Читаючи біографію видатного німецького письменника Вінфріда Ґеорґа Зебальда, переконуєшся в цьому остаточно. Вже бодай те, до якої літератури він належить, викликає вагання. Адже сам не раз натякав, що він австрієць, бо ж народився в Альґау – найпівденнішому регіоні Німеччини, на кордоні з Австрією. Та ще й вважав австрійську літературу значно потужнішою за німецьку.
Вдавав відлюдника, як і Селінджер, але попри те дав безліч інтерв'ю, які часто суперечили одне одному. Його смерть була сприйнята як щось само собою зрозуміле. Мовляв, усе до того йшло.
До чого? До самогубства. Але здоровий глузд це не сприймає. 14 грудня 2001 року його авто вилетіло на зустрічну смугу і зіткнулося з вантажівкою. Але був не сам. Поруч сиділа донька. Які в нього могли бути причини вбити ще й доньку? На щастя, вижила.
Ну, але врешті коронер назвав справжню причину смерті: Зебальд помер від інфаркту, ще заки розбився.
Народився він 18 травня 1944 року. Найбільше любив свого дідуся, коминяра, з яким часто прогулювався околицями, а дідусь бавив онука веселими історіями. Якось вони, наприклад, чекали на вантажівку, яка мала привезти дірки до емменталю, який власне виробляли в Альґау. Батька Зебальд недолюблював і вважав його нацистом. Побачив його вперше, маючи три роки, коли той повернувся з французького полону і став запроваджувати патріархальні порядки, чим дуже сприкрився дітям. Сестра письменника розповіла біографці, що найщасливішими по війні були ті родини, чиї батьки не повернулися взагалі.
Керол Енджер, яка вирішила в книзі «Говори, мовчи. У пошуках В. Ґ. Зебальда» («Speak, Silence. In Search of W.G.Sebald») дослідити життя письменника, зіткнулася з численними перепонами. Не так багато людей, які його знали, готові були поділитися своїми спогадами. Не мала вона також змоги зацитувати його листи, а цитати з романів були надто скупі через острах порушити авторське право. Трапилися їй і такі, що звинувачували Зебальда у спекуляції трагедією Голокосту.
Німеччина 60-х років була вихолощена з найновішої історії. Не вивчалась вона ані в школах, ані в університетах, а подекуди використовувалися підручники, видані за часів Гітлера. В Ґетінґені навіть вимагали від студентів посвідчення, що вони не євреї. Зебальд вибрав університет у швейцарському Фрібурзі.
У той час, як письменники – Зебальдові сучасники вже починали дебютувати оповіданнями і романами, він зайнявся літературною критикою, і то доволі гострою. Спочатку заатакував угорського філософа-марксиста Джорджа Лукача, далі – визнаного класика Альфреда Дебліна, звинувативши його в симпатіях до фашизму й некрофілії. Тобто заки він став прозаїком, то добряче попив крові німецьким письменникам.
А з 1990 року, коли вийшов роман «Чую. Заморока», до 2001-го видав всього чотири романи, які відразу критика нарекла класикою. Такий пізній дебют був зумовлений тим, що він багато років шукав оригінальну літературну форму, а власне писати почав напередодні свого сорокаріччя, коли ця форма нарешті набрала вигляду спонтанного письма, для якого годилося геть усе – листи, клапті газет, уривки щоденника, чиїсь спогади, розмови, цитати з чужих книжок.
На практиці це виглядало так, що його проза народжувалася з тисяч а тисяч багато разів переписаних аркушів з варіянтами.
Як наслідок – скандал. Бо куди б не рипнулася Енджер, намагаючись розпитати про письменника, чула одне й те ж: вони почувалися пограбованими з власних споминів. Хоча сам Зебальд переконував, що ніколи б не опублікував чужі спогади, не запитавши дозволу. Але збрехав.
Найбільше була обурена родина Філіпа Бактона, першообразу оповідання «Доктор Генрі Селвін» з роману «Вигнанці», який втік з Гродна й оселився в Англії. Власне в нього винаймав якийсь час помешкання письменник. Але коли з тією родиною зустрілася Енджер, то з'ясувалося, що вони не євреї, а зроду-віку щирі англійці, ніхто з них в Гродно не бував. Зате їхній дім описано з деталями, як і їхню чудернацьку покоївку, а на додачу такі інтимні деталі, як розпад шлюбу і самогубство. Багатьох також обурило, що історію англійця він видав за історію вигнанця-єврея.
Обуреними були також публічні особи, чиї історії він використав. І то не конче усні й приватні. Зебальд використав історію, оповіджену Сузі Беґгофер у фільми «Дитина» і в книжці «Дитина Рози», де та розповіла історію єврейської дівчинки. Обидва ці твори використані в «Австерліці». Беґгофер так само, як Джек Австерліц, маючи три роки, прибула до Англії і була прийнята в домі пастора і його дружини, які приховали від неї її єврейське походження. Коли вона дізналася про вчинок Зебальда якраз перед його смертю, то написала йому, щоб зазначив у наступних виданнях, звідки взяв історію свого героя, але отримала від нього лише екземпляр роману з дарчим підписом.
Найбільше роздратування викликало фінальне оповідання в «Замороці», де він описав своє повернення до рідного села на початку 80-х, використавши багато розповідей друзів своєї молодості й матері. Серед них були також історії про інтимне життя. Все це зіпсувало життя його матері, від якої відвернулися сусіди і знайомі, Схоже обурення відчули мешканці Любека, коли вийшов роман Томаса Манна «Будденброки».
Зебальд часто в романах використовував світлини, які начебто мали стосунок до тексту. Але не мали. Будучи завсідником блошиних ринків, він скуповував чужі фотки і ліпив їх де попало.
Енджер також намагалася розкрити сексуальність Зебальда, але знайшла лише одну коханку – колишню шкільну подругу з Франції, яка стала професором дерматології і приїхала до Парижу на його презентацію. Звідтоді товаришувала йому в мандрах.
Також біографка задумалася про його сексуальну орієнтацію, бо гетеросексуальні сцени у нього відсутні, окрім однієї в «Персні Сатурна», де він став свідком сексу на пляжі, але описав це з чорним гумором: ноги чоловіка «дригалися, як у вішальника». Натомість є сцени з гомосексуальними натяками. Однак жодних висновків з цього приводу авторка не зробила.
Але, проаналізувавши всі інтерв'ю письменника, Енджер зробила найголовніший висновок: письменникам притаманно брехати, а потім починати вірити у власні побрехеньки.
Свята правда.
04.02.2026