби відображає «істинну» природу персонажів. Загалом і ефект відчуження, й використання камери додає динаміки через перемикання уваги глядачів на різні обʼєкти в дії.
На авансцені: Андрій Козак у ролі Клеанта (зліва) та Василь Коржук у ролі Оргона.
Не можу сказати, що котрийсь із прийомів створив інтертекст, який дозволив би вийти за межі тексту Мольєра. Спроби знайти у виставі щось подібне, видаватимуться мені швидше надінтерпретацією аніж чимось, що лягло в основу сценічного твору. Але це не точно, зрештою автор може помилятися. Та все ж, я схильний вважати, що це була класична постановка «Тартюфа» з використанням елементів сучасної театральної мови. Хоча, що таке класична постановка? І що таке сучасна театральна мова? Питання надто дискусійні, щоб ними ось так легковажно користуватися.
6 квітня, пізній вечір
Службовий вхід театру ім. Марії Заньковецької. На вході старший чоловік слухає «промову» того самого критика, який зараз формує цей текст. У «промові» звучить пояснення, чому він з квітами у досить пізній час намагається потрапити в театр. Вартовий театру зважає на квіти й каже: «Я вам вірю, можете не телефонувати до адміністрації». У кабінеті директора зібралися люди, святкують завершення міні фестивалю читань драматургії і день народження пана директора, діляться ідеями на майбутнє. В якийсь момент директор починає говорити з тим самим критиком. Розповідає про плани запросити Оскараса Коршуноваса. Потім каже: «Ви ж як завжди, напишете… Як не відкрию вашу статтю про нас, так щось і критикуєте», – з удаваним відчаєм плескає тильною стороною кисті руки по долоні іншої руки. Той самий критик відповідає: «Обіцяю в наступному тексті написати щось добре».
Не знаю, чи в цьому тексті є щось добре, адже в ньому лишається критична позиція.
– В критиків немає серця. – скажуть одні.
– Все з ним ясно. – скажуть інші.
Насправді так. Все досить ясно. Якщо хочете, то навіть банально. Я не прихильник узагальнень, хоча надто захоплююся символічним прочитання дійсності. У «Тартюфі» ж я побачив це узагальнення. Тому мій погляд фіксував виставу, як зроблений на достатньо якісному рівні театральний продукт. Якщо порівнювати з тим, що бачив у театральному полі України за цей театральний сезон. Будучи експертом у фестивалі-премії ГРА, мав нагоду вивчити театральну мапу України на прикладі премʼєр сезону 2022-23 рр.
Тепер точно крапка і кінець статті. Кінець оповіді.
– Так а... Ми не зрозуміли, на виставу варто йти? Вистава хороша чи погана? – спитають люди.
Десь поза часом та простором
В європейській культурі Сфінкс символізує таємницю. Припустимо, що від початку, який неможливо ідентифікувати, таємниця – це дана комусь обіцянка, про яку вже мало хто памʼятає. З часом вона обросла міфами та легендами. Лише мовчазна ледь вловима посмішка Сфінкса натякає, що все не так, як ми собі думаємо. Можливо, простіше. Можливо, складніше. А може, це все банально до сміху.
Постановка «Тартюфа», як і більшість премʼєр цього сезону в театрі ім. Марії Заньковецької, працює на запит глядача. Так, ніби нова команда крізь чергову премʼєру підтверджує дану колись обіцянку бути «театром для людей». А тому вистави мають бути зрозумілими, в міру сучасними, не надто драстичними. Повинні мати елементи патріотичного виховання через пізнання свого коріння, через голоси українських класиків. Замість локальних режисерів з акторською освітою, як було раніше, до співпраці команда театру запрошує топових українських і європейських режисерів та режисерок. Замість шароварщини зʼявився гламур. Гламур – це те, що ми бачимо лише зовні і це привабливо. Бачимо, що за цей рік театр ожив і ворушить лапками. І це добра новина.
На авансцені: Наталія Поліщук-Московець у ролі версальської діви.
Це історія про владу. Це історія про гроші. Це історія про мистецтво. Це історія про цінності. Це історія про суспільний договір. Це історія про життя. Життя в Україні.
У цій історії також є продовження. У ній є роздуми про іншу сторону гламуру. Але слова затерлися. Їх неможливо прочитати.
Роздуми опісля
Так працює обіцянка, яку критик дав театру.
Так вмирають критики.
Щоб отримати, ми маємо дати щось взамін.
Простір обіцянки містить в собі те, про що ми ще не знаємо:
– Даси те, що без тебе стало дома? – питає Змія в Чоловіка в народній казці «Яйце-Райце».
А він каже:
– Дам! – і не знає він, що вдома народився син.
В результаті обіцянки ми щось втрачаємо.
Що пообіцяв глядачу театр?
Що отримує в результаті?
І що втрачає натомість?
*Критик мовчить. Критик мертвий. Він більше не ворушить лапками.
Нехай все це буде нашою таємницею. Ви ж нікому не скажете?
Тепер точно все. Кінець.
Здається.
Команда, що працювала над реалізацією проєкту:
Режисер – Оскарас Коршуновас
Сценограф – Вітаутас Нарбутас
Композитор – Гінтарас Содейка
Хореографка – Веста Грабштайте
Концертмейстери – Григорій Скалозубов, Вадим Сухий
Художниця по костюмах – Анна Шкрогаль
Асистент режисера – Ігор Білиць
Помічник і помічниця режисера – В'ячеслав Жуков, Роксолана Гоменюк
Кураторка проекту – Крістіна Кісєльовайте
Ролі виконували:
Тартюф – Юрій Хвостенко
Оргон – Василь Коржук
Ельміра – Оксана Цимбаліст
Даміс – Юрій Радіонов, Володимир Пантєлєєв
Мар'яна – Оксана Галів, Дарина Федина
Пані Пернель – Любов Боровська
Клеант – Андрій Козак
Доріна – Марія Шумейко
Пан Луаяль – Олег Сікиринський
Версальські діви: Наталія Боймук, Діана Каландарішвілі, Наталія Поліщук-Московець, Мирослава Солук
Оператор – Олег Андрощук
06.08.2024