Герой поневолі

В Івана Франка є повість «Герой поневолі», де героєм стає звичайний канцелярист Степан Калинович під час революції 1848 року, в якій брав участь і Львів.

Спочатку він потрапляє на барикади, а потім несподівано для самого себе рятує панночку Емілію. Незабаром після придушення львівського повстання проти австрійців Калинович намагається знову влаштуватися «канцелистом» до магістрату. Новий намісник Голуховський його питає:

«— А слухай, Калинович, скажи менї, як то ти бив ся на барикадї?

— Ексцелєнціє, я не бив ся.

— Не бив ся? А як же ти вирятував ту панну... як її... Валїґурску з розвалин барикади?

— Ексцелєнціє, я... я... нехотячи.

Анї один мускул не дрогнув у камянім, мов сокира наостренім лицї намісника, тілько блиск очий зраджував, що він сьміяв ся в душі.

— І що ти зробив тій паннї, що вона від тодї плаче і жалує ся на тебе?

У Калиновича знов мороз подер за плечима.

— Екс... екс... ексцелєнціє, я нїчого не знаю. Я перенїс її зомлїлу на руках...

— Еге, перенїс на руках! Добре перенїс! Тепер дївчина нещаслива, плаче на тебе. Зараз менї йди й заспокій її. А як будеш мати від неї посьвідченє, що вона не має до тебе нїякої претенсії, тодї приходь сюди по резолюцію. Инакше й бачити тебе не хочу».

Одне слово, Калинович Емілію пошлюбив, але шлюб цей був невдалим, бо Емілія виявилася палкою польською патріоткою і зневажала чоловіка як русина.

Таких випадків, коли справді героїчні вчинки чинили люди, які й не готові були до них і не збиралися їх чинити, в історії ріжних народів було чимало.

Випадок, який трапився з моїм героєм, доволі унікальний і теж вартує цілого оповідання.

Отже, жив собі чоловік на ім’я Олексій, хоча точніше Алєксєй, бо росіянин з Бердянська. Після закінчення училища здобув професію «маляр, штукатур». Це, звісно, не до теми, але у моїй «трудовій» книжці є теж такий запис, хоча я жодного дня не мав стосунку до цієї шляхетної професії, працюючи художником-оформлювачем на заводі.

Олексій працював у Бердянську на металопереробному заводі. Мав жінку і малого сина.

Коли він вперше опинився у наших благословенних Винниках, історія замовчує. У 2021 році сім’я продала квартиру і вирішила переїхати до Росії.

Але халепа! Жінку, яка мала омріяний російський пашпорт, пустили разом із сином, а чоловіка – ні. І це справді унікальний трафунок. Чоловік прагне повернутися на свою історичну «родіну», а його не пускають.

Не допомогли сльози і ридання. Такі люди, вочевидь, бажані були тоді для росіян в тилу, аби потім їх запрограмувати на якусь терористичну або колаборантську акцію. Хоча справжньої причини ми вже не дізнаємося.

Отак Олексій став безхатьком і повернувся у Винники, де діє організація «Спільнота взаємодопомоги "Оселя"» власне для таких людей. Прожив він в «Оселі» цілих чотири роки. За словами колег, «допомога нужденним стала сенсом його життя. Він працював на усіх напрямках роботи ГО, знайшов тут своїх однодумців та завжди дбав, щоб бездомні Львова були ситі та одягнуті. У вільний час захоплювався кулінарією».

Далі довідуємося, що «Олексій доєднався до організації, потрапивши у складні життєві обставини, і виявив активну життєву позицію. Після початку повномасштабного вторгнення рф став на захист держави до складу Сухопутних військ ЗСУ. Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку».

Текст, як бачимо, стандартний, але потребує уточнення: насправді Олексій зголосився воювати у серпні 2024 року, потім відбув навчання у Франції, а вже у січні 2025 загинув.

Обставини, за яких він загинув, вкриті імлою. Зате не вкриті імлою були його справжні наміри іти воювати, бо знали про них усі мешканці «Оселі».

А наміри були чисто людські: возз’єднатися із сім’єю. Делікатні автори багатьох некрологів рідко згадували про його дружину в Росії, додаючи «колишня», або писали лише про сина: «в Олексія залишився 6-річний син, що проживає за кордоном, друзі та колеги. Йому було 38 років». Тут ще делікатніше: за кордоном! Аби не в Росії.

А річ у тім, що Олексій так і не полишав надії виїхати до Росії і робив ще кілька спроб, але теж невдалих. І поступово у нього визрів план: піти на фронт, а там – або перебігти на той бік, або здатися в полон. Цей свій шалений план він обговорював з мешканцями «Оселі», серед яких теж були люди зі сходу, які цілковито його розуміли.

Недовго він повоював, а в понеділок 27 січня 2025 року Львів уже прощався зі ще одним своїм захисником… Поховали Олексія на Личаківському кладовищі.

«Він віддав за Україну своє життя. Слава Герою!» – подають новини. І нічого тут не заперечиш.

P.S. «Його сини виросли на горячих польських патріотів; про руський рід свойого батька навіть не чули нїколи», – так завершується оповідання «Герой поневолі». Так само завершується і наша оповідь: ким виросте син Олексія, на жаль, сумнівів нема.