Відгук на виставу «Агора» (з давньогрецької – «місце зборів», «площа»), режисера Пьотра Армяновського в театрі ім. Лесі. Премʼєра відбулася 22 січня 2023 року.
У першій половині 2022 року українські театральні митці всупереч всім лихам здійснили чимало постановок, читань драматургії та інших мистецьких акцій. Переважно це були миттєві реакції на агресію росії. Часу на підготовку перформативного висловлювання було обмаль, а тому мистецька форма губилася в дорозі швидкого творення вистави. Так було вчора. Сьогодні ж я очікую зростання кількості вистав з більш глибоким опрацюванням тем, що має відображатися й у кращій мистецькій якості постановок. Я очікую рефлексій навколо питання української ідентичності з перспективи не лише переосмислення минулого, яка була мейнстримом останнього десятиліття і якоюсь мірою опрацьована, а й з перспективи осмислення майбутнього.
Маркером важливості розмов про майбутнє стають власне самі розмови про майбутнє, які вже відбулися. А ваги їм надають прізвища, які вплітають ці голоси у загальний дискурс культурного поля. Тут варто згадати одну з перших публічних дискусій «Плани на завтра» – спільний проєкт ІСК із YouTube-каналом ТО-МИ та Radio Skovoroda, яку модерували директор America House Lviv Володимир Бєглов та філологиня і викладачка УКУ Ірина Старовойт. У театральній ніші варто згадати одну з трьох найважливіших постановок 2022 року у Львові: виставу «Лютий» (Театр «Варта», режисерка – Ніна Хижна). У цій виставі задається мотив повернення до рідних міст після перемоги, адже команда театру «Варта» – це релоковані митці. Предметом нашої розмови буде іще одна вистава, яка також пропонує подумати про майбутнє – це вистава «Агора», премʼєра якої відбулася на малій сцені Львівського театру ім. Лесі Українки за сприяння Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. Над виставою працювала команда в складі режисера Пьотра Армяновського, драматургині Анастасії Косодій, сценографок Катерини Маркуш та Марії Хомякової (Марія також і художниця з костюмів), хореографа Віктора Рубана та хормейстерки Оксани Цимбалісти.
Трохи сюжету
Сцена суперечки волонтера (Василь Колісник) та блогера (Андрій Росчіс).
Події вистави розгортаються в недалекому (сподіваюся) майбутньому: після перемоги України над нашестям орків, українські волонтери розбирають завали одного з розбомблених будинків. На фоні руїн та волонтерської праці молодий блогер, син загиблого на фронті ветерана війни (Андрій Росчіс/Ростислав Колачник, далі у виставі виконують роль Алківіада), знімає відео. «Соціальний ліфт для політичної карʼєри», – каже про це Василь Колісник, який грає Сократа – філософа та ветерана трьох війн.
Завʼязується розмова про справедливість: коли ми хворіємо, то йдемо до лікаря, але коли йде мова про справедливість, то чому ми маємо слухати блогера, який став політиком? Тільки через повагу до його батька? Де вчать справедливості? Як ми можемо бути справедливим суспільством для воїнів, які повертаються з фронту? Власне, увесь сюжет – це мереживо запитань, на основі яких будується сократівський діалог акторів, глядачів та античних персонажів. Діалогів, які вже відбулися: відеозапис розмов акторів з перехожими біля Оперного театру; які відбуваються тепер – у суспільстві; які ще мають відбутися: їхні контури окреслені лише запитаннями, інколи навіть не озвученими в публічному просторі через їхню «незручність». Творці вистави «Агора» спробували їх озвучити.
Справедливість
– Чи знаєте ви справедливих людей?
– Чи вважаєте ви себе справедливими?
