Мій тато був зубним лікарем. Не плутати з зубним техніком, який виробляв на основі татових зліпків протези і коронки. Тому тато їздив на роботу в напакованому автобусі, а знайомий зубний технік – на авті.
Тато працював в обласній поліклініці. Але крім суботи і неділі мав ще вільний день у середу. Тих серед і субот я не дуже любив, бо з самого ранку в кухні товклися пацієнти із сіл. Переважно жінки. Хлопи якось менше про свої зуби дбали.
Електрична бормашина в тата ревла, як трактор. Але перша бормашина була на педалях і не ревла взагалі. Тато натискав на педаль, кулко крутилося і завдяки цьому крутилося свердло, яке називалося бор. Швидкість такої бормашини була дуже низькою – близько 4000 обертів. Нарід стогнав, хлипав, проклинав, завивав, але ради не було.
Бо з села до села котилася слава про мого тата як про найкрутішого зубного лікаря.
– Цей вже як запльомбує, то на амінь!
– Йо, мусилисьмо цьотку поховати з золотими зубами. Не далося зняти.
– З мертвої?
– Та де з мертвої? Ще за життя. Заповіла нам ті зуби перед смертю. Вже навіть просила дохтіра, жиби вирвав коронки разом з зубами. Але той каже: «Не підбивайте на гріх! Я присягав на Гіппократа! Де би я здорові зуби рвав?» А цьотка: «Та, пане дохтір, та дайтесі на стриманє, та я вже їднов ногов там. Нашо мені там золоті зуби?» – «Ага, – каже той, – ану ж не вмрете і потім будете нарікати, що не годні телячі кармонадлі розжувати».
– І не вирвав?
– Та ж кажу: поховалисьмо з золотими зубами. Пів писка золота! Ше пан дохтір запитав: «А то хто вам ті коронки ставив?.. А-а, той... Слухайте, шо вам вповім: ви з тими коронками ше підете на Страшний Суд і воскреснете для нового життя».
Йо, так і було. Десять років тому зубний лікар неабияк намучився, знімаючи мені коронку.
А коли тато призначав годину для чергової пацієнтки, то та завше питала:
– То за польським часом чи за московським?
І тато відповідав або так, або сяк, але завше поправляв, що треба казати «київський час», бо в нас у хаті на шафі стояло два великі годинники. Один показував польський час, другий – київський, який був водночас і московським.
І так було в 60-х роках, і в 70-х, і навіть у 80-х. Старші люди жили за двома часовими поясами, і так їм було цілком зручно.
Тато мене переконував вчитися на зубного техніка, але я пішов на філологію. Знань я там не здобув жодних. Всі мої знання здобував самоосвітою. А проте якийсь нахил до медицини я мав. Бо й тато, дарма, що дантист, а залюбки давав поради на всі трафунки життя в галузі медицини. Тут у нього теж були свої пацієнти.
Недарма його вся вулиця називала «пан дохтір», а мою маму – «пані дохторова». Що мамі дуже подобалося. Бо пані дохторова – то вам не інджінєр-економіст, як то ся писало в її трудовій. Пані дохторова – звучало так, гейби вона й сама могла дати раду з будь-якою болячкою. І що ви гадаєте? Мама ніколи не відмовляла лікарських порад, бо мала медичний нюх. Та, зрештою, її мама знахарювала і збирала ріжні трави.
То в кого я мав вдатися?
Коли у 1989 році ми з «Не журись!» гастролювали по Канаді, я купив дуже важливу книжку, назва якої перекладалася «Сам собі лікар». Маючи якусь болячку, шукаєш свої симптоми, а там стрілочки тиць-тиць, туди, сюди і виведуть тебе на першопричину.
Ну, то, скажу вам, дуже помічна ця книжка. Бо дивіться – закололо мого кумпля в грудях. Відразу що думати? Серце? Швидку! Але питає моєї ради. Але я вже тут спец! Беру си ту книжку, шукаю симптоми, а там делікатно натякають: якщо не маєте ліків від печії, випийте пів ложечки соди. Якщо колька не мине – отоді робіть алярм.
Або не колить, а просто невеликий біль в горішній частині грудей. Теж не знати, що думати. А книжка знає: спробуйте аспірин. Так і кажу знайомому по телефону: випий аспірин і зателефонуй за пів години. І що ви гадаєте? Він випив, і біль минув.
Одне слово, я теж став дохтіром і нікому не шкодую лікарських порад.
У 1996 році я знімав з плити баняк з окропом і ошпарив ногу. Але нога – то нога, а не той-во-во, то пішов собі до панянки. А та, почувши про ошпарену ногу, відразу підсунула мені якусь мадярську пшикалку, яка ґанц-помічна на всі опіки. Ну, і я дав себе, дурний, попшикати. Потім ми собі культурно поспілкувалися, поки її мама з роботи не прийшла, а ввечері я повернувся додому з тою пшикалкою. Приходжу додому, лягаю з книжкою спати – і раптом мене хапає така сверблячка, якої я нігди в життю не зазнав. Геть усе тіло свербить. Страшне діло. Не знаю, що робити. Шкрябання не помагає. Свербіж розповзається, як москальська агресія.
Так-во кожен би зараз телефонував на швидку: «Йой! Скубоче!»
А там: прізвище... адреса... скільки вам років...
Але нє! Є ж у мене чарівна книжка. Читаю про раптову алергію... А там: що їв?.. що пив?.. які ліки брав?.. чи використовував якусь мазь?.. о! пшикалка!.. чи вона часом не протермінована?
Я до неї – так і є! Вже пів року мала би лежати в сміттярці. І що далі? «Змийте мазь», – радить мудра книжка. Щойно запхав ногу під кран – свербіж минув.
Іншого разу помітив, що щиколотки в мене стали підпухати. Ого! То поганий сигнал. Знайомий лікар радить негайно перевірити серце «з навантаженням» і також нирки. І я вже навіть готувався рушати на цю Голгофу, коли згадав про чарівну книжку. А там знову стрілочки... ліворуч, праворуч, тиць туди, тиць сюди... «Чи відбулися зміни у ваших ліках?» – питає невидимий пан дохтір.
Йо! – аж підскакую. Якраз мені лікарка поміняла один лік на другий. Кидаю його вживати, вертаюся до старого. За тиждень набряк зник.
А що мене б чекало, якби не та книжка?
Був би в першому трафунку викликав швидку, а ті б не знали, що зі мнов робити. Кололи б мене якимись антирелігійними... тьху!... антиалергійними препаратами – і не знати, чи здогадалися би просто запхати мою лабу в воду. А в другому випадку мене чекала б кардіограма, ехолокація, потім узі... тьху!... узеде нирок. І знову пшик.
Так що бути «сам собі дохтір» дуже вигідно. Заодно і сам собі пацієнт. Ніц ніхто нікому не винен. І твоя віддяка у вигляді пляшки віскі при тобі.
