Чи спроможеться Європа створити власну об’єднану армію? А навіщо? Адже є НАТО. А ще є ЗСУ, яка може виконувати функції «європейської армії» за належного фінансування від Євроунії.
Історія намагань об’єднаної Європи створити спільні збройні сили обчислюється десятиліттями. Ще у 1950-х роках була започаткована ініціатива створення Європейського оборонного співтовариства, яка передбачала у планах й формування спільної армії. У 1999 році було ухвалено Європейську політику безпеки і оборони, яка конкретно передбачала створення загальноєвропейських бойових груп (EU Battlegroups) – таких собі експедиційних корпусів для відрядження у гарячі точки.
Паралельно у країнах-членах Євроунії спостерігалися процеси реальної «демілітаризації». Штатна чисельність збройних сил скорочувалася, бюджети військових відомств урізалися, падали внутрішньоєвропейські державні замовлення на амуніцію і військову техніку, а отже занепадав оборонно-промисловий комплекс.
Після повалення Берлінського муру, розпаду комуністичного блоку в Східній Європі, розвалу Радянського Союзу в європейських політиків сформувалося стійке відчуття, що їхнім країнам вже ніколи не загрожуватиме прямий збройний конфлікт. Тому варто зосередитися на різноманітних гібридних викликах часу, як то кібератаки, дрібні диверсії, тероризм і тушіння світових «гарячих точок». А для реалізації таких цілей не потрібна повноцінна армія з танками, артилерією, штурмовою піхотою. Вистачить мати на загальноєвропейському рівні кілька бойових підрозділів, які б складалися з якісно вишколених військовиків, сили кібербезпеки, антитерористичні правоохоронні підрозділи.
Хибність такої оборонної політики європейських країн стала очевидною 2014 року, коли Росія вчинила окупацію й анексію Криму, а потім – інвазію на Донбасі. Проте ініціативна створити реально боєздатні європейські збройні сили з’явилася щойно після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого, 2022 року. Проте реалізація цієї ідеї проходить вкрай важко.
Чому? Бо Європейська Унія засадничо створювалася як міжнародний проєкт миру. «ЄУ виникла як мирний проєкт на основі міжнародного права. Вона свідомо відмовилася від мови сили та примусу на користь угод, процедур та бюрократії. Саме тому сьогодні Європейська Унія є найефективнішою політичною моделлю у світі», – стверджувала свого часу всесвітньо відома ізраїльська політологиня Ева Іллуз.
Переступити через оцей свій «мирний статус» виявилося надзвичайно складно, дарма, що навколо палає полум’я війни. «Свині скоріше полетять, ніж Євроунія створить власну армію», – так колишній амбасадор Великої Британії в США Крістофер Меєр ще 10 років тому іронічно висловився про ідею створення збройних сил Європи. І, нагадаємо, Об’єднане Королівство тоді ще було провідним членом ЄУ. Зрештою, саме скептицизм Лондона щодо європейської інтеграції в галузі безпеки та оборони був одних з вагомих чинників, які призвели до виходу країни зі спільного європейського проєкту. «Брекзитисти» підтримували тезу про те, що європейці записуватимуться до національних армій для захисту своїх країн, але ніколи не будуть підкорятися групі призначених брюссельських бюрократів. І хоча геополітична ситуація на даний момент докорінно змінилася, та загалом це твердження парадоксальним чином залишається значною мірою справедливим.
Утім рік тому європейцям довелося таки серйозно взятися принаймні за обговорення ідеї спільних збройних сил і опрацювання дорожньої карти їхнього створення. Причиною цього став Дональд Трамп, який щойно повернувшись до Білого дому, повторив свої страшилки про небажання США захищати Європу, якщо та сама не бажає вдарити пальця об палець для власного захисту. І тоді країнам-членам Європейської Унії довелося в спішному порядку ухвалювати рішення про підняття своїх оборонних бюджетів до п’яти відсотків ВВП.
Далі – більше. Чинний американський президент виступив з реальними погрозами анексувати територію країни-члена НАТО – Данії. «Ґренландський кейс» змусив європейців ще активніше зарухатися на ниві створення власних збройних сил, аби не виявитися безпорадними перед евентуальною інвазією. Чи то американською, чи то російською, яка виглядає чимраз реальнішою. Європейський комісар з питань оборони Андрюс Кубілюс безпосередньо просував ідею створення постійної європейської армії чисельністю щонайменше 100 тисяч осіб для заміни американських військ на Старому континенті у разі їхнього виведення.
Утім завдання виявилося не таким простим. І не в останню чергу тому, що НАТО та зокрема американські військовики мають специфічні стратегічні військові ресурси, які важко відтворити як суверенні можливості європейських держав. Передовсім йдеться про американську ядерну парасольку, протиракетну оборону, атомні підводні човни та авіаносці, транспортну авіацію, можливості супутникової розвідки.
Проте технічні проблеми можна з часом вирішити – в крайньому випадку закупити відповідні засоби в тої самої Америки. Виявилося, що найбільша проблема лежить в організаційній площині. Бо на практиці найскладнішим у побудові спільної європейської армії виявилося питання делегування національної монополії на застосування сили, що лежить в основі державності загалом. Навіть перед обличчям зростаючої російської загрози більшість європейських столиць виявилися неготовими так легко розлучаться зі своїм фундаментальним ексклюзивним правом відправляти власних громадян на війну. Особливо це стосується провідних держав з колишніми імперськими амбіціями. Що стало зайвим підтвердженням згаданих вище слів сера Крістофера Меєра.