На ці питання актори пропонують відповісти глядачам під час вистави. Це ж питання застрягає маленькою скалкою десь у відчутті душевної рівноваги, тому мої думки постійно повертаються до вистави, аби знайти відповідь. Якщо побудова діалогу з глядачем лишає після себе такий слід, то чи можемо вважати, що вистава вдала? Для кого вона буде цікавою? Чи буде моя рецензія справедливою, якщо я брав участь у «бенкеті» з командою театру ім. Лесі після премʼєри? Чи можемо ми вважати справедливим суспільство, у якому існували раби? Чи справедливо те, що Платон вважав жінок не спроможними добре грати на музичних інструментах, тому Тетяна Шелельо та Анастасія Перець змушені грати у виставі саме погану флейтистку? Можливо, саме заради відновлення гендерної справедливості постать Сократа втілюють на сцені театру Василь Колісник та Ісабель Меркулова? Останні два запитання взяті з контексту вистави та нагадують нам, що емансипативні цінності все ще залишаються в театрі ім. Лесі важливою темою. Гадаю, ще довго залишатимуться і будуть своєрідним відновленням справедливості у традиції гноблення, яка започаткована ще у давньому світі. Але тоді це було нормою. Для декого це норма і тепер. Можливо тому у виставі актори та акторки говорять частіше саме про несправедливість.
Сцена з відеопроекцією розмов про справедливість акторів з перехожими біля Оперного театру.
Акторка Ісабель Меркулова також відштовхується від того, що легше розповісти історію про несправедливість. В дитинстві у її сімʼї всі отримували «на горіхи» від батька, якщо хтось не помив посуд. Але правило не стосувалося того, хто його придумав. Теза Ісабель: «Несправедливо вимагати від інших те, чого не дотримуєшся сам».
Жодного разу за всю виставу актори та акторки не розповідають про справедливий вчинок і не дають визначення, що є справедливістю. Тож як ми можемо побудувати справедливе суспільство без розуміння, що саме ми будуємо?
Сутність філософії
Додаткова література – раджу почитати Пʼєра Адо «Що таке антична філософія» та тексти Платона – дає розуміння, що принципи побудови вистави «Агора», багато в чому тримаються на сократівських ідеях. Наприклад, чому актори не дають свого означення справедливості, а лише водять глядачів манівцями, розповідаючи досить побутові речі, які то стосуються справедливості, а то й зовсім про щось інше? У Сократа є досить відома фраза: «Я знаю те, що нічого не знаю». Саме цим він аргументував на суді твердження, що являється наймудрішим мужем в Афінах, адже інші славні афіняни «навіть цього не знають». Отже, за Сократом сутність філософії – це незнання. Він постійно вдавав, що нічого не знає, а тому давав собі право діймати питаннями всіх тих, хто висловлював претензію на знання. Слідуючи маєвтиці Сократа – мистецтву сповивання людської думки – актори також самі не виводять формули справедливості. Як означення цього терміну вони використовують дві сцени, в яких не фігурує сам термін: сцена розповіді Алківіада, як він безуспішно намагався звабити Сократа та сцена суду над Сократом, де він з гідністю приймає вирок страти.
Зʼєднуючи нитки озвучених зі сцени думок, можемо зробити припущення: під час репетицій команда постановників встановила знак тотожності між претензією на визначення поняття справедливості та ілюзіями щодо цього знання. Але звʼязок між відмовою у любощах та нашою ілюзією розуміння поняття справедливості побудований досить складно: ми чуємо діалоги про справедливість, а потім бачимо сцену зваблення та відмову. Натомість з текстів Платона та Ксенофонта бачимо, що Сократ розвіював ілюзії запитаннями. Діалоги завершувалися неможливістю зробити висновки та сформулювати знання. Таким чином опонент Сократа від ілюзії обʼєктивного знання мусив зробити себе предметом запитування: мова не про що говоримо, а про кого. Справжньою проблемою відтак є не знати щось, а бути у той чи інший спосіб. Цю позицію розкриває промова Сократа на суді, де він справді робить вчинок, обираючи між ганьбою та смертю.
Сцена розмови з глядачем про справедливість. Актори та акторки (зліва направо): Ісабель Меркулова, Андрій Росчіс, Василь Колісник, Тетяна Шелельо.
На цьому ґрунті зʼявляється багато запитань: хто буде вимірювати, на скільки той чи інший вчинок справедливий? А що, коли ми не можемо розсудити людей так, щоб для всіх результат був справедливим? У приватній розмові актор Володимир Мельніков висловив слушну думку, яка дала вектор подальшим моїм роздумам. Він сказав, що тут треба говорити про гідність. Ця теза підсилюється історичним аспектом для українського суспільства, оскільки ми маємо Революцію Гідності, а не Революцію Справедливості.
