Коли трапляється сюжет із «замкнутою екосистемою», увагу більше привертає не те, що відбулося, а те, що це може означати. Наприклад, що означає ця гібридна війна, яка стала невіддільною реальністю персонажів вистави і акторів?

Акторки на час перформансу прийняли роль провідників у розгалуженій системі світів: об’єктивної історії Львова та суб’єктивних історій учасників дійства. Маршрути та річки Львова (та й України загалом) наклалися на ментальні мапи глядачів – їхні страхи, мрії.

Бажаючи звільнитися від страждань, ми подорожуємо крізь час і простір у пошуках «неверленду», хоча насправді маємо робити свій вибір самі й так само самі маємо нести за нього відповідальність.

Минуле може змінити тільки забуття або покаяння. Забуття призводить до рециклу подій, а покаяння дає можливість звільнитися із кола поневірянь. Нині знову спостерігаємо прагнення суспільства впасти в летаргію. І сучасний театр виступає каталізатором, котрий робить спроби протистояти стагнації.

Хоча міжнародний  фестиваль ANIMO в польському  Квідзині не мав на меті «ставити під сумнів границі театру анімації», даний огляд бере під увагу саме такі події, що змушують замислитися над тим, де закінчується театр ляльок, а де починається кіно, драматичний театр чи і метапсихічні практики.

Вистава з поняттями реальності та актуальності має стільки ж спільного, як Велика французька революція із Жовтневою: паралель же між ними прочитується через суржик і хамське поводження прислуги, коли вже від монархії лишилися «ріжки та ніжки». Тому виникають асоціації, що це туземні «товаріщі» прийшли до влади.

Ще однією цікавою метафорою у виставі є час:  якого вбивають, який помер, який зупинився. Але сама по собі ця тема не розкривається, а лише ретранслює іншу тему – божевілля, як відображення реального світу, де живе головна героїня.

«"Різдвяна ніч" – і ми знову дорослі діти, з вірою у диво і гармонію. Оксана чекатиме черевички від цариці, а Вакула спіймає чорта за хвоста – аби лише прихилити до себе чорнобриву красуню, чорт вкраде місяця, а Чуб і компанія сидітимуть у мішках у звабливої Солохи»… (З опису вистави на сайті театру ім. Марії Заньковецької)    

Писав колись Остап Вишня, що мешканці країни Чухрен ‒ то особливий народ, котрий не має наснаги рухатися ні розумово, ні фізично. «Якось буде», ‒ одна з найпопулярніших мантр середньостатистичного чухраїнця, а потім, опівночі перед сесією, він відкриває вікно й закликає потусторонні сили фразою: «Шара, прийди!»