Нам треба бить муругих Рильських і Зерових

Перше видання антології «Розіп'ята Муза» містило 322 розстріляних, змушених до самогубства, замучених в таборах українських письменників. Майже всі вони полягли від російської кулі.

 

 

Від кулі атентатників УВО загинув поет Сидір Твердохліб у 1922 році за те, що погодився брати участь у виборах до польського сейму, який націоналісти бойкотували. Це вбивство було безглуздим.

 

Під німецькими бомбами 22 червня 1941-го загинуло двоє – Олександр Гаврилюк та Степан Тудор.

 

Жертв репресій німецького окупаційного режиму до антології увійшло 29.

 

Але я продовжив роботу і розшуки, і тепер цифра загиблих письменників сягає пів тисячі.

 

Однак їх мусить бути більше, бо доля понад тисячі літераторів – часом це автори буквально двох-трьох віршів чи оповідань – взагалі невідома. Нема їх у списках репресованих, хоча ті списки й так куці, але й не вигулькнули вони по війні ані в нас, ані в діаспорі.

 

Безліч авторів неможливо ідентифікувати за списками репресованих, бо нема повного імені і місця проживання. Коли є повне ім'я і назва села, звідки автор надіслав до часопису свої твори, а в списку репресованих ці дані збігаються, я беру такого автора до антології і... соромно це казати, але... тішуся, що ось маю ще одного літератора, якого увічню в своїй антології.

 

Але! Фактично тішуся з чиєїсь смерті. І навпаки скрушно зітхаю, коли з'ясовую, що хтось таки вижив після таборів, а потім так уже ніколи до літератури й не повернувся, а тому всі вважали його загиблим. Власне так є зі списками розстріляних, які зібрали Віктор Петров та Богдан Кравців. У тих списках є люди, яким вдалося вижити.

 

Звісно, не всі твори, які увійшли до антології, мають велику цінність. Але ж їхні автори загинули в молодому віці, а тому невідомо, що б вони могли написати. Якби були репресовані Докія Гуменна, Василь Барка, Іван Багряний чи Юрій Шевельов – по них би зосталися маловідомі й малоцікаві твори, бо вони не встигли б себе нічим особливим проявити. Тому всі ті невинно убієнні заслуговують у будь-якому випадку на нашу пам'ять.

 

Долі багатьох письменників ховають у собі чимало загадок. Про окремих з них можна прочитати, що вони під час війни були у підпіллі, а навіть брали участь у партизанському рухові. Здебільшого це фантазії самих письменників, які таким чином намагалися пояснити своє перебування на окупованій території. І Василя Козаченка, і Юрія Збанацького бачив Аркадій Любченко в окупованому Києві зайнятими зовсім іншими справами, аніж партизанка. Відтак інформація про те, що той або той поет загинув на фронті, ще не означає, що так було насправді. Вже у наш час раптом виявилося, що Дмитра Надіїна розстріляв СМЕРШ, а Микола Черниченко загинув від рук німців не як комсомолець-підпільник, а як оунівець.

 

Якщо логіку Гітлера і гітлерівців можна збагнути, то логіку сталіністів зрозуміти неможливо. Гітлер своїх не вбивав, дисиденти мали змогу виїхати і виїхали, як-от Зиґмунд Фройд, Томас і Генріх Манни або Стефан Цвайґ. А от Сталін убивав своїх і не тільки не випускав нікого, а ще й заманював повертатися «на Родіну». Та тільки для того, аби потім усіх тих поворотців убити. А по війні чекісти виловлювали вже в Східній і Центральній Європі по містах і таборах тих, хто намагався від них втекти. Так у Празі викрали Максима Славинського, у Відні поета Василя Вишиваного, він же Вільгельм Габсбурґ, а в Гамбурзі чудового перекладача професора Миколу Іванова.

 

На початку серпня 1945 р. до будинку Іванова під'їхав англійський джип з вояками в англійській уніформі. Вони потребували перекладача для українців, з якими не могли порозумітися. Професор хотів вернутися до кімнати і взяти капелюх, але вояки сказали, що за пів години привезуть його автом назад, тож капелюха не треба.

 

Очевидці цієї пригоди разом з дружиною побували в англійських установах, але виявилося, що ніхто нікого не посилав по перекладача, бо мають своїх.

 

Більше ніхто його не бачив, а в списках розстріляних нема його імені.

