[не]Рецензія на виставу «Літаючі жінки» режисера Ореста Огородника, премʼєра якої відбулася як антреприза «Театру актуальної пʼєси Ореста Огородника» (ТАП «ТАПООК») на сцені Першого театру першого жовтня о першій годині
Сюжет пʼєси обертається навколо сексуального життя ловеласа Бернара (Володимир Пантелеєв). Він крутить роман водночас з трьома стюардесами, які навіть не підозрюють про існування одна одної. Раптом у житті Бернара зʼявляється його шкільний приятель Робер (Ярослав Дерпак). Відтак на сцені завʼязуються і гомофобські жарти: будь-який натяк на сексуальний звʼязок давніх приятелів стає обʼєктом висміювання. Наприклад, є сцена, де Бернар бідкається, що авіакомпанії, де працюють згадані три жінки, вводять нові боїнги, що призводить до збою їхніх графіків. Він стає навколішки на дивані й починає гойдатися взад та вперед спиною до публіки. Робер стоїть біля нього обличчям до публіки, тому це нагадує оральний секс. Подібним чином будуються й інші комічні сцени: персонажі випадково потрапляють в різні дурнуваті ситуації. При цьому в авторів вистави нема особистого ставлення до цих ситуацій, що б задавало певний моральний вектор і розкривало б задум постановки. Тобто, гомосексуальність не засуджується і не підтримується – це просто смішно. Також і всі жінки (окрім покоївки Берти у ролі Надії Шепетюк) зображені просто недалекими. Але й тут висміюється не глупота, як людський недолік, що веде до певної ситуації, а сама ситуація.
Маєстро та команда дякують глядачам за теплий прийом.
У наслідку ми бачимо комедію обставин «бульварного театру» – саме так схарактеризувала пʼєси Марка Камолетті в 50-х роках французька критика. Акторська гра дуже наближена до аматорської: гіперболізовані крики від здивування, відсутність пропрацьованих характерів у персонажів та їхньої елементарної оцінки дійсності. Головна ціль – насмішити публіку. При цьому жарти переважно вибудовано навколо теми сексу і часом вони мають сексистський та гомофобний характер. Так через жарти сексизм і гомофобія нормалізуються для суспільства. Окрім того, у виставі відсутнє добре почуття гумору, адже жарт і насмішка – це різні речі. Жарт потребує інтелектуальної напруги для його створення і для розуміння. Тому буде помилкою вживати слова “мистецтво” чи “театр” у контексті розмови про феномен під назвою «Літаючі жінки». Йому підходять більш легкі за характеристиками жанри зі сфери шоубізнесу: КВК, невибагливі серіали на СТБ, телепередачі на кшталт «Міняю жінку», «Холостяк». Ціннісно всі ці речі зашкалюють далеко за позначкою нуль. Звісно з відʼємним знаком.
Сцена з вистави, яку можна класифікувати як гомофобну через те, що смішним тут є сам натяк на гомосексуальність.
Перед виставою режисер сказав: «Не шукайте тут глибоких сенсів, це для розваги». Можемо погодитися, що дуже складно жити в постійному стресі. Тому розвага (тут би краще вжити слово розрада через мистецтво, сміх тощо) теж потрібна, навіть якщо в країні війна. А можливо й особливо потрібна, коли в країні війна. Однак варто замислитися: як ми сміємося і з чого ми сміємося?
Німецький філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт в книжці «Розладнаний час» писав: «“Низьке напруження свідомості” та “редукована агентність” – головні причини поганої репутації, якої зажили маси (чи містичні тіла) серед науковців та інших спадкоємців Просвітництва».
Якщо містичному тілу глядацької зали можна пробачити редуковану агентність, то цього не можна сказати про так званих інтелектуалів. Беручи на себе право публічного голосу, митець також бере на себе відповідальність за сказане. Натомість Орест Огородник представляє суспільство «розсміши коміка» (тобто шоубізнесу), у якому ми спостерігаємо особисту безвідповідальність щодо того, що робиться і як робиться, та нарікання на владу, яка має дбати про добробут суспільства. Але Революція Гідності показала, що влада – це і є саме суспільство. І чим більша агентність кожного в цьому суспільстві, тим ближче ми до того, що можна описати терміном демократичне суспільство.
Так би виглядало листування режисера та автора статті, якби вони спілкувалися.
На світлині подано оригінальний текст, опублікований на сторінці театру.
Окрім конфлікту між виставою та цінностями Революції Гідності, можемо також побачити підміну понять у назві театру і його продукту: «Театр актуальної пʼєси» ставить нічим не актуальні бульварні тексти.
Натомість мистецтвознавиця Дарина Скринник-Миська так розкриває значення терміну «актуальне мистецтво»: «Цінність сучасного художнього твору полягає не в його матеріальній складовій, а у здатності тематизувати ту чи іншу актуальну проблему, стимулювати реакцію та залучення публіки до взаємодії через включення у смислове поле, створене художником. У зв’язку з таким принциповим зміщенням ролі художнього твору у суспільстві, у світовому мистецтві широко розповсюджений такий вид художніх практик як документування».
Однак вистава «Літаючі жінки» не має нічого спільного з документуванням, свідченням, проблематизацією, включенням глядача в спільне смислове поле актуальної суспільної проблеми тощо.
Щодо формулювання назви вистави, то певно вже не будемо нагадувати, що активні дієприкметники не властиві українській мові: не «літаючі жінки», а «жінки, які літають». Перепрошую, «я це сказав вголос»?
Світлина урвища Пекло, про яке згадано далі в тексті статті.
Режисер, мабуть, не підозрює, що його театр більше характеризує слово «крінж». Але крінж – це не обовʼязково щось погане. Крінж створює рельєфний культурний ландшафт. Коли в такій естетиці репрезентується національний театр – це свідчить про загальний занепад та корумпованість культури в країні. Тому той факт, що «Літаючі жінки» не були затверджені в репертуар Національного театру ім. Марії Заньковецької, свідчить про зміну культурного ландшафту в місті. І ці зміни можна відзначити як позитивні. Те, що «Літаючі жінки» сталися як окремий проєкт – теж хороший показник, нехай як жахливо це було б. Я до того, що лімітована кількість крінжу в мистецтві нам також потрібна: однорідні пейзажі швидко стомлюють око. І добре, що цей крінж постає не коштом платників податків.
Може бути недоречним порівняння між урвищем в природі та в культурі, але погляньте на урвище Пекло, що утворилося між хребтами Сивуля і Тавпиширка. Гарно ж!
16.11.2023Команда, що працювала над виставою:
Режисер – Орест Огородник
Художниця – Наталія Тарасенко
Балетмейстерка – Надія Лисак
Дійові особи та виконавці:
БЕРНАР – Володимир Пантелеєв
РОБЕР – Ярослав Дерпак
МЕРІ – Юлія Михайлюк, Світлана Мелеш
МАРТА – Інна Калинюк, Ірина Романчук
МІШЕЛЬ – Галина Павлик, Мирослава Солук
БЕРТА – Надія Шепетюк