«Герої хаосу» [перезавантаження]

Зміни у виставі «Герої хаосу» театру ім. Лесі Українки (м. Львів) у контексті змін політичного клімату

 

Навесні 2022 року львівські театри поверталися до репертуарної діяльності і деякі з них думали про те, як можна грати старий репертуар, щоб не транслювати не релевантні воєнній дійсності висловлювання. Так зазнала суттєвих змін постановка режисера Дмитра Костюминського, який зараз служить в лавах ЗСУ, – вистава  «Герої хаосу». Ознайомитися із роздумами автора статті про першу версію вистави можна тут .

 

Режисер і сценограф – Дмитро Костюминський; драматург – Максим Максимчук; хореограф – Віктор Рубан; композитор – Геннадій Бойченко; світло та відео – BLCk BOX; продюсерка – Вероніка Склярова; керівниця художньо-постановочної частини, художниця з костюмів – Марія Антоняк; освітлювачі – Артур Темченко, Євгеній Петров; звукорежисери – Володимир Помірко, Святослав Галась; помічниця режисера – Світлана Ілюк; медіа забезпечення – Владислав Білоненко; костюмери – Галина Гладун, Діана Янчук; кравчиня – Тетяна Калініченко; реквізиторка – Марта Божик; художниці-оформлювачки – Марта Божик, Соломія Ортинська; художник-конструктор, інженер, робота з металом і деревом – Сергій Столярук; монтувальники – Владислав Білоненко, Олег Жеребецький, Ростислав Колачник, Сергій Литвиненко; головна адміністраторка – Ірина Чаниж; PR – Ольга Смульська, Вікторія Солов’юк; дизайн – Олена Коновал.

 

 

 

 Що змінилося

 

Перегляд оновленої вистави видається подібним до зустрічі з давнім приятелем, риси якого ніби знайомі, але, по факту, це вже інша людина. Перший варіант «Героїв хаосу» доволі абстрактно висловлювався на тему героїзму: то зображуючи її в променях античного міфу, то піддаючи десакралізації.

 

Низка запитань: «Хто такі герої? Чи вбивця може бути героєм? Чи вбивство є частиною еволюції?..» – були поставлені, аби побудувати дискусію навколо теми героя. Але дискутувати можна в тому випадку, коли є певна неоднозначність і вона практично завжди є, тільки не на війні. Наприклад, сьогодні збірний образ воїна ЗСУ не викликає в українського суспільства цієї неоднозначності. Ми не можемо сидіти на виставі у Львові і дискутувати, чи воїни ЗСУ герої, чи не дуже герої, якщо самі не мали досвіду збройної боротьби. Раніше людиною, яка мала на це право у проекті, був актор Роман Кривдик – ветеран так званої АТО, але, на жаль, він покинув проект. Тому скорочення деяких сцен стало скоріше закономірністю і було б дивно, якби цього не відбулося.

 

У наслідку стали неактивними гіперпосилання на «Одиссею» Гомера та інші інтертексти повʼязані з ним, про які відрефлексовувалося на попередню версію вистави. Проект у своєму задумі передбачав створення пʼяти постановок в різних містах України, які мали бути обʼєднані темою «Українська одиссея», але, здається, після 24 лютого це стало неактуальним. Відсилання до міфології зникли в результаті вирізання лінії Одиссея – героя, який часом виокремлювався з масових сцен, тому є сенс говорити, що фокус був переведений з індивідуального досвіду на колективний і роль героя у виставі тепер виконує суспільство.

 

 

Розрізнення між нами, нашими позиціями, думками, світовідчуттям були замінені на елементи, які нас обʼєднують у цьому новому досвіді. Так, наприклад, сцена дискусії «Кого ви вважаєте героєм?» тепер замінена сценою «Хто так само, як я: чує фантомні сирени, а коли чує справжні  сирени, йде до холодильника, дотепер ховається в бомбосховищі, знає жест вдячності нашим захисницям і захисникам…», – в якій глядачі мали плескати в долоні, якщо вони роблять так само. Це укотре наштовхує на думку, що «шлях героя» (за Джозефом Кемпбеллом) у виставі тепер подається через соціум, у якому ми маємо можливість спостерігати трансформації від пострадянського устрою до громадянського суспільства. Але це вже швидше мої суб’єктивні інтерпретації, як і багато чого іншого тут.

 

З попередніх провідних наративів залишилася тільки лінія «Космічної одиссеї» 2001 року Стенлі Кубрика, де людство виходить із суспільства приматів і до нього ж повертається. Але цей наратив вже не будується на контрапункті з сакральними джерелами давньогрецьких міфів, як це було в початковому задумі. Він радше апелює до того, що нічого не змінилося в цьому світі від камʼяного віку. Так, ніби війна – це фундаментальний стан людської природи. Для декого він насправді фундаментальний, але, здається, вистава трохи не про це.