Справедливість та Гідність
Услід за сократівським розвіюванням ілюзій про знання, варто розвіяти ілюзії про абсолют як такий. Справедливість, як і знання – поняття вищого регістру і зводяться до абсолютної величини, або принаймні наближаються до неї: боги, ідеї, державний апарат, судова система тощо. Бачимо, як при сходженні від сакральних до профанних понять, нам стає легше допустити думку щодо корупції та несправедливості. Зрештою, якщо спуститися до приватних історій, то індивідуальне пережиття ситуації, емоційний фон, приватний досвід будуть грати дуже важливу роль, і в цій системі координат абсолютна величина так званої «справедливості» вже не працює, або ж працює та не завжди. А тому, думаю, є сенс паралельно вводити поняття гідністі: якби Сократ уникнув покарання суду, то його вчинок постав би у світлі несправедливості чи ганебності (відсутності гідності)?
Наступним каменем, через який постійно спотикалася моя увага при перегляді вистави, була структура. Зробимо невеликий ліричний відступ: структура – це один із основних елементів сторітелінгу. Вона вказує на тему та ідею твору. Наприклад, сюжет може бути нам знайомим, але побудувавши слова та знаки пунктуації у реченні в інший спосіб, ми отримуємо інакший зміст. Змінивши Сократа-чоловіка на Сократа-жінку творці вистави створюють інтертекст, який веде до емансипативних цінностей, підважує уявлення про справедливість давніх греків, а тому й не створює сліпої тяглості від античності до сьогодення, а радше пропонує певне перепрочитання запропонованих античною цивілізацією понять. Тепер, щоб більше не спіткнутися, пропоную зібрати каміння.
Сцена розмови з глядачем про справедливість. Акторка – Ісабель Меркулова.
У виставі починається все від суперечки сина ветерана з волонтером. Глядач у своїй уяві цих персонажів надалі асоціює з Алківіадом та Сократом – ветераном трьох війн. Син ветерана збирається йти в політику, записує для блогу відео, говорить про справедливість. Але, зі слів волонтера, той поводить себе як справжнє лайно: робить карʼєру на імені свого батька та праці волонтерів, не докладаючи особистих зусиль до суспільного блага. У такий спосіб ми виходимо на регістр розмови про державу, який далі у виставі проявляється досить непомітно, змінюючись на регістр «побутових справедливостей» у повсякденному житті. Державний регістр знову чітко потрапляє у фокус наприкінці вистави, де актори вкидають у простір запитання: чи будуть у нас нові девʼяності? Що ми можемо зробити, щоб наші діти не знали, що таке прильоти? Як відновити справедливість щодо військових і т.п.? В основній частині постановки ми чуємо приватні історії акторів та глядачів. Часом у цих історіях бачимо військових: «Я йшла вулицею Городоцькою, – розповідає “погана флейтистка” – і побачила, як військовий випадково на самокаті збив хлопчика. Мама допомогла малому встати, підіймає очі, а там військовий. Обом незручно. Мені також» (переказ тексту не дослівний). Як гадаєте чи доцільно тут вживати слово справедливість? Здається, ми можемо говорити про гідний вчинок виходу із ситуації. Але в описі «поганої флейтистки» самого вчинку ми не бачимо, йому ще належить статися. У разі негідного вчинку, справедливість потрібно буде відновлювати третьою стороною, наприклад судом – державним чи громадським. Але чи був справедливим суд над Сократом, ветераном трьох війн, коли винесено вирок про страту. Звідси й ілюзорність абсолютних понять справедливого суду та справедливості загалом. Чи не доцільніше тоді говорити про гідність?
Регістр розмови про державну справу чітко виникає на початку і в кінці вистави. Також першу половину вистави ми разом з акторами розважаємо про справедливість. Далі ця лінія обривається. Нам пропонується сцена про розвіювання ілюзій. Хоча прочитати її саме в такому ключі – це ще варто постаратися, адже одну й ту ж подію ми можемо читати з позиції різних персонажів та виокремлювати у їхніх вчинках різні мотиви. Ця сцена є своєрідним роздоріжжям для глядача і якщо він піде не правильною дорогою, то… нічого страшного не трапиться. Адже для інтерпретації усі дороги «правильні». Тому сцена розвіювання ілюзій може бути сценою незламного духу Сократа перед спокусами матеріального світу, або що завгодно інше. Утративши нитку оповіді про справедливість, ми в кінці вистави відчитуємо вже тему гідності. Хоча це надто суперечлива теза, адже, виходячи з написаного Платоном, ми можемо вважати Сократа справедливим, а тому і його вчинок можемо читати у цьому контексті. Зрештою, Сократ говорив саме про справедливість. У Ксенофонта читаємо наступні рядки:
Гіпій: Досить тобі насміхатися з інших, запитуючи їх та завжди їм заперечуючи, у той час, як ти ніколи не бажаєш ні відзвітуватися іншому, ні викласти власну думку.
