Що відбувається з мовою, коли з’являються вороги?
Домовмося на початок, що під мовою ворожнечі мається на увазі щось на зразок того, що в сучасній західній культурі називають hate speech. Адам Міхнік свого часу застосував дещо образніше окреслення «мова стічних канав» (іноді перекладають як «мова каналізації»). У найзагальніших рисах – це певний стиль мовлення, який характеризується високим ступенем негативної емоційності. Його застосовують для підбурювання й нацьковування, іншими словами для провокування та мобілізації певних агресивних дій чи реакцій на дії.
Мова ворожнечі є невід’ємним складником будь-якої пропаґанди. Але не тільки її. Література в її чистому, позапропаґандистському вигляді в цьому сенсі теж не безгрішна. Вона ж від самих своїх першовитоків оперує такими блоками, як «свої» та «чужі», «батьківщина» і «чужина», «війна» і «вбивство», «кров» і «земля». Література не може бути емоційно стерильною, без негативної емоційності дуже складно уявити собі її рушії.
Досі я теоретизував. Тепер ближче до нашої сьогоднішньої конкретики.
У нас, як відомо, стан війни. Більшості українців вона поки що не торкається особисто, але ми так чи так усі з нею (і в ній) живемо. У багатьох із нас, образно й не тільки образно кажучи, здають нерви. Тому так складно, а фактично неможливо уникнути мови ворожнечі в суспільному дискурсі. Ми звикаємо до брутальності вислову і вживаємося в неї.
Не так давно на Львівщині я бачив пересування великої колони наших військових. У кожному з населених пунктів, через які вона їхала, керівництво шкіл виводило учнів і вчителів під національною символікою – вітати наших захисників. Так вони і стояли обіч дороги в очікуванні колони. Я звернув увагу, що старшокласники не без задоволення тримали серед інших і транспаранти з відомим гаслом «ПТН ПНХ». Учителі, які в Галичині зазвичай особливо перегинають палицю, борючись із матюками, в цьому випадку охоче таку ініціативу своїх школярів підтримали. Я піймав себе на тому, що так само дивлюся на все це не без задоволення.
Проміжний висновок із цього видовища такий, що Путін частково леґалізував уживання т. зв. нецензурної лайки навіть серед мовно найцнотливіших українців. Але тільки у випадку, якщо ця лайка стосується його самого. Немає такого патріота чи взагалі – вживу спірне означення – нормального українця, котрий не вважав би обов’язком час від часу проскандувати (проспівати) «Путін хуйло». Прізвище Путіна розтабуйовано в українській свідомості до крайньої межі.
Втішає, що наша актуальна мова ненависті піддається карнавалізації. Сміховий компонент об’єктивно пом’якшує негатив. Висміяти – це в певному (переносному) сенсі вбити, але не так жорстоко, як убити у прямому сенсі.
На жаль, ми не святі й не ангели. Тому у своїх висловлюваннях ми дедалі частіше «мочимо сєпарів» та «випускаємо з них кишки». А вже Путіна, який так усіх дістав, ми готові піддавати найжахнішим формам тортур і страт. Це – ще не дії, це – мова. Так, це мова ворожнечі. Але як їй, ворожнечі, не було взятися, коли в наявності найнеобхідніша передумова – ворог?
Тепер ще трохи про мову ворога. У таких ситуаціях, як наша, цією мовою найчастіше стає національна мова тієї нації, проти якої ведеться війна. Для тих, хто нині воює проти України в лавах деенер-еленер – байдуже, російські вони громадяни, українські чи, скажімо, південноосетинські – такою мовою є українська мова. Її носії є однозначними «украми» і «бендерами», тобто підлягають знищенню. Коли який-небудь Моторола каже, що йому похрін, убивати чи не вбивати наших полонених, то я впевнений, що шанси вижити після спілкування з ним значно вищі у російськомовних бійців ЗСУ. Шанси ж україномовних (і тим більше – свідомо, підкреслено україномовних) швидше за все наближаються до нуля.
На протилежному боці цього немає. Тобто для захисників України російська мовою ворога не стала. Ще починаючи з Майдану, який, на моє відчуття, був досконало українсько-російсько-двомовним, утвердилася принципова толерантність «бандерівців» до російської мови. Бо як інакше? Правий Сектор переважно або значною мірою російськомовний, ЗСУ (а надто ж офіцерський склад) переважно російськомовні, волонтери з Дніпра, Запоріжжя й Одеси російськомовні, симпатики України в Росії (включно з опозицією) російськомовні, Нємцов був російськомовний, Макаревич російськомовний, а, наприклад, Рубінштейн – ще й як російськомовний, він цієї мови просто майстер. Тож і президент Порошенко спромігся на цілком влучне як на політика твердження, що – цитую з пам’яті – «російською мовою Україну люблять нітрохи не гірше, ніж українською». І я за. Я за те, щоб в українців мови ворога ніякої не було.
Знимка Yvonne Boehler.
01.05.2015