 

 

 

Про що вистава тепер

 

Усі хгадані скорочення і ті, що лишилися поза текстом, частково призвели до спрощення вистави. Цей нюанс дещо співзвучний з тим, що на початку весни неодноразово говорила театрознавиця проф. Майя Гарбузюк: «Тепер час на дуже прості сенси. Якщо з початку війни (2014 р. – авт.) сучасний український театр дійшов до дуже складних, багатошарових конструктів, дискурсів, то зараз час дуже простих розмов». Тому спрощення семіотичної структури мистецтва здається біологічно поєднаною зі спрощенням смислів реального життя. Адже смерть означає смерть. А війна – це війна.

 

У кінці вистави роздягаються всі актори і починають танцювати в напівтемряві сцени. Цей танок більше схожий на спʼянілий туманний стан під час рейву, що асоціюється з безсиллям протидіяти хаосу. Культурологиня Люда Баталова розповідала, що під час збирання інформації в Чернігові зауважила, як дехто з респондентів були в стані дуже подібному до спʼяніння: так свідомість цивільних захищається від масштабів горя, спричиненого вторгненням російських військ.

 

 

Водночас двері глядної зали відкриваються і глядачі можуть вільно виходити з вистави. Вистава закінчується без виходів на поклони, без оплесків, тільки в присутності гулу музики та розгубленості глядачів. У такий спосіб творці вистави акцентують своє висловлювання на тому, що війна ще триває.

 

У звʼязку з кінцівкою, вистава швидше не розповідає про «шлях героя», який ще належить пройти до кінця українському суспільству, а наголошує на хаосі війни, як одному з етапів «шляху героя». Тут личило би написати, що це означає, але позиція незнання і постановки запитань завжди ліпша для пошуку особистих сенсів. Тому завершити цю подорож лабіринтами змін у виставі «Герої хаосу» хотів би власним відчуттям того, що пережив і сформулював у мікродосвід.

 

Перше: вибір вийти з вистави зробив я сам. Хоча розумію, що якби вирішив не виходити, то через хвилин 5-10 мене звідти б попросили піти, або при мені почали б розмонтувальні роботи.

 

Друге: війна ще триває і з цього стану ні фізично, ні психологічно ми не можемо вийти. Тому вистава ніби є іще одним нагадуванням у місті кави та дощу, де до 10 – 11  жовтня давно вже ніхто не рахував «прильоти», тому, що з цим нагадуванням робити, – вирішуйте самі.

 

 

І трохи критики під завісу

 

Колись я злостився на інших авторів попереднього покоління через те, що з їхніх текстів не зрозуміло, якою саме була вистава. Там завжди все добре, бо є тільки опис і захоплення. Або критика, яка часто зводиться до захисту своїх візій театру. У цьому тексті (як і в багатьох моїх попередніх) практично та сама помилка. Однодумці хвалять одне одного без аналізу, що працює, а що не працює. Так от, пропоную вам подумати про те, що майже в кожній виставі театру ім. Лесі Українки є фалос, сцена з роздяганням, знову фалос, сцена з нецензурною лексикою, сцена з густо всіяною нецензурною лексикою і так далі.

 

Наприклад, як працювала сцена з роздяганням в попередньому варіанті вистави: у контексті грецької міфології оголення людського тіла виглядає, як щось дуже природне. Пенелопа та Одіссей уподібнювалися античним скульптурам і в контексті зворотного руху еволюції вони ще створювали інтертекст до біблійної історії про Адама та Єву.

 

 

Як працює роздягання в другому варіанті вистави? Здається, крім естетичної функції більше ніякого смислового навантаження ця сцена не несе. Принаймні я не знайшов відповіді на запитання, як вона працює із наскрізною темою вистави, або що б змінилося, якби її викинути? Але, це не єдина сцена з роздяганням. Є ще «рейв», під який глядачі покидають партер. У контексті українського «а що ж люди подумають?!» – речі, подібні до роздягання, сприймаються як протест проти традиційних форм. Хоча насправді подібним нікого надто вже й не здивуєш. Але мене дивує дещо інше. А саме те, що у виставу, насичену складною семіотичною структурою, проникають естетичні елементи «прикольності» та хайпу.

 

Для мене театр ім. Лесі – це більшою мірою про концептуалізацію продукту. Якщо ж театр законсервується у своїй формі «Щоб не плакать, я стібалась», – то через років 15 покоління альфа будуть дивитися вистави театру зі співчуттям та повагою до здобутків театру в минулому.


 

Фото: Олексій Паляничка

11.10.2022