Сократ: Я невпинно вказую на те, що мені здається справедливим. За браком слів, я роблю це своїми діями.
Початок сцени «Бенкет», в якій Алківіад прославляє Сократа. Акторки та актори (зліва на право): Тетяна Шелельо, Василь Колісник, Ісабель Меркулова.
Епілог
Отже, структура є і вона працює. Тільки прочитати її без залучення додаткових джерел інформації досить складно. Переважно глядачі не провадять аж таких глибоких розвідок після перегляду вистави. Та оскільки сценічне дійство насичене провокативними запитаннями, то опісля буде про що подумати: структура постановки працює, як складно закручений клубок з нитками, який можна розмотувати одразу з декількох різних кінців. Але тоді глядач може отримати різні значення. А значення в будь-якому випадку будуть виникати: ця вистава є подією, ця вистава пробила дно, це дуже цікава вистава – треба щось додатково почитати, це дивна вистава – що ж команда постановників мала на увазі тощо.
Якщо прибрати читанку текстів Платона та Пʼєра Адо, то я здебільшого залишуся зі сумʼяттям у визначенні поняття справедливості. Усвідомлення, що справедливість – це досить субʼєктивна річ, відбулося поза стінами театру. Чи варто бути справедливим, завдаючи шкоди собі? Чи варто бути справедливим у несправедливому суспільстві? Чи варто йти на смерть, лише для того, щоб твій вчинок оцінили через дві з половиною тисячі років? Відчуття справедливості в української спільноти сьогодні загострене, а тому ці питання не мають цілковитої однозначності. Кожен несе відповідальність за своє життя сам, а тому й сам має обрати, якої справедливості йому дотримуватися. Хоча, ця фраза нівелює саму сутність поняття. Та чи означає це, що її не існує взагалі?
Світлина з фіналу вистави. Актори та акторки (зліва на право): Ісабель Меркулова, Тетяна Шелельо, Андрій Росчіс, Василь Колісник.
У кінці вистави команда постановників пропонує означення справедливості через гідний/справедливий вчинок. Вчинок, який своїм прикладом надихає та вчить. Вчинок, який говорить, що ми – це історії. І лише від нас залежить, ким ми будемо, і яку історію ми розповідатимемо світові про себе завтра.
Повний склад команди, яка працювала над виставою:
Режисер — Пьотр Армяновський
Драматургія — Пьотр Армяновський та Анастасія Косодій
Сценографія та костюми — Катерина Маркуш та Марія Хомякова
Хореографія і робота з тілесністю — Віктор Рубан
Хормейстерка — Оксана Цимбаліст
Звукорежисери — Володимир Помірко, Любомир Іщук
Художник з освітлення — Артур Темченко
Медіазабезпечення — Павло Ковальський
Завідувач художньо-постановочної частини — Юрій Захарко
Помічниця режисера — Світлана Ілюк
Реквізиторка — Марта Божик
Художниці-оформлювачки — Марта Божик, Соломія Ортинська
Художник-конструктор — Сергій Столярук
Закрійниця — Ірина Мусіхіна
Костюмери — Галина Гладун, Діана Янчук
Монтувальники — Олег Жеребецький, Сергій Литвиненко, Володимир Продиус
PR — Вікторія Дзизюк, Ростислав Кузик
Дизайн — Олена Коновал, Марія Микитенко
Консультантка з грецької мови — Поліна Харасахал
Діють:
Алківіад — Ростислав Колачник/Андрій Росчіс
Той, що виглядає, як Сократа — Василь Колісник
Та, що говорить, як Сократ — Ісабель Меркулова
Флейтистка — Анастасія Перець/Тетяна Шелельо
Фото: Дмитро Алабудін
09.02.2023