Серед української спадщини ХХ століття є одна малознана група співаної поезії, яка прикметна тим, що стала відомою завдяки тим, хто її наспівав. Творці цих пісень зазвичай або невідомі, або дискутовані, самі тексти часом справляють враження апокрифів, позаяк є єдиними свідченнями того, що їхній автор (чи автори) загалом колись існували. До таких належить і «Моя сердешна Україно», відома завдяки Тарасові Компаніченкові, який регулярно виконує її на концертах. При цьому поза вузькофаховим колом пісня залишається під маркою «автор невідомий» або «народна».
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Хоча уважне прочитання самого тексту залишає доволі поважні сумніви в тому, що це твір справді народний. Радше його автором був хтось із покоління «Розстріляного відродження» або невідомий представник першого підсовєтського покоління наддніпрянської молоді, якому освіта дала фах і включила в коло ідеологізованої освіченої інтелігенції, але водночас і відкрила значення того всього, що коїлося навколо. А судячи з розкиданих по тексту прозорих натяків, діялося у 1930-х роках багато страшного – принаймні після рядків «Це ви нас голодом морили…» насправді тяжко позбутися такого враження. Ті ж таки події, вочевидь, наглухо перекрили невідомому авторові можливість оприлюднити свій твір – або він і не хотів цього робити, уклавши його як документ особистих переживань і тільки з часом або змінив думку, або скористався ситуацією.
Утім, у першій третині тексту ми маємо більш-менш стандартне зображення українських нещасть через персоніфікацію України як жіночої постаті:
Моя сердешна Україно,
Тебе й свої не впізнають,
Ти засохла, як билина,
І буйні вітри тебе б'ють.
Пропала вся Твоя оздоба.
Змарніла вся Твоя краса
І, мов з великої хвороби,
Посіклась русая коса.
І квіти, й ті позасихали,
Що грали в Тебе на вустах
І очі геть позападали,
Погас вогонь в ясних очах.
Цей образ, одначе, відрізняється від стандартної мартирологічної іпостасі доволі принципово. Річ у тому, що стандартна Страдницька Мати у патріотичному контексті – фігура, передусім сповнена емоцій: болю, страху, розпачу, відчаю. І практично кожна риса її образу спрямована на те, щоб передати їх, навіть якщо у фіналі виходить патетичний надрив. Крім того, зазвичай страдницька постать не самотня – поруч є або ті, кого вона оплакує, або ті, хто мають за неї заступитися.
Тут же картина зовсім інша. Передусім її страждання на позір неемоційне. Власне, навіть закрадаються сумніви, чи авторові тексту йшлося саме про страждання моральне, бо Україна у його виконанні виглядає дещо сухуватою емоційно і доволі-таки натуралістичною фізично – посічене, «немов з великої хороби», волосся, змарніння, загострені риси, запалі очі. Усе це нагадує не стільки людину в горі, скільки людину, яка тривалий час страждає від недоїдання і пов’язаних із ним хвороб. У контексті такого опису фраза про «голодом морили» додатково переконує в тому, що авторові йшлося передусім таки про Голодомор.
Друга виразна характеристика «сердешної України» – вона самотня. Її «навіть свої не пізнають», а «чужі» (хоч би що під ними розуміти) загалом відсутні у просторі, описаному в тексті. Фактично, перед нами самотність жертви. Десь у чомусь вона перегукується з темою Олександра Олеся, висловленою в поезії «Європа мовчала». Але, ймовірніше, тут ішлося про дві інші особливості трагічної самотності в редакції «відразу після геноциду» – передусім Україна осамотнена банально через колосальні людські втрати внаслідок голоду. Крім того, жертва екстремального насильства зазвичай виявляється самотньою, бо довколишні бояться насильника, призвідцю її стану та банально аж надто помітних слідів пережитого, які можуть відлякувати самі собою.
Отож перед нами постать, позначена фізичними слідами виживання в умовах геноцидальної загрози (яку в даному конкретному випадку уособлює штучний голод) та застрягла у самотності, на яку її прирекли і загибель «своїх» у всіх значеннях цього слова, що спустошило її особистий світ суто людських пов’язань і взаємозв’язків, і принципова інакшість її трагічного досвіду – в тому сенсі, що ніхто з її теоретичних контрагентів не переживав чогось подібного і, можливо, навіть не має у своєму понятійному апараті відповідних означень. Звідси і «тебе й свої не пізнають» – тобто навіть ті, хто хоч і поділяють певні цінності чи мають подібні риси, все ж не знаходять у собі сил і слів описати те, на що перетворилася відома їм Україна у сенсі збірної фігури.