Окрім того, загроза нападу з боку Росії, а отже й загроза територіальній цілісності країн-членів вимагає швидкого ухвалення рішень. Проте чинна система ухвалення рішень в Євроунії, яка базується на консенсусі, безумовно, не може навіть близько гарантувати необхідної оперативності. Країни на східному фланзі ЄУ та НАТО найкраще розуміють небезпеку невирішеності цієї проблеми з власного досвіду. Наприклад, евентуальне рішення про спільний захист Сувалського коридору – вузької прикордонної зони між Польщею та Литвою, яка відділяє російський ексклав Калінінград від Білорусі, – у разі російського вторгнення не може чекати одностайності 27 країн-членів. Тим більше, коли деякі з них відкрито співчувають (симпатизують) аґресору.
Таким чином порушення національної монополії на застосування збройних сил – це не просте делегування повноважень, яке виборці ЄУ сприймуть як «технічну зміну». Це набагато більше, ніж відкриття кордонів для вільного пересування людей і товарів, запровадження спільної валюти чи навіть створення єдиної банківської унії.
Тому, попри внутрішню кризу в НАТО та тертя з ексцентричним євроскептиком Трампом, багато політиків у Європі схиляються до того, щоб зберігати існуючі формати оборони та безпеки якомога довше. Принаймні доти, допоки континент не заповнить величезні прогалини у своїх стратегічних бойових можливостях. Ідея полягає в тому, щоб реалізувати це до 2030 року за допомогою мільярдних інвестицій в оборону (у широкому значенні цього слова) у рамках програми переозброєння SAFE.
Бо поки що, попри всі трансатлантичні тертя, НАТО все ще пропонує найдоступнішу і найфункціональнішу систему оборони. Принаймні у випадку традиційної, безперечно доведеної та видимої аґресії. Водночас треба негайно вирішувати проблему, як поки що без власної спільної армії Європа зможе захистити себе від російських операцій «у сірій зоні між миром і війною», тобто від гібридної аґресії, в яку Кремль за останнє десятиліття навчився досконало грати. Бо дуже ймовірно, що в такому випадку трампівська Америка може почати ламати дурника і «вірити Путіну більше за власні розвідслужби», залишивши Старий континент напризволяще.
А тут ще й ідея європейської армії зазнала абсолютно неочікуваного удару в спину – від верховної представниці ЄУ зі зовнішніх та безпекових питань Каї Каллас. «Спроби створити окрему європейську армію, паралельну до НАТО, були б надзвичайно небезпечними», – несподівано заявила вона на безпековому форумі в Осло. Ця заява ошелешила багатьох, адже досі керівниця європейської дипломатії вважалася «яструбом» у Брюсселі та однією з найактивніших адепток ідеї негайного захисту від зростаючої російської загрози.
«Не викидаймо НАТО у вікно», – закликала пані Каллас. Вона, застерігала, що у разі кризи найважливіше – це підтримувати чітку командну структуру. «А якщо у нас буде європейська армія та армія НАТО, ми можемо опинитися між двома кріслами», – підсумувала верховна представниця.
Звісно, слова пані Каллас зовсім не позбавлені рації. Адже зі створенням армії ЄУ, за бортом залишаться не тільки США, але й такі надійні союзники з НАТО, як Норвегія, Велика Британія та Канада. Зрештою навіть Туреччину з її потужною армією не можна скидати з рахунків.
Отже виникає поважна дилема: відмовитися від НАТО, яке втрачає статус надійного гаранта євроатлантичної безпеки, чи таки не руйнувати цих роками виплеканих зав’язків? Спритні європейські політики пропонують компромісне рішення – мініармію. От наприклад, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський стверджує, що «час для спільної європейської армії ще не настав, але це не заважає ЄУ створити основну структуру для застосування “жорсткої сили”». Він називає це «Європейським легіоном», який спочатку матиме розмір бригади (від 2000 до 8000 солдатів) і зможе реагувати на загрози «нижчого рівня», такі як на Балканах чи в Північній Африці.
Сікорський пропонує, що «Євролегіон» має комплектуватися на добровільних засадах, а також до нього мали б долучитися військовослужбовці з країн-партнерів. Останнє, наприклад, відкриє двері для британських, норвезьких та турецьких військовослужбовців, а головне – українських комбатантів російської війни, які мають безцінний досвід, особливо у веденні бойових дій за допомогою дронів. Структура, про яку йде мова, повинна фінансуватися Євроунією, підпорядковуватися Брюсселю та діяти саме в «сірій зоні», коли ще не склалися умови для активації статті 5 НАТО. Якщо це запрацює на практиці, то структура згодом зможе розширитися та перетворитися на дивізію, корпус, можливо, навіть справжню багатонаціональну армію.
Але принаймні зараз, враховуючи ненадійність США, Європа, яка готується взяти на себе повну відповідальності за власну оборону, мала б докласти всіх зусиль, аби допомогти Україні у відбитті російської аґресії. Наразі це й буде головною безпековою гарантією Старого континенту.
