У попередній статті «Вони були першими» я описав найперші жертви, яких зазнала наша література від рук московитських катів. До 1937 року ще було далеко. Але вбивства не припинялися.
Сягали інколи й за кордон. Однак я оповідатиму ширше лише про маловідомих письменників, про яких в інтернеті або взагалі нема, або є дуже обмежені відомості.
Максим Вдовиченко, справжнє прізвище Максим Гаврилюк (4.05.1876, с. Зозівка на Вінниччині) друкуватися почав з 1900 року в багатьох часописах, у 1911 році видав збірку поезій «На хвилях смутку» (1911). Друга збірка «Вечірня муза», яку поет підготував напередодні війни, друком не вийшла і втрачена. Дружина поета у приступі ревнощів спалила рукопис, дізнавшись, що книжка присвячена іншій жінці.
У 1916 році М. Вдовиченко опиняється у Львові, а в 1917 році йде служити в українську армію, займає відповідальні пости в уряді Симона Петлюри. Потім разом з військами Головного отамана відступає з Києва до Вінниці, а відтак до Польщі. На еміграції працював на Гродненщині на хімічній фабриці, бідував. Згодом переїхав до Франції й оселився у містечку Оден-ле-Тіш. Постійно спілкувався з Симоном Петлюрою, допомагаючи йому в пропагандистській діяльності.
Після убивства С. Петлюри 25 травня 1926 року московитським агентом М. Вдовиченко забирає до себе важливу документацію. Його стосунки з Головним отаманом давно уже потрапили під пильне око ЧК. Оскільки з убивства поета ніхто не збирався робити публічного судилища, то все відбулося за звичним сценарієм. Одного вечора 1928 року Вдовиченко повертався з товаришевих іменин, упав начебто на сходах свого будинку і дуже забився. Його знайшли тільки вранці...
Після смерті архів поета таємничим чином зник.
В пресі УНР Вдовиченко опублікував чимало віршів на підтримку українського війська. Окремі з них стали маршовими піснями, як-от «Пісня Козаків»:
Гей до зброї! гей до зброї!
Вже настав бажаний час!
Сміло лавою густою
Станьмо з ворогом до бою:
Смерть минує нас!
Або вірш, присвячений Симону Петлюрі:
Наш Отаман став на варту –
Гей, козаче, знай!
Він в бою кривавім, лютім
Захистить наш край.
А як зрада чорна стане –
Гей, козаче, знай! –
Люд загине у кайданах,
А в неволі край.
І тектимуть ріки крови –
Гей, козаче, знай! –
Наш Отаман став на варту –
Захистить він край.
У 1929 році арештовано було майже весь цвіт української інтелігенції у справі Спілки визволення України. Опинився за ґратами і поет Аркадій Казка (1890, Седнів на Чернігівщині), близький товариш Павла Тичини, з яким разом співав у хорі і відвідував «суботи» Михайла Коцюбинського.
Його арештували уночі 10 вересня 1929-го, він опинився в одеській в'язниці. Інтенсивні допити, безглузді звинувачення довели поета до відчаю, і він 23 листопада повісився в камері. Він мовби продовжив череду самогубств після загибелі Миколи Міхновського (1871–1924), який був не лише видатним військовим діячем, борцем за самостійну Україну, але й письменником: збірка віршів «Лірика» (1912) та «Казки і оповідання з недійсного життя» (1912), що вийшли під псевдонімом Микола Ґедзь.
Наступним самогубцем став Павло Коломієць (1900, Конотоп), який воював у Красній Армії проти військ Директорії і білогвардійців. У 1919 році очолив Конотопську спілку молоді, а в 1920-му став комісаром кавалерійського полку. Після завершення громадянської війни очолює в Конотопі відділ народної освіти, редагує газету, стає членом Конотопської ради робітничих і солдатських депутатів.
Дивовижно, як така людина могла писати настільки проникливі метафоричні поезії. Перші свої спроби П. Коломієць показав Павлові Тичині, потім познайомився з М. Рильським і А. Казкою. З 1926-го почав друкувати поезії в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція». У 1930 році видав збірку поезій «Партитура тривоги», до якої ввійшло всього 11 віршів. Друга збірка «Садівник» уже не вийшла.
10 листопада 1930 року П. Коломієць застрелився перед арештом.
Літня ніч
Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.
Лежала тінь,
лежала тінь
над садом,
Хитала полог синій
верховин.
