Про театр «Варта» та про виставу «Всередині моєї кімнати», премʼєра якої відбулася 20 лютого 2023 року за фінансової підтримки Goethe-Institut.
Театр «Варта» зʼявився на культурній мапі Львова 24 березня 2022 року і вже в Міжнародний день театру, 27 березня, презентував свою першу роботу. Можна казати, що насправді відбулася релокація з Харкова театру «Нафта»: команда трохи в іншому складі, але ритм та естетику львівське мистецьке утворення успадкувало від харківського через керівника обох театрів Артема Вусика. Хоча слова «керівник» ви скоріш за все не зустрінете у матеріалах театру «Варта».
Перша та більшість наступних театрально-перформативних постановок «вартових культури» більше нагадували ескізи, швидкі реакції митців на війну в країні. Загалом за рік театр створив 7 вистав: «Перший день війни» (27 березня, режисер Артем Вусик), «Вона Війна» (15 липня, у співпраці з театром «Публіцист», режисер Костянтин Васюков), «Херсон Незламний» (30 липня, режисер Артем Вусик), «Як я познайомився з війною і майже вбив Путіна» (25 вересня, режисер Артем Вусик, реалізовано на сцені театру ім. Лесі Українки), «Леся і Андрій зустрічаються у Львові» (9 жовтня, режисер Артем Вусик), «Лютий» (28 жовтня, режисерка Ніна Хижна) і «Всередині моєї кімнати» (20 лютого 2023 р., режисер Артем Вусик). Дати премʼєр відновлювалися по першим згадкам про вистави у соцмережах театру. І, варто сказати, що жоден інший львівський театр не має такої кількості постановок за 2022 рік.
Та кількість не завжди є показником якості. Більшість постановок театру «Варта» позначає(ла) естетика скетчу. Часом швидше навіть драфту. Можна вибудувати градацію по мистецькій вартості робіт від «Першого дня» та «Херсону» до «Лютого» і «Всередині моєї кімнати». Наприклад, перша вистава більше нагадувала різні перформативні акції – читання поезії, розповідь про перший день вторгнення, танець – які не створювали звʼязної наскрізної історії та чіткого повідомлення для глядача, але були обʼєднані темою, яка звучить в назві. Вистава радше мала терапевтичну функцію залученості акторів та глядача до пригадування спільного досвіду. При перегляді виникали асоціації з експериментами дадаїстів. Виникали запитання щодо мистецької вартості постановки. Але про яку «мистецьку вартість» може бути мова, коли на підготовку пішло три дні. Тому ця вистава – якщо можемо її так називати – цінною є тим, що засвідчує більше прагнення до театрального мистецтва митців та глядачів, коли, здавалося б, зовсім не до нього.
Наступні роботи були вже більш продумані, але на них все ще лежав відбиток скетчовості. Нехай команда театру мені вибачить це поверхневе слово, яке не пояснює, якими саме були ці постановки. Сьогодні розгорнута розмова піде не про ці роботи. І дехто може не погодитися, та, здається, найбільш значними стали все ж таки дві останні постановки театру «Варта». У виставі «Лютий» дуже цікавою знахідкою була форма, у якій вибудовувався діалог між живим музичним супроводом, пластикою та словом. У постановці «Всередині моєї кімнати» також присутня жива музика, частково пластика. Але вона чіпляє більше не своєю формою, як «Лютий», а тим химерним артикульованим у виставі поняттям та його ймовірними прочитаннями. Це поняття – Дім.
Режисер Артем Вусик запропонував у виставі обговорити тему дому: «Той самий довгоочікуваний момент, та подія, яка довгий час була наче мрія, наче марево. Це, напевно, була несвідома головна мета – нарешті опинитися удома. Певна ціль, яка після її досягнення, дарує відчуття зустрічі з втраченим, зі своїм рідним», – пишуть в описі до вистави «вартові культури». Певною мірою кожна робота театру Варта про дім, про його втрату, його перевіднайдення, або повернення. Але цього разу Артем Вусик запросив глядачів до своєї квартири в районі Пʼятихаток у Харкові. Він та актриса Ніна Хижна описують своє спільне помешкання, але ми бачимо театральний реквізит: два крісла, платівковий програвач, шаф з полицями та книгами, стіл, настільна лампа, картина і кімнатна рослина. Кімната вбрана у стиль ретро. Меблі помальовані так, щоб були видні сліди від пензля, чи то ми бачимо потертості. Світло приглушене: то червоне, то синє, то зелене – ніби ми потрапили на рейв-вечірку. Але знаєте, таку… вишукану, з атмосферою містичного напівмороку та із супроводом живої музики.
