Пісня.
Нас лишили сам-на-сам в кімнатї. Лише стара бабця сторожила над нами. Але она не чула добре і не видїла як треба. Сидїла собі в високім кріслї в другій комнатї і хитала ся як автомат... Єї мисли блукали кудась далеко, по тій дорозї, що йде з цвинтаря до неба, а до нас она сказала:
— Робіть собі, дїтоньки, що хочете.
І прийшла хвиля, котрої я ждав не від нинї і об котрій я снив в снах рожевих. Давно-давно я уложив собі в своїй мисли чудесні й нїжні слова і чекав тої хвилї, щоби заговорити ними.
І отсе, коли тая хвиля прийшла, коли нас лишили сам-на-сам з собою і лиш бабця старенька сидїла і хитала ся як автомат, менї зробило ся якось дивно, не свійско, я став перед ньою як студент, що лєкції не вміє, забув тоті чудесні й нїжні слова, і замість них заговорив я трусливо:
— Панї! заспівайте менї...
Она послухала. Вдарила кілька акордів сумних і невиразних а за ними полились слова звістної пісни:
"Красний той синій цвіт,
Що не забудьков звесь —
З цїлого серця я
Люблю тебе!"
___________
Я стояв поруч ньої, весь заслуханий в єї голос чудовий і задивлений в єї личко тихе, блїдоньке.
І здавало ся менї в тую хвилю, що ми покидаємо землю і на крилах ангельских линемо в край чудовий, заземельний і співаємо пісню:
"Красний той синій цвіт,
Що незабудьков звесь —
З цїлого серця я
Люблю тебе!"
І легко-легонько я нахилив cя до ньої і доторкнув ся горячими устами єї маленької руки.
— Панї! я не забуду сеї хвилї, она найкрасча в моїм житю! я вам не в силї подякувати за неї і нема скарбів на світї, щоб можна заплатити за ню!...
____________
Довкола нас було тихо, самітно. Лише в другій кімнатї в високім кріслї сидїла бабця. Она хитала ся як автомат і легким храпінєм вечірної дрімки давала знати, що жиє.
Зворушений до послїдної капельки крови в серцю і до найменчого нерву в мозку, вибіг я з хати. Хоч як менї було любо сидїти сам-на-сам з ньою, я встав і попращав єї, бо менї здавало ся, що мене кров заллє, що я мину ся від щастя. Щоби охолонути з тих вражінь сильних і томлячих, я пустив ся до міского города.
Вечірний вітер холодив моє чоло і дмухав подувом легким на мою розгорячену кров. Я ишов скоро, скоренько.
Підходжу до города, і чую спів. Знакома пісня! Наново кров ударила в лице.
— Так! се та сама пісня, що я би чув перед хвилею.
Обдерта, бідна жебрачка, з слїпими очима, з поганим знищеним лицем, стояла опершись о тин — грала на скрипливій скрипцї і приспівувала голосом хрипливим знакому пісню:
"Красний той синій цвіт,
Що незабудьков звесь —
З цїлого серця я
Люблю тебе!"
Я кинув їй гріш. Дав би був другій, щоби перестала співати, я дав би бувь всьо, щоби не чути того єї співу...
Осїнний цвіт
Лежав я хорий.
На дворі красувало ся лїто. Веселе, ясне і горяче лїто. З синього блакитного неба падало сонїшне золоте промінє. Від него збіже золотом филювало, до нього у садах, з поміж зеленого листя свої румані личка яблока обертали — і соняшник крутивсь за ним слїд-в-слїд... З левади несло подихом скошеного сїна. Люде острили коси і ладили серпи та забирали ся до жнив.
А я лежав прикований недугою до ліжка.
Ось менї легче. Встаю і виходжу з хати. Осїнний вітер хитає мене, як на межи коноплю. Вийшов я в сад.
Боже яка зміна! Під моїми ногами шелестить пожовкле листє. Довкола мене сумують дерева, обідрані з зеленої одежи.
Хто их обдер? Недобрий осїнний вітер! Они-ж витягнули свої сухі гиляки, як рамена до неба і немов пімсти кличуть від Бога на той недобрий вітер осїнний.
А цвіти?