А шкляний місяць
жовто і медвяно
Перетирав
на жорнах
лінь.
Над садом лінь,
Над садом лінь
висока!
На п’яні трави
тьмяно
повиса...
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранішня роса.
Смаглява ніч,
смаглява ніч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В сліпих кущах
перстами шелестіла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?
Того ж року, як і Микола Хвильовий, застрелився Петро Гірняк (1890-ті на Буковині) воював у Легіоні УСС, 1925-го був ув’язнений поляками в Дрогобичі. У 1927 році піддався на совєтську агітацію і переїхав до України. Жив у Чернігові, був членом літературної групи «Західна Україна». Публікував вірші з 1927 року в часописі «Західня Україна».
Він теж, як і Хвильовий, у 1933-му запросив гостей і випив нітрогліцерин, яким користувалася його дружина – художниця Марія Дмитрієвська, яка працювала в Науково-дослідному інституті поліграфії. Перед тим він помітив, що за ним стежать, а також зробили обшук у його відсутність. На його похорон письменникам заборонили приходити.
Яким Терехович (9.09.1883 в с. Безуглівка на Чернігівщині) теж воював на боці наших ворогів – у складі загону богунців. З 1918-го по 1927-й друкував поезії та публіцистичні статті.
По війні Я. Терехович учителював. До арешту 29 вересня 1930 року завідував школою в с. Шишка на Чернігівщині. Наприкінці 1930-го його заслали до Сибіру, а 27 січня 1931 року засудили до розстрілу, звинувативши в участі у СВУ.
***
Ні, в світі кращого нема,
як Рідний Край та рідна хата,
як воля, доля свого брата, –
а все чуже – стіна німа!..
Ні, в світі кращого нема
своїх пісень, своєї мови,
своєї рідної будови,
чужому ж наше все – дарма!..
Ні, в світі кращого нема
кохання нені свого сина, –
і тяжко, сумно, – як дитина
ганьбує нею, мов тварина,
або звірина без ума!..
Григорій Грушевський (1865, с. Пирогів, тепер Київ), родич Михайла Грушевського, автор поезій та оповідань. Все життя учителював по селах. Ні, його не розстріляли, він помер з голоду близько 1933 р.
З голоду помер і Омелян Онацький (1870), брат видатного художника і поета Никанора. Як згадував сучасник, «Омеляна селяни бачили зимою 33-го. Тоді голод великий був. Прийшов у людей їстоньки просити. А що ти йому даси, як усіх голодний мор видушує. Пішов ночувати у свою вимерлу пустку. Розтопив піч, нагрів літепла, а тоді десь зійшов і слід по ньому загубився. А людина була порядна і мудра. В газетах друкувався».
Яко поет видав збірку «Три брати», а ще у 1920-му видав календарі «Хуторянин» і «Рядовой посів».
А ось актор, поет і драматург Микола Альбіковський (20.01.1877, с. Гільці на Полтавщині) після публікації драми «На порозі новини» у липні 1933 р. просто зник в Одесі.
Він був автором багатьох водевілів. Комедії «Ох, та не люби двох», «Жартівниця» ставив у Тернополі Лесь Курбас. «Жартівницю» й досі ставлять – є в мережі.
До зброї, сини України,
День слави засяяв для нас!
Щасливі для миру години,
То волі жаданої час!
– писав поет у час Першої московсько-української війни.
Іван Циба (1887, с. Лигівка на Харківщині) був членом Центральної Ради, учителював. Уперше його арештували 1 березня 1931 року , але 15 січня 1932-го справу закрили. Після цього він жив у Харкові, працював інспектором міськвідділу народної освіти.
Знову був арештований 4 листопада того ж року. Звинувачений «як учасник контрреволюційної повстанської організації, яка готувала збройний виступ проти радянської влади». Розстріляний 28 січня 1933-го.
Писав вірші, які наважився показати поетові і теж учителю Віталію Самійленку. Той порадив видати книжку, хоч і за власний кошт. І. Циба продає корову, і таким чином у 1911 році з’явилася тонесенька збірочка поезій «Думки-лебедоньки» за редакцією В. Січовика (В. Самійленка).
