Десь на початку цього року я мусив учергове звернутися по візу до одного з посольств. З огляду на повсюдні заяви, зокрема й офіційні, про те, що нам от-от буде подаровано безвізове щастя, я вирішив просити всього лиш однорічну. З наступного року, мовляв, ніяка віза вже взагалі не буде потрібна. Але відповідний посольський урядник легко розвіяв мої оптимістичні прогнози: «Знаєте що? На вашому місці я про всяк випадок добивався б таки п’ятирічної». Я, зрештою, так і зробив.
А ще я зробив висновок, що Шенґен – попри обіцяну європейськими органами безвізову перспективу – свідомо не квапиться нас впускати. І момент запровадження безвізового режиму буде максимально, коли не безкінечно, відтягуватися та відкладатися. Причому це явище має небагато спільного зі звичайною собі неповороткістю бюрократії. Формальних чи навіть «суто технічних» причин для цього завжди достатньо – тут навіть і придиратись особливо не треба. Інша справа, що за бажання на них можна було б і закрити очі, як уже не раз бувало з нашою країною, котра неодмінно щось із узятих на себе зобов’язань недовиконає, а там, де виконає, неодмінно якось по-своєму, себто не так, як від неї вимагалося. Правда й те, що не ми одні такі своєрідні й декому, не зважаючи на цілком аналогічні проблеми, безвізове щастя все-таки вже подаровано. Молдові, наприклад. Хто скаже, ніби вона суттєво успішніша від нас у подоланні, наприклад, корупції, хай перший кине в мене каменем.
У той же час ми володіємо куди, здавалося б, сильнішим, аніж Молдова, аргументом: у нас відбувся ЄвроМайдан.
Сказати, що наш ЄвроМайдан «стояв за безвізовий режим» було б і правдою, і неправдою водночас. Правдою – тому що Гідність, про яку на ньому йшлося, передбачає й можливість вільного подорожування та пізнавання інших країнокультур. Та й прапорів ЄС на наших барикадах було ніяк не менше від синьо-жовтих. Неправдою – тому що ЄвроМайдан екзистенційно виріс понад усі конкретно-прагматичні цілі. Тож якщо б Європейська Комісія була зібранням візіонерів, мрійників та ідеалістів, вона мала б гідно оцінити ідеалістичні зусилля (й не в останню чергу – жертви) українців на Майдані, гостинно відкривши перед ними, як іронічно висловився би Стах Перфецький, «брами своїх райських садів».
Але Європейська Комісія є зібранням цілком протилежного характеру. І вона не шукає причин, щоб якомога швидше «впустити» нас, а шукає причини, щоб якомога довше нас не «впускати». І вона ці причини знаходить, і називає їх. Наприклад, недостатньо переконлива боротьба українського уряду з корупцією. Тобто Молдові можна, а нам ні.
З усього цього випливає, що є головна причина, яку вголос не називають. Ця причина – 2295 кілометрів державного кордону України з Росією. У більшості своїй – усе ще дуже прозорого і радше символічного, проведеного лише на мапах. Додати до цієї протяжності ще 975 кілометрів кордону з не надто незалежною від Росії Білоруссю – й маємо понад три тисячі кілометрів нестерпного болю голови для Європи. Нарешті слід додати сюди й усю протяжність т. зв. «лінії розмежування» у т. зв. «зоні АТО» – фактично ще один державний кордон України, місцями, як розповідають, теж доволі прозорий і ледь не умовний.
Для порівняння: протяжність державного кордону Словаччини з Україною становить не цілих 98 кілометрів. Усього тільки 98, сказали б ми. Але Словаччина вже почала вживати заходи на його радикальне зміцнення, себто відгороджування від нас. І головною причиною є те, що відбувається в нас на Донбасі. Це відгороджування, відмежування – ще одна складова частина тієї височенної ціни, яку ми платимо за «нескорений реґіон».
У своїх сполоханих візіях європейці вже бачать сотні, коли не тисячі, всіляких моторол і захарченків, які, користуючись українськими паспортами й награбованим баблом, безвізово пролізуть у Шенґен і почнуть там, наприклад, «віджимати» нерухомість та встановлювати свої порядки. Чи такі вже далекі ці кошмари від реальності? Чи потрібна така реальність європейцям? Ви можете собі уявити, як той-таки Моторола повідривається всмак де-небудь у Відні?
Незабутній Отто фон Ф. ще далекого 1992 року написав: «Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію, порадився зі мною, то нині все виглядало б інакше. Але Він розмістив нашу країну саме там, де Йому схотілося. Дякуємо й за це».
Європейська Комісія не має права вказувати нам на єдино можливий вихід – будівництво, умовно кажучи, Стіни. Але Україна цілком має право зрозуміти її не вимовлені вголос натяки саме так. Буде Стіна – буде й безвізовість. І я вам ще скажу: буде й більше.