 

Сталін убивав незалежно від того, чи ти співав йому осанну, чи проклинав. Майже усі розстріляні поети заявили себе як щирі патріоти совєтської держави. Але це їх не порятувало. Знищено було 90% усіх українських письменників, художників, науковців, не кажу вже про вчителів, сільську й міську інтелігенцію.

 

Розстріляні були й ті, кого звинувачували в націоналізмі, ба навіть у фашизмі, і ті, хто їх у цьому звинувачував, хто суворо таврував, обзиваючи письменників куркулями, лютими ворогами, зрадниками і т. д.

 

Одеського поета Льва Селіванова, який вживав псевдонім Левко Заграва, не розстріляли лише тому, що замолоду помер від туберкульозу. Але його б не врятували такі вірнопіддані вірші:

 

     Стара доба. Тараня й сіль

     На мажах дикого полісся,

     В ущелинах далеких сіл,

     Де жовтень бурею пронісся, –

     Не вирина. Але один

     Поет трипілки хутірської,

     Вишкрябує з гнилих давнин

     В шинках намочених героїв,

     Степів і зір. Це «дід Максим», –

     Волів і вудок композитор,

     Минулого вусатий син,

     Та і його, мов порох, зітре –

     Нова Доба.

     Сьогодні в патосі робіт

     Нам треба бить:

     Муругих Рильських,

     І Зерових, І весь цей рід

     З минулого.

      

На волі залишилася жалюгідна купка, а ті, що звідали сталінські концтабори і мали щастя вийти на волю перед самою війною, утекли потім на Захід. Інші ж, виживши після таборів, у більшості замовкли і до літератури не повернулися: Олександр Корж, Борис Павлівський, Іван Шевченко, Петро Горбенко, Михайло Корсун, Петро Голота, Роман Дурбак, Володимир Лопушанський, Григорій Стеценко, Свирид Мусіяка та інші. Були й такі, що не звідали репресій, але воліли зачаїтися.

 

Сергій Кушніренко (народився 1913 р. в Житомирі), близький товариш Олени Теліги, автор збірки віршів «Пружінь» (1938), не загинув у похідній групі ОУН, як то писалося донедавна у всіх довідниках. У 1928 р. він втратив батьків, і його тітці вдалося забрати його до Острога – тобто з СССР до Польщі. З 1934 р. він починає друкуватися в часописах, зокрема у донцовському «Вістнику».

 

На початку війни він учителював у м. Володава Люблінського воєводства, а звідти й справді рушив в Україну з похідною групою ОУН. Під Васильковом на Київщині їх розбили. Кушніренко повернувся до Володави, одружився й учителював, а в 1946 його з сім’єю депортували на Рівненщину в с. Михайлівка. Під час депортації заявив, що загубив паспорт, перервав усі стосунки з колишніми знайомими, спалив усі фотографії, листи і навіть власну збірку віршів. У всіх документах писав, що освіта у нього п’ять класів, хоча закінчив Варшавський університет і володів кількома мовами. Працював бухгалтером у колгоспі, випалювачем цегли. Тривалий час працював продавцем у магазині, потім робітником на місцевому цегельному заводі, де й трудився до пенсії. Писати він покинув і 5 грудня 1984 року помер. Лише одного разу, у 1959 р., від імені дочки надіслав на літературний конкурс вірш до альманаху «Крила», який похвалив навіть сам П. Тичина. Через 16 років після смерті Кушніренка його донька та онука виявили на горищі рукописи у старій коробці. І недавно завдяки їм було видано вибрані твори Кушніренка.

 

Взагалі треба сказати, що велику роль у тому, щоб врятувати пам'ять про забутих письменників, відіграє родина.  Та, звісно, не всім так пощастило.

 

Доля Дмитра Геродота, справжнє прізвище – Івашина, теж була невідома, та завдяки родині з'ясувалися цікаві деталі. Він народився 25 жовтня 1892 р. на Катеринославщині, а не в 1882, як подавала «Енциклопедія Українознавства» та інші довідники. Писав вірші, прозу, був дуже активним журналістом і редактором газети «Ради». Після поразки УНР виїхав до Румунії і далі публікувався лише в західноукраїнських виданнях.

 

Але коли «визволителі» прийшли до Румунії, то стали, знову ж таки, виловлювати українських емігрантів і вивозити в табори, як-от поета Ореста Масикевича (1911 – 1980), якому після таборів вдалося повернутися до Бухаресту.

