Леся. Їсторія

Відгук на виставу “Леся. Їсторія” режисерки Ленки Удовічкі. Премʼєра відбулася за підтримки Parade-Fest у Львівському театрі ім. Лесі Українки 5 травня 2023 року. Драматургиня – Оксана Данчук, композитор – Найджел Осборн.

Львівський театр ім. Лесі Українки створив виставу про Лесю Українку. «Нарешті», – скаже дехто. «Я плакав/ла на тій-то сцені», – додасть хтось інший. «Я був/ла розчарований/а»,– скаже ще хтось. Що ж думає критик? Перш ніж задекларувати певну думку щодо вистави, пропоную ввести в нашу розмову одну тезу. А саме: «Не важливо, що про виставу думає конкретний театральний критик О.П.» Теза заперечує необхідність написання тексту, який ви читаєте, але прошу набратися терпіння, адже ця теза нам потрібна для цього ж таки тексту.

На початку вистави бачимо акторів/ок театру, які озвучують факти, чутки, міфи, інтерпретації та ін. про ікону української поезії: славетну, стражденну, трохи лесбійку (чи це таки чутки?), супер розумну, сексуальну, відважну і т.д. у тому ж дусі. Ця вступна частина відбувається на авансцені із закритою завісою. Актори/ки грають самих себе. Вони говорять між собою, ставлять запитання та жартують, використовуючи легкий гумор, іронію, стьоб і увесь цей полілог відбувається навколо постаті Лесі, яку ми не знаємо. Потім піднімається завіса [Лесиного життя] і ми бачимо акторів/ок вже переодягнених у різні за кроєм білі костюми, а з турнікетів з-під стелі спускаються білі тканини схожі на колони, на які проектуються рукописні тексти. Актори/ки читають уривки з листів, а казку про Оха читають як реп: академічна естетика декламування тексту міксується з молодіжними вставками. Але це відбувається без провокаційних елементів для поважної львівської публіки, до яких часто вдається театр ім. Лесі. Декламація тексту в білих костюмах за  формою дещо нагадує іспит зі сценмови. Форма дуже проста. Форма не потребує надміру уваги та уяви для її декодування. Тому більше увага зосереджується на листах Лесі Українки, які розкривають її особистість та біографію.

Форма дуже проста. Це не добре і не погано: завжди знайдуться ті, кому це сподобається, або кому не сподобається. Питання в іншому: чи це працює на ідею вистави? І в чому тоді ідея вистави?

У кожному з озвучених зі сцени листів Лесі дізнаємося якусь грань життя поетеси. Її ставлення до поезії: «Чому все має право на життя, тільки не душа поета?!» – мова про відстоювання права писати так, як хочеться і про що хочеться. Міркування щодо ролі жінки в суспільстві: «Бачте, мужська рація дещо однобока. Тому ми її доповнимо своєю [жіночою] рацією». Дізнаємося про її стосунки з матірʼю, які були досить непростими: Олена Пчілка «говорила крізь зуби», «відверталася» від обранника Лесі. Дізнаємося, що її вінчання відбулося без запрошених гостей, а свою матір Леся тільки повідомляє про подію постфактум. Тобто, кожен лист у якійсь мірі показує нам життя поетеси, розкриваючи певні факти. А також з кожним листом ми бачимо зростання Лесі від дівчинки до вольової жінки з чіткими проукраїнською та феміністичною позиціями. Воля поетеси вплітається у волю українського народу. І це можна чітко побачити в читанні поеми про Роберта Брюса:

«Дивувались на шотландську волю

І стороннії чужії люде,

Всі казали: “Поки світа сонця

У ярмі шотландський люд не буде!”»

І тут вже Леся постає перед нами або ж як провідниця суспільних ідей, або вже навіть як сама ідея, в якій розкриваються сила духу, любов до свободи, громадянська відповідальність.

Критику О.П. не вдається оминути цих патетичних висловлювань, адже у його сприйнятті сама постановка була досить патетичною. Якщо патетика раніше у постановках театру ім. Лесі збивалася самоіронією та стьобом, то тут театр зробив крок до академічної форми. Гадаю, цьому сприяв сам матеріал, а також звучання текстів «поетеси з українського триптиху Леся-Франко-Шевченко» без надбудов постдраматичного театру.

