Якщо вже Америка, то Нью-Йорк. Якщо вже Нью-Йорк, то Мангеттен.   Ці два речення, ніби якийсь рефрен з надокучливої пісеньки, крутилися в моїй голові, коли минулого тижня я вибрався на прогулянку знаним уже маршрутом.  

  У нашій щорічній епопеї з Євробаченням чітко й послідовно простежується загальна еволюція нової української культури. Навіть такий неофіт (і, щиро кажучи, дилетант) від поп-музики, як я, не може цього не помітити. Вже у самій назві цього пісенного конкурсу є для нас щось фатально орвеллівське — те, що нам повинні були заборонити в самому зародку.   Епоха Кучми: «Hasta la Vista» й «Дикі танці». Перша виклична з'ява Руслани в образі європеоїдної шаманки.  

​​   Різного штибу соціологічні опитування – якщо вони тільки не фейкові та в міру коректні – завжди приносять сяку-таку поживу для роздумів. І так само для здивувань. При цьому як роздуми, так і здивування можуть забарвитись у найпротилежніші емоції. Бо такий вже він є, сам у собі суперечливий і бентежний vox populi. Тим більше, якщо populus – наш рідний український.  

​​   Дочекайтеся цього рівно за тиждень – наступної п’ятниці. Сам я вже аж не можу дочекатися, тож прискорюю мить прем’єри бодай написанням цих рядків. Отже, я пишу їх тут і тепер, і вважайте, що це на правах реклами.   Якщо 19 лютого ви у Львові і випадково маєте вільний вечір, то на 20-ту годину приходьте до Театру ім. Заньковецької.   

​​   «Кабаре Вольтер» у Цюриху – місце, де зародився дадаїзм, – от-от відзначить столітній ювілей. Точної дати, коли відкрився  цей леґендарний заклад на цюрихській Шпіґельгассе, здається, не встановлено. Існує декілька версій стосовно того, що саме вважати моментом відкриття «Вольтера». Що зафіксовано достеменно, то це місяць – лютий 1916 року. Тому цьогорічний лютий в Цюриху (і не тільки в ньому) відбувається під дещо божевільним знаком дада.  

​​   Деякий час тому на сайті «Буквоїд», який інколи нестерпно хочеться назвати гівноїдом, Євген Баран здійснив спробу нищівної атаки на Тараса Прохаська. Я випадково натрапив на цю публікацію щойно днями. Сподіваюся втім, що моя реакція не виглядатиме цілком запізнілою.  

​​  

​​  

​​   Зими тих років запам’яталися холодними і сніжними.   Я не вперше пишу цю фразу, але вперше звертаю увагу на ключове слово «запам’яталися». Воно піддає сумніву написане. Виходить, що ті зими (десь на зламі 1960-х і 70-х) не обов’язково були холодними і сніжними. Вони такими запам’яталися. Наприклад, мені. Це моя суб’єктивна пам’ять-уява.  

​​   «У цих стінах була казарма на більш як півтисячі солдатів, іноді до семи сотень, – розповідає Олександр. – Після них ми ще застали тут чотириповерхові нари».