Гуртуйтеся, єднайтеся, кохайте науку,
Бо освіта захищає кожного від муки! –
Бо за нею сонце волі зійде на – Вкраїні
І засяє наша слава світлом на чужині…
Циба сподівався продавати свою книжечку і бодай частково повернути гроші. Але збірка попала в реєстр заборонених видань, була вилучена з бібліотек. Крім того, вірші розкритикували Микола Вороний: «у автора є сяка-така національна свідомість, деяка політична закраска, гуманітарні заміри, а от хисту поетичного, то вже дасть Біг. Не розумно зробили ті люди, що підбили вас, пане авторе, на видання цієї книжечки, і ви їх удруге не слухайте».
Доля поетеси Марійки Дикої (справжнє Марія Донцова) була жахлива. Народилася у 1910 році у Львові, навчалася у драматичній школі, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравців писав про неї: «Не надто вродлива, але безпосередня й відверта поетка Марійка Дика, що у 1927–28 рр. виїхала разом з багатьма іншими в Радянську Україну і там, зазнавши різних поневірянь поміж безпритульниками, була розірвана собаками».
«Українська загальна енциклопедія» (1935) подає, що Марійку Дику у 1933 році розтерзали собаки у харківській тюрмі.
Поезії і переклади польських поетів публікувала у «Літературно-науковому вістнику» і «Новій генерації».
Поет Тимофій Іващенко (1899, станиця Новомишастівська на Кубані) був робкором, завідував бібліотекою в рідній станиці. Встиг випустити лише одну поетичну збірку «Колгоспний степ» (1931). У 1931 році служив у війську в Ростові. Наприкінці наступного року його звинуватили в агітації проти хлібозаготовок і колективізації. При тому, що написав чимало віршованих агіток про колгоспи: цикл «Великим колективом», «Будуємо» і т. д. Згідно з офіційною версією, він помер 9 квітня 1933 року від сухот у слідчому ізоляторі.
Літньому письменникові Якову Жаркові доля підсунула неабияку несподіванку. Народився він 13 листопада у Полтаві, закінчив земську фельдшерську школу. За свою підпільну діяльність перебував під наглядом поліції. Влітку 1903 р. переїхав на Кубань, оселився у Катеринодарі і став одним із організаторів тамтешньої «Просвіти». Видав кілька збірок поезій і оповідань.
15 грудня 1929 року чекісти зробили у Жарка обшук і забрали його з собою, у в’язниці він провів понад місяць. Причиною арешту була публікація віршів «З єгипетського циклу» в журналі «Життя й революція» (1928, № 1). В Єгипті поет жив наприкінці 1880-х, лікуючись від сухот, а тепер його запідозрили у шпигунстві на користь Великої Британії.
Вийшовши з тюрми, Я. Жарко довідався, що втратив роботу. 19 лютого 1932 року в помешканні письменника провели ще один обшук, який скидався більше на грабунок, про що свідчить протокол: «Взято для доставки в сектор ОГПУ следующее: денег 821 р. 95 к. и облигаций разного займа на сумму 425 руб., 3 шт. колец гладких золотых, 1 пара серьгов с камнями, 1 брелок золотой и 1 крестик золотой. Древние разные монеты, 1 нож для разрезывания бумаг, 1 серебряная старинная чашка, 1 старинный серебряный кувшинчик, 1 увеличительное стекло».
В автобіографії, написаній у березні 1933-го, письменник розповідає: «Зараз живу з жінкою, якій 70 років, у кухні, на пенсію 21 р. 66 к. на місяць. Продав за малим не все, бідую, голодую... і нікому нема до цього діла. Хворію...»
Та на цьому муки Я. Жарка не завершилися, бо відбувся ще один обшук і арешт: «Третій раз мене держали у льоху недовго, але моїх творів і моїх згадок пропало так багато, що й руки опустилися...»
Великі надії покладав Я. Жарко на гонорар з видання своїх вибраних «Творів», але настав уже інший час, коли дореволюційних письменників не видавали, а розстрілювали. Тому коли письменник отримав від видавництва листа з відмовою, то того ж дня опинився у лікарні, а за десять днів – 25 лютого 1933 року – помер. Ордер на його четвертий арешт був уже виписаний.
Особисте життя поета теж не було з медом:
Ясочкою мені мила
Любо усміхалась,
Як калина над водою
В лузі розпускалась.
Цуценятком покірливим
Бігала за мною,
Поки ми не одружились
Ранньою весною.
Гадиною тепер в хаті
Сичить та кусає
І рай тихий в люте пекло
Щодня обертає.