 

Дмитро Геродот змушений був переховуватися. Онука згадувала, що «його довго шукали, але він змінив ім'я, змінив вигляд, відпустив собі бороду. Він був оптимістом, він теж хотів жити, мав сильну волю і хотів нам допомагати, бо ми залишилися цілком без допомоги. Геродот брався до будь-якої роботи, лише щоб мати можливість нам потайки допомагати, передавати нам харчі і гроші. Лише так ми і вижили. Потім він в останні роки дістав посаду касира в аптеці і працював касиром, доколи вийшов на пенсію. У 74 році мав нещасний випадок під час вуличного руху і захворів, і тоді ми взяли його додому, інтернували до лікарні, і він помер у січні 1975 року».

 

Вижив і Борис Павлівський, родом з Донеччини, якого вважали загиблим. А він після таборів оселився на Тернопільщині. Зараз родина видали його твори (в тому числі й таборові спогади) в кількох томах і виставила в інтернеті.

 

Завдяки родині з'ясувалася також доля поета Яреми Байрака (справжнє прізвище Харитон Бородай), який народився 11 жовтня 1913 року в с. Байрак біля Диканьки в сім'ї з давнім козацьким родоводом. Закінчив Полтавський педагогічний інститут, з вересня 1940 р. почав учителювати у школі с. Бергомет на Буковині, де закохався у вчительку Мирославу Копачук, а незабаром вони одружилися.

 

Х. Бородай почав писати вірші ще у 1930-их роках, але опублікував їх лише у час війни у журналах «Дорога», «Пробоєм» та газетах «Подолянин», «Український голос» і «Хмільницькі вісті», підписуючи псевдонімом Ярема Байрак та зрідка Х. Б.

 

Коли Буковина опинилася під румунською окупацією, влада наказала покинути територію всім вихідцям з України. Жодні аргументи поета, що він має тут сім'ю, а його тестя мобілізували до румунського війська, не допомогли. Навесні 1942 року він оселився у Кам'янці і влаштувався на роботу в газеті «Подолянин», де писав театральні рецензії, літературні статті, оповідання і поезії.

 

Поет намагався отримати дозвіл, щоб повернутися на Буковину, але це йому не вдалося. Врешті дружина зуміла отримати дозвіл і разом із сином навесні 1943-го прибула до Кам'янця. Однак наприкінці 1943 р. вже було зрозуміло, що треба тікати. Родина поета повертається на Буковину, а звідси разом з родиною дружини у квітні 1944 року вирушають на Захід. Їде також молодша сестра Мирослави Маруся, студентка Чернівецької консерваторії.

 

І тут трапилася трагедія. У тому ж потязі їхав і студент Чернівецької політехніки Тарас Кисилиця зі Сторожинця, який був закоханий у Марію Копачук. Мати дівчини хотіла іншого зятя. На станції Шіміян, поблизу міста Турну-Северин, під час зупинки поїзда закохані зустрілися. Тут їх застали мати Марії і Харитон Бородай. Після короткої суперечки розлючений студент вихопив револьвер і застрелив усіх трьох. Так загинув поет Ярема Байрак.

 

Через два місяці убивця покінчив самогубством у в’язниці.

 

Мирослава опинилася на чужині без будь-яких засобів до існування на руках із сином Остапком, який від пережитого онімів. У відчаї вдова кинулась в Дунай. І тут дитина уперше після смерті батька промовила «мамо».

 

Мирослава Копачук залишилась у Румунії, вчителювала, у 1947 році вийшла заміж за вчителя Данієля Шандра, захопилася збиранням фольклору, уклала дві збірки українських пісень (1974, 1977) та альбом гуцульських вишивок. Зберегла і твори поета. Померла у 1983 році.

 

На початку 1990-х син опублікував окремі твори батька в Румунії та в чернівецькій газеті «Яровит». А у 2007 році видав батькову книгу «Стривожені зорі».

 

Завдяки синові поета Анатоля Олійника (1902 – 1936), якого переслідували чекісти, було видано всі його твори і виставлено в інтернеті. Знайшлася й родина репресованих Могилянських – Михайла, Дмитра й Ладі. Вони живуть в Америці, створили сайт, присвячений цим письменникам, і зібрали чимало цікавих матеріалів.

 

Моя антологія то пухне, то худне, бо ледь не щодня я виявляю когось, хто до неї пасує, а потім частину вже опрацьованих творів мушу забирати, бо комусь вдалося таки вижити в той страшний демонічний час, за яким все ще багато людей ностальгує.

 

15.07.2020