У двох наступних строфах стає вже цілком очевидно, що йдеться не просто про черговий тур історичної трагедії та наслідки чужоземного панування, а таки про геноцид:
Неначе труп коло могили
Стоїш ти мовчки над Дніпром.
Тобі немов би все обридло,
Що робиться тепер кругом.
Друга частина строфи наводить на думку про такий наслідок травматичного досвіду, як дисоціацію, яка власне проявляється у збайдужінні до всього, що відбувається довкола, сприйняття себе та всього іншого як двох окремих сутностей, які не перетинаються. Річ у тому, що якщо усунути ту невидиму межу, то передбачувано виявиться, що практично кожна дрібниця навколо буде нагадувати про пережите. У випадку ж досвіду Голодомору та масових репресій у вигляді арештів і вивезень на Сибір майже все буде апелювати до того, що було знищене, а отже провокувати мимовільні спогади щодо того, як було знищене.
Це враження ще більше посилюється у наступній строфі:
Ти закриваєш на все очі,
Неначе хочеш все забуть
І під густим покровом ночі
В безодні вічній потонуть.
Тут невідомий автор фактично описує своєрідне емоційне заціпеніння, заглиблення в себе. Цілком зрозуміле бажання «все забуть» є закономірним наслідком не лише трагічності пережитого, а й пов’язаних з цим відчуття зламу всього нормального і належного та втрати всього дорогого і цінного, включно з власною гідністю, розтоптаною домінуючою силою. Цю силу називають на ім’я вже в наступній строфі:
Нехай Москва собі лютує,
Нехай отрутою плює.
Вона свою загибель чує,
Бо вже гниє, бо вже гниє.
На перший погляд, ця строфа є не чим іншим, як проявом компенсації за завдану смертельну кривду. Бо й справді, у ситуації, подібній до ситуації України у 1930-х роках та пізніше, одним зі способів просто не збожеволіти від глибини трагедії є власне надія на швидку загибель насильника, цього разу – в постаті тоталітарної імперії.
З іншого ж боку, варто враховувати, що геноцидникові (у цьому разі Москві в сенсі імперської сутності та домінуючої культури) йдеться передусім про створення умов, які унеможливлюють відтворення спільноти як єдиного цілого, що базується на спільній культурі та взаємних перехресних горизонтальних зв’язках, мережа яких, зрештою, охоплює цілу спільноту, яка при тому залишається «уявленою», за Бенедиктом Андерсоном, у тому сенсі, що кожен зокрема член спільноти ніколи не познайомиться особисто з усією іншими. Власне, геноцидникові йдеться про руйнацію всього того, що перетворює «уявлену спільноту» в соціальний та культурний факт і фактор та створення умов, які б перешкодили її відтворенню в майбутніх поколіннях. Фізичне вбивство зовсім не обов’язково є єдиним способом досягнення цього – можна, наприклад, створити умови, за яких дітей спільноти відбирають у батьків, виховують відповідно до уявлень про належне спільноти-насильника та передають їм ідентичність спільноти-ката тієї спільноти, з якої, власне, походить дитина. Що тепер у котрій уже ітерації (і дякувати українському війську, що в дуже обмеженому діапазоні) продовжує робити Росія.
У такій парадигмі фізичне вбивство спільноти як інструмент геноциду певною мірою є свідченням безсилля знищити цю спільноту – це своєрідне «так не діставайся ж ти нікому!» Надто, що одним із коренів тоталітаризму є імперіалізм у фазі занепаду і кризи – тут той випадок, коли висновки Ханни Арендт підтверджуються певною мірою емпірично: і у випадку Німеччини, і у випадку Росії перед тоталітаризмом був період розпаду чи напіврозпаду імперії і відповідних ресентиментів.
Якщо врахувати все вищевикладене, перед нами рідкісне у своїй прозорливості осяяння дослівно з дна могили, розуміння факту, що масове знищення непокірних – це водночас і демонстрація могутності, і визнання, що вже ніщо не діє проти непокірного народу, тільки народовбивство.
І в наступній строфі автор розкриває окремі, найбільш видимі й водночас символічні інструменти народовбивства:
Це ви нас голодом морили,
Це ви нас гнали на Сибір.
Це ви в'язницями покрили
Козацьку вольницю, це ви.
