​​   Хочеться, даруйте на слові, поступу, тобто, ще раз даруйте, змін на краще. Настільки хочеться, що мимоволі відкриваєш у собі здатність до самообману. «Навіть за час революції, війни і так званої кризи, – розповідаю іноземним гостям, – у Франі, де я мешкаю, відкрито десятки нових ресторанів та кафе. І в них завжди повно людей. То яка ж це криза?».  

​​   Цими днями виповнилося два роки з того моменту, коли президент України Віктор Янукович остаточно обрав політичну смерть замість фізичної. Об'єктивно кажучи, вибір не такий вже й безглуздий і його можна зрозуміти. Інша справа, що недалекий Янукович перспективу своєї політичної смерті виразно недооцінив. Перспективу ж фізичної він – патологічний боягуз – так само виразно перебільшив.  

​​   Разом із черговим наближенням свята, в нашому народі відомого як Гелловін, вкотре ставиш собі запитання про транскрипцію його назви українськими літерами. Як правильно цей Halloween передати по-нашому? Не сумнівайтеся, що переважна більшість українців (уточню – україномовних) наполягатиме або на версії «Хеловін», або навіть на «Хеллоуїн». І це, звичайно, не від хорошого життя. Це від росіян.  

​​   Про vox populi ще з давньоримських часів відомо, що він фактично дорівнює vox Dei. В нашій традиції ця мудрість набула категоричнішої версії «Народ не помиляється». Останнім часом, щоправда, виникають проблеми з розумінням того, хто з членів суспільства цим народом є, а хто ні.  

​​   Моїм товаришам з «Karbido» це рішення не далося легко. Вони ще ніколи не виступали в Росії – зокрема й зі своїм дивовижним, зіграним уже фактично на всіх континентах, крім Антарктиди та, здається, Африки, «Столиком». І тут їх запросили до Петербурга.  

​​  

​​   Пишіть про нас, обов’язково про нас пишіть, просить вона. Не забувайте, що ми тут, не забувайте про нас.   Здається, російською. Втім я не впевнений – може, й українською. Тепер мене можна впіймати на тому, що іноді я перестаю вмикати свідомість, розрізняючи ці дві мови. Закони воєнного часу. Рефлекс упізнавання своїх працює винятково на рівні кольорів. Синього й жовтого, звичайно.  

​​   Цьогорічний львівський Форум – той, що книжковий, – промайнув для мене цілком непомітно: заїхали, зіграли концерт і поїхали далі. Жодної свіжоспеченої книжки в руках не потримав і жодної презентації сумлінно не відсидів. Аж навіть тоскно якось від цього зробилося. Тож захотілося хоча б у спогади зануритися, як воно на тих форумах буває.   Але почну трохи здалека.  

​​  

​​