Сценографія  потребує окремої розмови. Білі костюми, «колони» з білої тканини, що ніби тягнуться до неба… Білий може позначати чистоту, початок, можливість заново перепрочитати й перевідкрити історію стражденної маленької дівчинки за її листами в більш обʼєктивному варіанті. Але попри вибудовування наративу про сильну вольову жінку, не відбувається перепрочитання особистості. Леся знову постає перед нами як образ. Можемо сприймати це як маніфестацію театру своєї діяльності. Бачимо, як у характері поетеси працює гасло: «Бути собі ціллю». При цьому театр відходить від своєї звиклої естетики. Адже український постдраматичний театр, до якого критик О.П. зараховує й театр ім. Лесі, переважно звертався до особистого досвіду людини у всіх його деталях. Тут же більше бачимо не особистий досвід Лариси Петрівни Косач, а представлення її досвіду та поглядів як певної ідеї. Точніше навіть ідейного поля: феміністичної позиції, політичної активності митця/мисткині, сильної самодостатньої особистості. При цьому ми не бачимо, як досвід трансформується в ці ідеї, не бачимо цього причинно-наслідкового звʼязку: чому Леся відстоює, наприклад, ті ж таки феміністичні позиції. Так ніби Леся завжди була такою.

Окремо критик варто звернути увагу читача на іншу символіку у виставі. Кайдани – звʼязування тканиною рук. Виривання тканини з рук партнерів акторкою, ніби увʼязнений вириває кайдани зі стін. Це досить прості символи. І найбільше з них критику подобається «вознесіння Лесі». Слово подобається – теж в лапках. У цій сцені акторка Таїсія Малахова піднімається по білій тканині – по тросу із кріпленнями ременів безпеки на тілі – вгору, читає вірш, оду до фантазії, після чого опускається куліса і вистава закінчується. Так ніби Леся не вмирала, а стала духовною одиницею для нас, українців. З одного боку, критик розуміє, що у виборі форми лежить лише питання смаку. А також така простота у символах ймовірно збільшить аудиторію серед львівського глядача. З іншого ж боку, ця простота може видатися браком уяви.

Із сьогоденням виставу поєднують багато моментів. Особливо ледь не пророчі слова Лесі: «Тут вся москва зібралася. Кого не спитай: "Звідки ви?" – кажуть: "З москви". Ще не зустріла нікого із земляків. Що то воно за знак?». Якщо відкинути питання смаку, то у виставі все працює: актуальність, структура, матеріал, задум щодо висловлювання. Саме тому автор вжив на початку статті тезу: «Не важливо, що про виставу думає театральний критик О.П.» Важливо, що ви самі збагнете про себе, або про навколишній світ з цієї роботи. Наприклад О.П. як людина, а не критик, зі своїми бентегами, таємницями, мріями взяв з вистави думку, що він не має виправдовуватися за те, яким він є. Звісно, що в розмові на рівні мистецьких текстів – вистави, пʼєси, аналітичного тексту – важлива думка кожного, але лише настільки, щоб це допомогло вам зрозуміти щось про себе.

Олексій Паляничка

Фото: Вікторія Дзизюк

Діють: Назар Бонящук, Зоряна Дибовська, Василь Колісник, Софія Лешишак, Сергій Литвиненко, Таїсія Малахова, Ісабель Меркулова, Анастасія Перець, Михайло Понзель, Андрій Росчіс, Тетяна Шелельо

Продюсерка — Вероніка Склярова
Хореографія, робота з тілом — Віктор Рубан
Сценограф — Олексій Хорошко
Художниця з костюмів — Юлія Рибка
Медіахудожник — Денис Бєляєв
Ілюстраторка — Діна Чмуж
Художник з освітлення — Артур Темченко
Художник-конструктор —  Сергій Столярук
Художниця оформлювачка, реквізиторка —  Марта Божик
Звукорежисери — Любомир Іщук, Володимир Помірко
Помічник режисерки —  Владислав Білоненко
Асистентка композитора — Марічка Чічкова
Завідувач художньо-постановочної частини — Юрій Захарко
Кравчиня —  Ірина Мусіхіна
Костюмери — Галина Гладун, Діана Янчук
Медіазабезпечення —  Павло Ковальський
Монтувальники — Олег Жеребецький, Юрій Захарко, Ростислав Колачник, Володимир Продиус
PR — Вікторія Дзизюк, Ростислав Кузик
Дизайн —  Марія Микитенко