​  

​   Протягом останніх років п’яти або й більше я мав дошкульну проблему з доволі часто повторюваним в інтерв’ю запитанням, яка з недавно прочитаних книжок мене по-справжньому вразила. Таких книжок не було. Можливо, думав я не без легкого смутку, мій читацький досвід перейшов усі межі вразливості? Можливо, пора взагалі припиняти читання?  

​   Йдучи уздовж мурів Києво-Печерської Лаври вулицею знову ж таки Лаврською в пошуках потрібної мені брами, я почув слово «брат» і невдовзі зрозумів, що це до мене. Прошачка виглядала типово – увесь російсько-православний комплекс із усім притаманним йому культом «духовности» та фізичної занедбаності. Ви, мабуть, цілком виразно все це собі уявляєте, і будь-який детальніший опис тут зайвий.  

​   Що відбувається з мовою, коли з’являються вороги?  

​   Уявімо собі хоч на мить, що Це сталося, збулося, звершилося. І тому з’явилася потреба у промові. По-своєму підсумковій, бо ми ж на похороні. Приблизно такій:  

​   Читати Вікіпедію часом корисно. Проте довіряти їй слід хіба що з дуже скептичною обережністю. Я вкотре переконався в цьому, коли вчора випадково напоровся на статтю про себе самого і – mea culpa! – перебіг її поглядом.  

 

 

  Цього року нас, тобто України, не було ні в Ляйпциґу, ні в Парижі. Маються на увазі два надзвичайно потужні книжкові ярмарки, що зазвичай відбуваються в березні. Нас там не було в сенсі окремого українського павільйону чи стенду, хоча книжки наших авторів, принаймні у перекладах, де-не-де вигулькували. Але це траплялося поза волею чи бажанням нашої, наприклад, держави або якихось інших благодійників.  

  Останнім часом, відповідаючи на запитання деяких наших журналістів, я дедалі частіше змушений коментувати їхнє припущення, що сьогоднішнього випробування Донбасом не існувало б, якби ми давали йому, Донбасові, більше культури. Тобто що ми, українські митці, свого часу недодали донбаським людям концертів, книжок і лекторіїв. От вони у відповідь і взялися за зброю.