За що варто справді любити найважливіші міжнародні футбольні чемпіонати – це за неминучу збалансованість новин поганих і добрих. Погані нам переважно приносить наша рідна українська збірна. Але довго сумувати нам не доводиться. Тут-таки збірна Росії приносить нам добру новину. Бо хіба бувають новини кращі за ті, де йдеться про російські поразки?   

  Можливо, це тільки моє особисте враження. Й воно, можливо, в чомусь неслушне, бо я чогось недобачив. Утім, я взагалі тут і з'являюся для того, щоб ділитися суто особистими враженнями – хоч слушними, хоч неслушними.  

 

 

  «І залишилися ми лиш удвох – на весь світ самі-самісінькі», – сумно іронізує грузинський друг. Під «ми» він має на увазі нас, грузинів та українців. «Мовою окупантів це називається “Вот и встретились два одиночества”, – віджартовуюсь я. – Зате відтепер навіки разом. І до Євросоюзу нас покличуть одночасно, й будемо ми останніми, кого туди взагалі покличуть. Я вже бачу ці слоґани типу “Україна і Грузія – наймолодші в ЄС”».  

  Нині, коли світ фанатіє від «Гри Престолів», серіалу за книгами Джорджа Мартіна, я намагаюся втримувати дистанцію й не піддаватись. Але навіть я зі своєї дистанції відчув, як цього року всі особливо напружено чекали на продовження шостого сезону, а питання, чи воскресне головний лицар саги Джон Сноу, хвилювало мільйони глядачів не менше від іншого щорічного воскресіння, Христового. Слава Богу, обидва герої не розчарували своїх фанів, а значить можна й далі жити та життю радіти.

  О. М. поїхав з України ще десь на початку 1990-х. Йому не дуже й хотілось їхати, але так вийшло – головним чином волею не його, а родини. Рідна мова О. М. російська, тож він сказав би не «родини», а «семьи». Волею сім’ї, а не родіни, забив би цвяха перший-ліпший дотепник.  

 

  Уперше і дуже можливо, що востаннє у своїй історії, наша країна мала справді яйцеголового прем'єра. Голови наших політиків переважно іншої форми – тієї самої, що й голови переважної більшості українського населення. Тут не обійшлося без усесильної генетики давніх степових кочівників і, мабуть, пізніших татар. Тобто голови українських політиків переважно картоплеподібні (дещо плескаті).  

  Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно. Хоч якби я писав їх з Варшави, Кракова, Любліна або Ряшева, то так само міг би вжити це словосполучення. Можливо, у Ґданську, Щеціні чи Познані це відчутно меншою мірою. Але й там це дуже навіть відчутно.