Артем-режисер-актор описує кімнату, як містичний світ з іншої реальності. Ніна-персонажка-акторка, потрапивши в цей містичний світ, намагається згадати, хто вона і чому тут перебуває. Глядач торкається теми дому крізь призму памʼяті творців вистави. Але що ми можемо вважати домом? Може стіни з віконними рамами, крізь які споглядаємо знайомі ландшафти. Чи створений із світла, запахів та речей у цих стінах затишок. Може відчуття безпеки? Чи людей, без яких дім – це всього лише бетонні стіни?
Терапевт юнгіанської школи психоаналізу Джон Гілл у книжці «Удома у світі» на початку першого розділу пише: «Чи почуваєтеся ви десь удома? Чи потрібен вам дім? Чи потрібно вам шукати якусь людину, якесь місце або щось, про що ви можете сказати “Ти моє, а я твоє”?». Джон Гілл говорить, що відчуття дому формується в результаті привласнення простору та ідентифікації себе з ним.
Перший сценарій, якщо вірити розповіді вистави, народився з поїздки Артема Вусика до Харкова. Частина тексту позначена як «Artem Diary». Автор вдається до іронії, описуючи в ньому леприконів та інших казкових істот, що нібито живуть у його харківській квартирі. Казковість, як проявлення іншої реальності, де власник щоденника не впізнає знайомий йому інтерʼєр. Але що змінилося? З-поміж усього сказаного на сцені, зміни проявляються в наступних двох тезах: «Все буде добре: скоро Ніна приїде», та «був прильот в ста метрах від нашого театру». Тобто, цей дім втратив дві дуже важливі компоненти: він перестав бути безпечним, а також в ньому нема людини, яка надавала цінності тим стінам, меблям та тим знайомим пейзажам. Джон Гілл пише: «Дім – це символічна конструкція світу, що передається від покоління до покоління. За допомогою символу ми обираємо певні аспекти світу, інтегруємо їх як щось своє та цінуємо їх за значення та мету».
«У 2021 ми разом святкували Новий рік, – згадує Ніна-персонажка. – У 2020 на день народження Артема ми взяли до хати кішечку. 2019 ми щойно переїхали в наше спільне помешкання у Пʼятихатках» (текст приблизний). Спільний переїзд вже формує певне спільне значення та мету. А що коли значення та мета втрачаються? Що коли для ідентифікації з новою реальністю нам потрібен час А той/та, з ким ми ідентифікуємо свій спільний простір потребує більше часу, або не може цього зробити взагалі, адже порушуються його/її базові значення дому?
«Всередині моєї кімнати», – звучить інтимно. Так ніби уявний хтось запрошує до себе додому, де зберігаються памʼятні для цієї людини речі. Де розкиданий одяг, де якийсь предмет, чи фотографія можуть нам видати щось, чого ми не мали б знати про цю людину, що мало би бути таємницею, відомою лише кільком особам.
«Всередині чиєї кімнати? Хто цей я?», – запитує Артем Вусик у глядачів, чи то в себе самого на початку вистави. Потім читає уривок із свого щоденника: «Я приїхав до себе у П'ятихатки, щоб написати пʼєсу про дім… Моя кімната – це загублений у космосі корабель… Поруч ліс, він замінований… Прильот 100 метрів від нашого театру… Я не хочу, щоб Ніна приїздила», – 14 січня 2023 року. Далі він розповідає історію про те, як писав чорновий варіант сценарію до майбутньої вистави «Всередині моєї кімнати», яку спочатку хотів поставити у Харкові у січні 2023 року. Потім на сцені зʼявляється Ніна Хижна як персонажка у сценарії до постановки: «Входить Ніна. Вона існує загадково-хореографічно. Ніна опиняється в кімнаті, але не може зрозуміти, де вона». Персонажкою, чиї дії прописані в його сценарії. Вона підкоряється вказівкам сценариста: загадково-хореографічно існує на сцені, здивовано помічає програвач, хоче слухати Stranger Danger band, не може згадати, де вона.
