У нашім старім домі, переповненому парадами старих меблів і схронами-звалищами давніх речей, знимок і паперів, кілька років тому стався справжній путч, заколот, який випростався у настирну експансію, що переросла в правдиву окупацію. Або, якщо говорити спокійно, просто розширення ареалу.
Дитина, яка з'явилася у цьому домі кілька років тому, вже кілька років вибудовує свій матеріальний світ. Батьківське сприяння і контемпоральний розвиток ринку «дитячого світу» цьому сприяв з усієї своєї нестримної потенції.
Так тепер може бути, що так звані дитячі товари мають здатність впродовж кількох років раннього дитинства накопичитися у значно більшій мірі, ніж увесь матеріальний набуток дому за попередні десятиліття.
Дитина, яка ще не може прийняти до-свою історію як базову історію себе, наповнює Богом даний простір важливими їй артефактами. Її наразі не обходить те, що є якийсь контекст. Дитина, якщо їй дати долю свободи, пише свій текст. Ще не знаючи нічого про теорію постмодернізму. Це не означає, що вона не відчуває незрозумілих знаків і вигуків поля, яке їй суджено обробляти. Але у її випадку це тільки еклектика, історизм. Історичне тло не є її ворогом, воно натуральне, попросту незрозуміле. Хоча із підсвідомості вже ніколи не вивітриться.
Аж тепер я чітко побачив, наскільки дитинство набрало речовистості. Яке море речей пропонує ринок для обслуговування і фіксації того дитинства. Від покоління мами залишилося дві архаїчні ляльки, кільканадцять книжечок, альбомчики з невмілими рисунками, два-три зошити з найпочатковішої школи.
Від нас з братом теж обмаль. Якісь химерні скарби у пуделочку, ще трохи книжок новішої епохи, тенісні ракетки, дитячі ножики. Багато блокнотів, списаних нагадуваннями про те, як зробити своє життя подібним на літературні описи з дев'ятнадцятого століття.
А тепер... Нема такого закутка у домі, де би не було хоч яких фраґментів всього того, що можна було колись назвати забавками. І дитина розкладає те все – за лиш їй відомою логічною системою – по цілому домі. У цьому позірному хаосі він – як квітникар – бачить обриси складної цілості, яка стає йому предметною опорою. Уявляю собі, як ця розгалайканість, що насправді має дуже невелику ступінь вільності зв'язків у системі, стане колись йому найдорожчим і найпоживнішим спогадом про дитинство.
Я дуже не люблю всього того різнобарвного скороминущого пластику. Але дуже ціную винахідливі мікроідеї, які вкладаються у кожне таке дрантя. Тож купую дешеві цікавинки. Щиро радію з кожного спільно пережитого мікровідкриття. І постійно спонукаю до того, щоби всього, що уже відоме і опановане, позбуватися. Розвиток цього ринку залежить від здатності викидати.
Але. Коли дитина лягає спати. Коли настає ніч. Заки ще треті півні не співають… На самоті. У темряві. Навпомацки. Або з начільним ліхтариком. Аби нікого не розбудити. Відвертаючись від здивовано-допитливих поглядів котів, морської свинки, щурів і дроздів, які лишилися зимувати і заглядають у незаслонені вікна, сплючи на винограді за шибами. Беру у руки різні забавки, оживляючи їх для себе, розворушуючи себе заради них.
М'ячі і м'ячики, малювання, антистреси, функціональні пістолетики і рушниці, шаблі, мечі, шкляні кульки, ведмедики і зайці, саморобні свічки і фігурки, волічка і пацьорки, сотні предметів, в яких закладена якась ідея, якісь рухи. Коли так – то і минуле, і майбутнє. І теперішнє.
05.02.2026