У фіналі цього переліку читача або слухача зустрічає символічне протиставлення – вольниці, покритої в’язницями. Символічне воно тому, що Україна не була місцем найбільшої концентрації тюрем і концтаборів, поза локальними в’язницями в окремих населених пунктах, – справжньою ж «нелюдською землею» у совєтській імперії були Сибір та Казахстан, меншою мірою Центральна Росія. Жоден із цих теренів не тягне на символічне означення «козацької вольниці», на відміну від України.
І власне ця подробиця демонструє, що йшлося не так про статистику тюрем на теренах України, як про характер і глибину деформації – причому подвійної, бо йшлося про культуру та простір. Збезлюднілу через втрати від голоду та депортацій землю перетворили на простір несвободи, і у випадку України це означало принципову деформацію ідентичності, громадської та політичної культури. Позаяк «козацька вольниця» – це не лише романтичний образ (який постав, доречно зауважити, у роки миколаївського абсолютизму не лише як ресентимент до втраченої свободи, а й банально з порівняння реалій колишньої Гетьманщини та поліцейського засилля в імперії), а й характеристика певного типу політичної культури, яка базувалася на особистій свободі та співпраці вільних людей. Власне цю культуру тоталітарний режим дуже суттєво деформував, а в окремих аспектах і знищив.
До того, обидві строфи разом втілюють дуже важливу потребу жертви, чи не важливішу, ніж розповісти про власну кривду, – а саме вказати справжнього призвідцю. Давно відомо, що одним із союзників насильників є мовчання – як вимушене мовчання самої жертви, так і мовчання випадкових чи зумисних свідків. При тому, що назвати злочинця злочинцем – це один з важливих кроків відновлення справедливості. Варто нагадати, що найстрашнішим у пережитті трагедій, зокрема геноциду, є навіть не сам жах того, що відбувається, а усвідомлення повного зламу будь-якої нормальності в сенсі логіки, моралі, причинно-наслідкових зв’язків і повної неспроможності запобігти лихові та відновити як справедливість, так і належний сенс подій.
А поки момент справедливості не настав, то надія на цю справедливість є важливим джерелом сил протриматися до того часу, коли це стане можливим:
Цю кров, розбризкану по нетрях,
Той морок, вибитий у тьмі,
Не спинять ні всі ваші греблі
Попідмуровані кістьми.
У фіналі цієї строфи вже чітко видно логіку долання наслідків геноциду і загалом перемоги над ворогом у контексті ідеї відновлення належного, природного з точки зору моралі та причинно-наслідкових зв’язків перебігу подій. «Розбризкана по нетрях» кров сприймається у цьому контексті як паралель до біблійного поняття «гріха, що волає до неба». Тим часом головною ознакою падіння неприродного тоталітарного устрою передбачається, власне, послаблення системи, заснованої на насильстві. Що насправді закономірно: якщо мало не єдиним ключовим способом втримати систему в робочому стані є насилля над суспільством – то це вже ознака неспроможності системи, до нежиттєздатності включно. І автор рядків твору це, здається, непогано розумів.
Утім, мало того, щоб система посипалася – справжнім апофеозом мав би бути справедливий суд над злочинцями.
Ще прийде час, прийде година.
Ще буде суд, ще буде суд.
І так, як ви колись водили,
Вас на розплату поведуть.
У цій картині, втім, чітко видно одну ознаку того, що йдеться не лише про відновлення справедливості, а про її буквальне втілення: призвідця трагедії має опинитися дослівно в тій самій позиції, що і його жертва, і пройти все те ж саме, на що він її прирік – у даному випадку йдеться передусім про ув’язнення і, ймовірно, заслання. Такою є сила травматичного перенесення і своєрідного застрягання у травмованому стані – зранена підсвідомість не заспокоїться, доки злочинець не буде остаточно переможений без шансів на реванш. А позаяк «застрягла» у своєму болю підсвідомість часто обертається навколо зовнішньої форми пережитого, то перемога має увінчатися повною зміною ролей. Позаяк зранений мозок пам’ятає у даному разі арешт і заслання як остаточний власний крах і момент торжества ворога, то аби повністю усвідомити власну свободу, він має побачити, як те ж саме відбувається з недругом.
Фактично, «Моя сердешна Україно» є не лише візуалізацією постгеноцидного стану в його «свіжій» формі, за гарячими слідами апогею геноциду, яким став Голодомор, а й формулюванням частини шляху долання наслідків пережитого, що важливо у сенсі не лише надії, а й справедливої відплати – цієї теми і досі, керуючись інерцією страху перед геноцидником, часто-густо уникають.
01.02.2026