Ніна намагається пригадати все і згодом у його кімнаті помічає свої речі: «А це шафа, яку Артем приніс з театру ляльок. А це квітка моєї бабусі. А це її крісло…»
Вибудовуючи у сценарії стосунок автор-персонажка, творці вистави пропонують модель субʼєктно-обʼєктних стосунків, де автор – субʼєкт, а персонажка – обʼєкт в тексті. З цього народжується і конфлікт у виставі. Ніхто насправді не бажає бути обʼєктом у стосунках, заявляючи про свої права, про свою субʼєктність. З іншого боку, обʼєкти також здатні трансформувати нас. Наприклад, глядач обрав виставу як обʼєкт, але потім потрапив під її вплив і сам частково став обʼєктом. Субʼєктність віддавши значенням, що виникали в спільно створеному просторі. Так і Артем-автор, описуючи свою квартиру, вводить у сюжет людину, з якою розділяв спільний простір значень з 2019 року. Але цей світ значень зазнає кризи після 24 лютого: «Я не можу все робити за тебе… Але ми не узгодили, що я приїду», – протестує акторка проти життєвого сценарію режисера.
Наше пізнання створеного на сцені світу накладається на процес пригадування та повернення субʼєктності персонажкою Ніною: «Хто я і де я? Що мене тут тримає?». Ці слова можуть стосуватися місця. Але так само вони можуть стосуватися іншої людини. Тому відновлення памʼяті ще й працює, як відновлення стосунків, відновлення спільного відчуття дому. Або ж навпаки: залежить, що оберуть персонажі. Гадаю, вже можна вжити персонажі, адже на цьому етапі Артем-автор також регресує в персонажа. «Відбувся розрив між минулим і теперішнім. Мені треба повернути контроль над часом», – фраза, яка може виглядати як прикраса в тілі тексту вистави. Але за Джоном Гіллом, однією з засадничих рис відчуття дому є безперервність буття в ньому. «Повернути контроль над часом» може означати спробу відновлення своєї ідентифікації з певною дійсністю: з простором, явищем або з людиною.
Нарешті Ніна знаходить і свій щоденник в «його кімнаті», де останній допис датується 23 лютим 2022 року: «Я взяла з Артема обіцянку, що в разі повномасштабного вторгнення ми поїдемо до Львова. Але він каже, що ніякої війни не буде…»
Можемо зробити припущення, що вистава була створена в цілях автотерапії. Можемо говорити про те, як війна впливає на долі людей, руйнуючи не лише спільні фізичні, але й спільні ментальні простори. «Чи це є місце мого призначення?», – запитує Ніна в «його кімнаті», піддаючи сумніву сформовані спільні значення. Що змінилося? Виявилося, що для нього дім може мати менший рівень відчуття безпеки ніж для неї. Що стало своєрідним роздоріжжям з декількома варіантами подальшої подорожі. І зовсім не обовʼязково спільної.
Чимало хто покинув свої домівки в пошуках безпечнішого місця, покинув країну в пошуках нового дому. Багато хто вже не повернеться. Покидаючи одні простори, ми подорожуємо до інших. Втрачаючи одних людей, у нашому житті знаходимо інших. Хтось більше схильний до подорожі, інші ж не бачать свого життя деінде, подібно тим людям, що залишилися мешкати в чорнобильській зоні відчуження після катастрофи на АЕС.
«Чи це є місце мого призначення?», – запитує себе Ніна. Але не запитує цього в себе Артем. Так ніби вона в ментальній площині насправді пішла далі, а він повернувся до харківської квартири, як в певну зону ментального відчуження. Якщо люди формують значення, то чим стає прихисток без людей, які в ньому жили? Якого значення набувають мешкання, які втрачають своїх мешканців? Війна руйнує не лише життя та помешкання. Війна великою мірою руйнує і сенси. Тому й пошук нового дому – часто це подорож, в якій люди стають шукачами нових сенсів та значень.
У кінці вистави персонажі не залишаються у своїх зонах відчуження. Так творці вистави змінюють конотацію дому з «дім-будівля» на «дім-людина». Втративши дім, як місце безпеки, персонажі намагаються зберегти спільне поле значень. Вони накривають білою тканиною меблі, опечатують квартиру, архівують певну частину спільної памʼяті та відправляються у спільну подорож, яка їх колись, ймовірно, приведе і до Харкова.
РЕЖИСЕР – Артем Вусик
АКТОРКА – Hіна Хижна
МУЗИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ – Данило Білоус
МУЗИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ – Андрій Кізім
СВІТЛОРЕЖИСЕР – Олександр Чиж
СВІТЛОТЕХНІК – Антон Репях
ЗВУКОРЕЖИСЕР – Пабло Бучман
ДИЗАЙН АФІШІ – Андрій Пастернак
Фото: Ліля Дяденчук
27.03.2023