Художник і поет Юліян Панькевич (1863, с. Устя Зелене, Тернопільщина) публікував поезії в ЛНВ, ілюстрував багато книжок, а його ікони з зображенням Ісуса і Богородиці в гуцульських строях «викликали бурю "святого обурення" в колах консервативного духовенства, але для ідеї наближення неба до землі зробили багато», – писав Микола Голубець.
У 1932 році переїхав до України, жив у Харкові, працював науковим співробітником Історичного музею. Влітку 1933 року його арештували, загинув у катівні НКВД в 1934-му.
Того ж року в листопаді «залікували» Михайла Грушевського, який був не лише істориком, але й автором поезій та прози.
На початку 1930-х поетесу Євдокію Білу вивезли на спецпоселення у Томську область, де незабаром і померла. Народилася ж вона в 1860 році у сім’ї відомого кубанського історика і письменника Прокопа Короленка. Жила в Краснодарі та в Сочі. Поезії публікувала у 1908–09 рр. в газетах «Нова зоря», «Рада», «Кубанський кур’єр».
До москалів
Всі ми люде, всі ми братця,
Чого ж нам цураться,
Чого мови українців
Як вогню жахаться?
Вам здається наша мова
Дикою, простою,
А ми її почитаєм
Мовою святою.
На її діди й батьки наші
Господа благали,
Як матері Україні
Славу добували.
На цій мові перше слово
Ми забелькотали,
Як до неньки рученята
Малі простягали.
Від бабусі першу казку
Ми на їй почули.
Як же може тепер бути,
Щоб ми все забули?
Всяка пташка по-свойому
Пісеньки співає,
За що ж Москаль українську
Мову зневажає?
Рідну мову й пісню нашу
Не можна забути,
Бо ту пісню українську
Скрізь можна почути.
І чудова тая пісня
Має свою силу,
Хоч веселу заспіваєш,
Хоч яку журливу.
Під веселу і дід старий
Знов помолодіє –
Під журливу знову сплинуть
Забуті надії.
Чи не все ж воно єдино,
Як слово сказати,
Аби словом тим правдивим
На добро навчати...
Боже, з неба високого
Глянь на Україну,
Допоможи пережити
Дощову годину!
І засяє знову сонце
На всю Україну,
І пригріє, й приголубить
Як рідну дитину.
Україна засміється,
З радощів заплаче,
Як всі мрії найдорожчі
З'явлені побаче!
Стане міцно працювати,
Діточок навчати,
Як на своїй рідній мові
Всяке знання дбати...
Так-то, братця-москалики,
Годі ж опинаться –
Не бороньте українцям
За освіту браться.
Аж ось настав 1934 рік, коли українських письменників стали розстрілювати цілими групами. Письменник і журналіст Михайло Паньків (1893, Марамарош-Сигет, Закарпаття) був членом УСДРП у 1909–1918 рр., в 1919–1920 рр. – членом ЦК УКП (боротьбістів), разом з В. Елланом (Блакитним) редагував газети «Боротьба» і «Червоний стяг». З 1920 року – член КП(б)У. В 1921 році його відправили на роботу до Львова, де він редагував «Робітничу газету». Був заарештований на Святоюрському процесі комуністів і засуджений на каторгу. Йому вдалося втекти до Праги. У 1924–1925 рр. в Празі його знали як Дегтярьова. У щоденнику Винниченка згадано: «Справа з продажем "Соняшної машини"... Держвидаву і Госіздату. Зустріч... з Дехтярьовим. Розмова про УКП... Смішно: майже хлопець, навряд чи освічений, колишній незначний член моєї партії, майже вирішує долю моєї праці». Однак Винниченко помилявся, Паньків мав за плечима два курси юридичного факультету і три роки навчання у політехнічному інституті; крім рідної і російської мов, вільно володів німецькою, чеською і польською... власне за його пропозицією розпочалися переговори про купівлю права на видання роману «Соняшна машина».
Після повернення з Праги М.В.Паньків працював заступником керівника РАТАУ, публікував вірші, згодом – в апараті НКО УСРР, займався літературною роботою.
Видав збірки оповідань «Бунт протезів» (1930), «Діти терору» (1931), «Дні штурму» (1934). У 1929 році Фавст Лопатинський (1899–1937) зняв за його сценарієм пригодницький фільм «Суддя Рейтан», а в 1931 році Паньків видав однойменний роман. У 1934 році був розстріляний.