Цвітів нема! Стоять сухі билини, мов згадка сумна колишньої краси. Стоять та прочуваючи свій недалекій конець — передають своє насїнє совістній земли. Она не змарнує єго. Переховає через зиму — переховає та зростить на весну.
Цвітів нема! Я шукаю за ними всюди. В городї, в садї і на поли. Дарма!
Проходжу в лїс. А в лїсї шум. І шум і сум! Відвічні дерева стоять і раду радять, як оперти ся зимі, як устоятись перед вітром і бурею, А бідні дрібонькі листки падуть з дерев і зі страху перед стужею вітру тулять ся до землї, тихо шепочуть, зі страху трясуть ся.
Цвітів нема!
От щось синеньке... То самотна цвітка! Спізнилась бідна. Одним одна, як сирота осталась. Я став над ньою, став і задумав ся.
Як тобі сумно! В тобі житє і молодість живе, а довкола тебе листє сухе, трава суха, гильцї сухі; вітер посушний смертельним подихом дише. Не любувати ся тобі нї весняною росою, нї подругами-цвітами, нї сердечними обіймами шовкової травицї. Нїхто не налюбуєсь тобою, нїхто не гляне на тебе, но скаже: яка красна цвітка! Прийде нічка студена і зварить твоє личенько синє, закриє очи, що не видїли нї весни, нї краси, лиш осїнний сум і осїнну тугу.
Бідна цвітонька! Ти не звеселила мене, ти напровадила на мою душу богато гадок, сумних і невеселих.
Пугу — пугу!
Тиха маєва нічка, як чарівниця забрала сон від мене. Я встав, відчинив вікно і виглянув в городець.
Там було тихо. Лише соловеї в кущах калини співали піснї. I вітер втих і дерева недвижно стали, мов дух заперли в собі. І місяць став, не плив по небі, не бив ся з хмарами. І він слухав співу.
Скінчилась пісня. Чути, як — роса падає, трава росте, як цвіть до цвіта головку клонить, любови багне. Довкола чар. Чар сили і житя і чар спокою.
I в мою грудь вливаєсь струя холодного повітря лїком цїлющим. і в мої жили житє вливаєсь, що бє в природї, в траві і в цвітах, в земли і в повітрю. I мою скрань холодить вітер легким крилом.
Ох, як менї добре! Сам себе не чую. Так менї легко на души і в мисли. Дух мій не чує гнету від тїла, тїла не рве мій дух думками і не бентежить крови. Між ними згода.
А ту так тихо, погідно, спокійно. Нї оден голос незгідний, противний не псує тиші. А я думав, що єї нема — що нема тої хвилї щасливого спокою. — Ось она єсть... Тихо!...
Заколихали ся віти дерев і голос нічної сови розбудив мене з дрімоти...
— Пугу! — пугу!
Час зачинити вікно.
В театрі.
Я йшов в театр.
Великі, різної краски паперів поналїплювані на углах домів говорили прохожим, що отсе нинї виступає славна артистка і — варто пійти до театру.
Приходжу до каси і жадаю білєту.
Нема — кажуть — такого як хочу; єсть лишень в-двоє дорожшій. Я витрусив всї свої кишенї, заплатив білєт і вийшов з каси.
На дворі був вечір. На-пів весняний а на-пів зимовий ще вечір. На небі світять ся зорі, на улицях лампи ґазові. На небі мрака і хмари, і зорі світять ся неясно. На лямпах скло брудне й не мите не пускає крізь себе світла.
Йду скоро, спішусь до театру. Минаю улицї широкі а йду вузкими, куда коротша дорога.
На переулку якась постать чорна і погана стає передо мною.
— Дайте, паноньку, крейцар! дитина цїлий день не їла...
Я сягнув до кишенї. Там не було нїчого, лишь білєт. I менї стало встидно і я побіг ще скорше до театру.
Сидїв я поруч знакомих. Они дивились на штуку і бавили ся весело.
— Ох як горячо! — казав оден, — коли не випью пива, то вмру як та акторка на сценї...
Всї засміяли ся сердечно і дивували ся, чому я не сміяв ся разом з ними...
[Дѣло, 12.07.1895]
12.07.1895