Вистава про людину, відрізану від зовнішнього світу своєю глупотою, сформованою глухим лісом, що відділяє Маконду від бурхливого моря, котра мешкає у провінційному середовищі й міфологізує все навколо, а дурниці, принесені з великого світу, приймає як магічні артефакти і спосіб збагачення.

П’єса Тадеуша Ружевича «Свідки» видається дослідженням нашого суспільства тією ж мірою, як і підручник історії без дат «Родинна Європа» Чеслава Мілоша, що спонукає замислитися над родинними цінностями сучасній європейській спільноті.

Навіщо використовувати низькі жарти, якщо в п’єсі достатньо достойних жартів? Бо людям, які не люблять складних книжок, дуже подобається примітивний гумор. І доки театр бавитиметься з глядачами в "криве дзеркало”, доти в програші будуть обидві сторони.

Марлін має усе, але це не приносить їй наповнення в житті, не робить щасливою, а лише надає її серцю зашкарублості та втрати чутливості. Такою є ціна успіху. Зовні героїня видається впевненою бізнес-леді, але суть всіх її переживань – це страх.

Естетика божевілля у виставі має полярне значення, бо можемо також говорити про "шляхетне божевілля" як цінність моральної позиції Філоктета, який відкидає деградований світ.

Коли трапляється сюжет із «замкнутою екосистемою», увагу більше привертає не те, що відбулося, а те, що це може означати. Наприклад, що означає ця гібридна війна, яка стала невіддільною реальністю персонажів вистави і акторів?

Акторки на час перформансу прийняли роль провідників у розгалуженій системі світів: об’єктивної історії Львова та суб’єктивних історій учасників дійства. Маршрути та річки Львова (та й України загалом) наклалися на ментальні мапи глядачів – їхні страхи, мрії.

Бажаючи звільнитися від страждань, ми подорожуємо крізь час і простір у пошуках «неверленду», хоча насправді маємо робити свій вибір самі й так само самі маємо нести за нього відповідальність.

Минуле може змінити тільки забуття або покаяння. Забуття призводить до рециклу подій, а покаяння дає можливість звільнитися із кола поневірянь. Нині знову спостерігаємо прагнення суспільства впасти в летаргію. І сучасний театр виступає каталізатором, котрий робить спроби протистояти стагнації.

Хоча міжнародний  фестиваль ANIMO в польському  Квідзині не мав на меті «ставити під сумнів границі театру анімації», даний огляд бере під увагу саме такі події, що змушують замислитися над тим, де закінчується театр ляльок, а де починається кіно, драматичний театр чи і метапсихічні практики.