3 березня 1934 року засудили до розстрілу Сергія Пилипенка з Олесем Досвітнім і Остапом Вишнею, якому замінили вищу міру десятьма роками ув’язнення, а Пилипенка і Досвітнього розстріляли того ж дня.
За чекістським актом від 17 грудня 1934 року розстріляли цілу групу письменників, зокрема Дмитра Фальківського, колишнього чекіста – не помогло навіть те, що він написав цілу поему «Чекіст». У своїх віршах не раз згадував і свою участь у розстрілах.
* * *
А він стояв тоді понуро;
І руки зв'язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
– Дайте докурити. –
А ще за мить – лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
Давно було... Було багато...
І в мене ж кров – не як у риби...
Ну, чим же, чим я винуватий,
Що трошки, тільки трошки схибив...
Хотів у лоб...
Тряслися руки...
А за стіною степ широкий.
Пустить?
Та я ж чекіст...
Ах, муки!..
І це страшне розбите око...
* * *
На сажень викопали яму
І труп за трупом в землю – бах!
Одних угору головами,
Других – аби не на ногах...
І так за шаром шар – могила:
П'ятсот... Шістсот... усе одно:
Усіх навіки напоїла
Байдужа смерть своїм вином.
Коли ж останній шар наслали,
Тоді шинелі й штих землі
І – спіть, герої з Калевали,
Сини обшарпаних полів...
Оце і все... Спокійно, мляво
Отут же сіли грабарі –
І, витягши махру з халяви,
У небо сині димарі.
А потім хтось уткнув ізбоку
З рушниці ржавого штика
І напис на степи широкі:
«Стрелки КК-ского полка»...
***
Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий;
В одного: – Сину! – з-під кашкета...
В другого: – Батьку, одійди!..
Зійшлись і стали на хвилину,
Схрестили погляди на мить, –
Кашкет мовчить і жде на сина,
А син осикою тремтить.
На перекошені обличчя –
Не біль, не втома – дикий сказ:
– Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!..
Хоч би за раз!..
І довго ждали б два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось іззаду з кулемета
Обох скосив...
Разом з ним – Олексу Влизька, якого наприкінці 1933-го почали брутально критикувати, обзиваючи інтелігентом. На ці цькування О. Влизько відгукнувся віршем «Інтелігент», де передбачив свою долю:
...На Лису гору в смертників кареті
З Косого Капоніру в темну ніч,
На Лису гору в смертників кареті
Назустріч смерті, з катом віч-на-віч.
Тоді ж було розстріляно Івана й Тараса Крушельницьких. Тарас був автором пісні, яка й зараз популярна:
Чорти ми лісові
Гей-гу, гей-га! Таке-то в нас життя:
Наплечники готові, прощай, моє дівча.
Сьогодні помандруєм. Не знаємо самі,
Де завтра заночуєм. Чорти ми лісові!
Приспів: Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові,
Гей-гу, гей-га! Таке то в нас життя.
Гей-гу, гей-га! Таке то в нас життя.
А як прийдеться стати зі зброєю в руках,
Бандера поведе нас, замає гордо стяг
І вдаримо сто тисяч у зуби сатані,
А решта-люциперу. Чорти ми лісові.
Як впадеш, стрільче, в пастку чи зловишся на дріт,
На всі питання ката давай один отвіт,
Що до ОУН належав, а вождем був Євген,
Щоб слава залунала далеко ген, ген, ген!
Прапор червоно-чорний – то наше знамено,
Червоне-то кохання, а чорне – пекла дно,
Усі дівчата знають чарівні барви ці,
Забути їх не можуть. Чорти ми лісові!
Тоді ж розстріляли Григорія Косинку, Костя Буревія, автора драми «Павло Полуботок», яка була опублікована вже у наш час, Михайла Лебединця (10.11.1888 в м. Гадячі на Полтавщині), автора збірки поезій «Червоний вінок» (1919), збірки новел «Пасма життя» (1919) і «Вікно розчинене» (1922), а також перекладів; художника і поета Романа Сказинського (1901 в Галичині), автора збірки поезій у прозі «Записки олівцем» (1924), «Блукання велетнів» (1926). На жаль, у справі родини Крушельницьких він відіграв ганебну роль, виступивши головним свідком та вигадуючи нісенітниці про націоналістичну діяльність Івана і Тараса.
(далі буде)
28.05.2025