Уявімо собі хоч на мить, що Це сталося, збулося, звершилося. І тому з’явилася потреба у промові. По-своєму підсумковій, бо ми ж на похороні. Приблизно такій:
Небіжчик не був людиною доброю. Небіжчик не був людиною чесною. Благою, милою, добродушною людиною небіжчик не був також. Важко назвати його порядним, надійним і зваженим, ще важче назвати м’яким і, даруйте на слові, людяним – та він і сам би образився, якби його таким назвали. Йому не варт було класти палець до рота, ризикуючи рукою по лікоть. Не варто було повертатись до нього спиною, ризикуючи ножем у лопатці. Попити з ним чаю – все одно, що прийняти полонію. В розвідку з ним також ходити було не варто, хоч він і любив називати себе старим розвідником. Небіжчик не був людиною слова.
Шляхом поступового віднімання по одній ми відмовляємо небіжчикові в дедалі більшій кількості притаманних людям рис. Іншими словами, їхня кількість прямує в небіжчика до нуля. Такого нульового небіжчика, скажу я вам, ще пошукати.
Його добирали старанно, протягом усієї національно-державної, більше схожої на багатовікове й безперервне виривання нігтів, історії, обачно оминаючи всі сослаґатєльниє її наклонєнія, настоювали, мов гомункулуса, шліфували в ювелірних варштатах спеціальних відділень, множили на нуль – а головним критерієм стало прізвище: в найуспішніших його попередників воно було двоскладове й нагадувало не прізвище, а дурнуватий псевдонім позаштатного дописувача. Але саме ті двоє зі своїми дитячими двоскладовими прізвищами досягли у своїх життях неможливого, знищивши й досьогодні рекордну кількість інших життів, тож небіжчик тягнувся до них усім собою.
Тепер слід очікувати, що прізвище бодай одного з його наступників може бути, скажімо, Дугін, Сєчін, Маркін або навіть Мухін, Мусін, Пушкін і Мінін, але на всякий хакаський випадок – Мінін-і-Пожарський.
Будучи цілковитим нулем, небіжчик виявився національним героєм, автором національної гордості великоросів. Таке з нулями трапляється – саме їхні кар’єри найкарколомніші.
Йому вдавалося все: постріли в потилицю, фортепіанні етюди, підривна діяльність, убивства знахабнілих опонентів, полювання на тигра, ліквідація заручників, затоплення підводних човнів, керування птахами, літаками, дистанційне керування терактами – все було блискуче організовано і проведено. Все вдалося.
Ну майже все.
Єдиним його прокляттям, через яке він погано спав і дедалі частіше вдавався до косметологів та шаманів, була сусідня країна. Чорт забирай, якого біса йому аж так не щастило з сусідом?! Відгородитися б від такого йолопа горами чи колючим дротом, або стіною! Якого біса він мав терпіти ці перманентні безлади, цю безпорадність і безталанність, цю беззахисність, безгосподарність і цілковиту безкордонність? Усе лежало погано. Вся країна лежала погано – ніби просила всю себе розібрати на запчастини, на виніс, розікрасти. Як міг він миритися з цим безкінечним і безсоромним розкраданням, розпродажем, з пародійною недолугістю всіх інституцій та недолугою пародійністю верхів?
Він не спав.
А потім ще ці майдани, ця карнавальна голота з її претензіями, ця європейська фразеологія! «Хто європейці? Оці? Які це в дупу європейці?!» – думав він ночами й перевертався у ліжку, немов у труні.
Досягнувши на схилі свого, як знаємо нині, не такого вже й довгого життя не обмеженої нічим абсолютної державної влади з одного боку та астрономічного у цифровому виразі грошового ресурсу з другого, він потрохи став їхати дахом. Нічого дивного – від поєднання двох зазначених факторів на його місці так учинив би кожен із нас.
Після того, як журнал «Форбс» удев’ятнадцяте поспіль визнав його найвпливовішим політиком земної цивілізації, думка про світове панування вже не здалась йому кумедною й він – простий уркаган из питерской подворотни – почав уголос критикувати однополюсну світову систему. «Європа тупа, Обама лох, – міркував він, – слушний момент. Коли ще зірки і карти ляжуть аж настільки сприятливо?».
Крім того, він замовив безсмертя як науковий проект, оплатив мільярдні ґранти, стипендії, ставки, премії та тринадцяті зарплатні найгеніальнішим геронтологам Сколкова. Йшлося не лише про простату – у свої шістдесят з гаком він хотів жити далі, все далі, а сто двадцять п’ять не видавались йому межею – він, як дитина, по-серйозному хотів безсмертя і вічності.
І тільки в одному він помилився: кількість тих, які бажали йому смерті, які молили про неї щоденно і щогодинно Бога й Аллаха, і Саваофа, і Крішну, і Маніту з Єговою, і всіх інших, і навіть Будду, який богом не є, перевищила всі критичні норми, на той час сягнувши мільйонів, з яких у сусідній з ним країні виявилося цих мільйонів не менш як двадцять.
Це була велика молитовна робота всього народу, всього громадянського суспільства – Господи, зафіксуй цього божевільного.
Бог переважно дає, що просять. Іноді Він з’являється в образі санітара, іноді – снайпера. За вірою воздається тим, які вірують. Дякую, Боже, що вкотре підтвердив своє існування: небіжчика зафіксовано, суд вивчає обставини. Далі буде.
Знимка Yvonne Boehler
24.04.2015