Минулої п’ятниці помер Вальтер Моссман, і ця звістка вмить облетіла всіх, хто його знав. Зробилося жахливо сумно від того, що його вже не буде. Я подумав, що востаннє бачився з ним року так 2010-го, цілих п’ять років тому. Згодом він перестав виходити на зв’язок і, кажуть, ізолювався. Хвороба, що її він здолав наприкінці 1990-х, таки повернулась. І цього разу… Ні, я не хочу писати, що цього разу вона здолала його. Вони зіграли внічию, Вальтер і його смертельна хвороба. Він був витонченим футбольним уболівальником, жарт про нічию йому мав би сподобатися.
Хто такий Вальтер Моссман, я мушу тут, мабуть, усе-таки пояснити. Для багатьох читачів цієї колонки це зайво. Проте думаю, що для більшості ні.
Я належу до людей, які без жодного перебільшення мають право сказати, що навчилися від нього безлічі речей. Колись на дозвіллі я ретельно просканую всю свою пам’ять і складу такий собі «список Моссмана» – Вальтерові ідеї, уявлення, принципи, метафори, переконання, афоризми і жарти, які в той чи інший спосіб мене змінювали. Можна сказати, що завдяки йому я став стійким вальтер’янцем.
Мене з ним познайомив Юрко Прохасько, за що я досі невимовно вдячний, і це тема для окремого тексту: як у просяклому горілкою й кавою буфеті готелю «Жорж» я з Юрковою допомогою переповідав Вальтерові сюжет «Московіади».
Вальтер був німцем, «дитям війни» (народився 31 серпня 1941 року, батько зачав його, здається, під час солдатської відпустки) і «ахтундзехціґером», себто одним із бунтівного «покоління 1968 року». Останнє окреслення він згодом досить нещадно розкритикував і мав рацію. З не меншою затятістю він – це вже на моїй пам’яті – заперечував, що лівак і що зелений. Утім, він ніколи не зрікався своєї участі в масовому громадянському зеленому рушенні проти атомних електростанцій. Це рушення виявилося результативним – будівництво кількох АЕС на теренах Західної Німеччини було заблоковано. «На демонстрації ми виходили сотнями тисяч, а попереду йшов Моссман зі своєю гітарою та політичними піснями», – ділилася спогадами одна зі знайомих. Коли я переказував це Вальтерові, той лише кривився і просив не перебільшувати. Він, мовляв, лише трохи поспівав у ті часи на кількох мітинґах та незалежних радіостанціях.
Отже, він був поетом і музикантом, бардом. Від останнього слова він знову кривився б, але, сподіваюся, не заперечував би щодо обережного вживання такого поняття, як авторська пісня. Авторськіших за його пісні просто неможливо собі уявити. Публіцист він був блискучий. З його нотаток про перебування в Чорнобильській зоні я досі люблю цитувати пасаж про козацькі вуса велетенських монстрів-сомів. Радіо, театр, кіно, документалістика – все, чого він торкався, будило щонайменше неспокій і викликало потребу мислити. Сперечатися з ним можна було годинами. Ці суперечки були з тих, про які кажуть, ніби в них народжується істина. У будь-якому разі вона крутилася десь поруч. Недаремно підзаголовком до однієї зі своїх автобіографічних книжок він обрав парадоксальне «Спогади, викривлені в суворій згоді з істиною».
Ми маємо подякувати йому за те, що він почав приїздити до Львова в часи, коли до Львова не приїздив ніхто, бо такого міста фактично не існувало. 1993 року він у співавторстві з Діді Данквартом зняв документальний кіноесей «Львів: Відкрите місто». Все починалося з відшукування слідів, зі Spurensuche, з Йозефа Рота, Бруно Шульца та культурного міфу старої Ґаліції. На щастя, ними ж і не закінчилось, а переросло в захоплення «львівською сценою» 90-х і вперту та переважно не дуже вдячну роботу з її популяризації на західніших європейських теренах. Вальтер Моссман робив усе, що міг. Це йому належить одна з моїх улюблених фраз, промовлених до мертвих півнів після ним же організованого бомбезного концерту в Нюрнберзі: «Ви перевернули уявлення цих людей про вашу країну. За це вам належиться великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але по-перше, воно у вас надто тупе, щоб до такого додуматись. А по-друге, на біса вам той їхній орден здався?».
Так, йому йшлося не тільки про Львів – про цілу країну. Він хапався за Харків двадцятих і Київ тридцятих, за Хвильового, Куліша й Курбаса, за Довженка, за той-таки Чорнобиль, за вибори 2004-го, за Помаранчеву революцію, за українську футбольну збірну на ЧС 2006 року. Він хапався за наше (м’яко кажучи, в муках народжуване) громадянське суспільство з таким розпачливим азартом, що не спосіб було в це суспільство не повірити. 2010-го, коли ми з ним бачилися востаннє, до влади вже прийшов Янукович і Європарламент познущався над нами дурнувато-оптимістичною резолюцією. Я ледь не скреготав зубами від люті, а Вальтер наполягав, що тепер саме час організувати в європарламентських стінах слухання про Бандеру та ОУН: європейці, щоб не бути маніпульованими, мають знати.
Саме час був тоді – й саме час тепер. І довго ще, мабуть, триватиме ось таке «саме час». Тільки от Вальтера Моссмана тиждень тому не стало.
Згадуймо про нього багато і часто. Відтепер це потрібно вже не стільки йому, скільки нам самим. Бо він же завжди знав, що все у нас вийде.
