«Нові люди»

У маленькому місті, де менше десяти шкіл, мало вулиць, мало людей і мало машин, здається, всі між собою знайомі. Вчилися разом, ходили в садок, працювали – не вони самі, то їхні батьки й діди. І, звичайно, місця зустрічі, які змінити не можна: місцевий базар, стадіон, вокзал, лікарня і поліклініка, будинок культури, пошта, школи, садочки, кафе, перукарні, салони краси і магазини.

Дуже важко заблудитися в маленькому провінційному місті Галичини, хіба ти тут новий, ти недавно приїхав. А точніше, тебе змусила приїхати в наші краї ця проклята війна. Не потрібно навіть чути твоє літературне «ні» замість місцевого «нє» – ти помітний, ти «новий галичанин».

Війна драматично змінила демографію міст і сіл України, особливо це стосується міст. Якщо ближче до лінії фронту на півночі, сході, півдні це значний мінус, то на заході – Галичина, Волинь, Буковина і Закарпаття – плюс. У деяких великих містах, обласних центрах це суттєве зростання населення – адже змінили локацію не тільки люди і підприємства, переїхали навіть заклади освіти та культури. Є громади на Закарпатті, де тепер більше людей, ніж було до війни, сюди перевезли цілі заводи і перемістили мало не цілі міста. Журналісти написали, що Закарпаття перетворюється на новий Донбас – і це тільки початок, маховик індустріалізації тільки розкручується. Нехай буде – врешті-решт так, як було до війни, вже ніколи не буде.

На наших теренах уся ця індустріалізація, весь цей маховик, все це вже було після минулої світової війни, коли сюди прийшли «визволителі» і почалося велике переміщення народних мас. Змінився навіть етнічний склад міст і сіл. Вигнали з дому, депортували, вивезли в Сибір, вбили одних – а привезли інших, нових. Коли у землі знайшли нафту, сірку, газ і ще багато чого, почали розбудовувати маленькі містечка, так що потім навіть довелося нову назву давати – наприклад, Новий Роздол. У великих містах будували заводи й фабрики і завозили тисячами спеціалістів, усіх цих «нових» жителів Львова, Франківська, Чернівців, Рівного, Луцька, Тернополя, Ужгорода. Стратегічна мета була, крім розбудови міст і розвитку економіки, русифікувати і створити нову спільноту – радянських людей. Історики кажуть – не встигли. Провінція їхніх дітей і внуків асимілювала, у великих містах це виявилося важче зробити, хоча успіхи були, і вони немалі. У наш час мова про це не йде. Русифікація Галичині не загрожує. Так, ми різні, українці не є гомогенною масою, це очевидно. Найбільша відмінність між нами – це мова спілкування. Але ворог у нас всіх один і мова державна одна.

Індустрія і промисловість – це добре, це податки в місцевий бюджет, але головне – нові робочі місця і нові люди. У великих містах, можливо, не так і помітно, але там, де «всі знають всіх», кидається в очі, що виїхала, скориставшись війною, якщо не половина, то точно третина мешканців. У багатьох селах історія взагалі дуже сумна – там молоді, сильні, енергійні і працездатні виїхали ще до війни на заробітки до Польщі, Чехії, у великі міста. Немає молодих, немає дітей, закриваються школи, фельдшерські пункти і магазини, село вимирає.

В наш час у цій війні потрібно рятувати людей – деякі вчені нам прогнозують демографічний колапс, катастрофу, обвал. Пишуть особливо ті, хто самі виїхали, що країну покине 70% всіх громадян. Пишуть, що нам доведеться завести тисячі тисяч роботяг з Бангладеш і Непалу.

У маленькому місті, де менше десяти шкіл, мало вулиць, стало помітно багато машин. «Нові люди» вкладають гроші тут, вони купують квартири, землю в Карпатах, відкривають нові заводи і магазини, їхні діти ходять у місцеві школи і дитячі садки, деякі вже навчаються в університетах. Вони бачать і планують своє майбутнє тут, на заході України. Не всі. Особисто знаю тих, хто мріє вернутись, але там окупація. Знаю тих, хто вернувся в Харківську область, як тільки звільнили їхнє місто. Знаю і тих, хто не знає, що і як буде далі з ними, що з собою робити, їхніх міст вже немає на карті – просто живе з дня на день. Літні люди «наші діти в Германії», хто втратив все, хто чекає чоловіка, брата, сина з війни.

Всіх – і тих, хто живе у відомчому житлі, і тих, хто орендує, купує житло, хто активний, патріотичний і робить все для перемоги ЗСУ, так і тих, що пасивно чекають, просто живуть, працюють чи ні, – всіх їх об’єднує те, що вони залишаються тут, не їдуть, не виїжджають. Хто хотів – більшість охочих виїхала в перший рік. Отже є надія, що все буде добре, що вернуться назад не тільки «діти в Германії», не тільки заробітчани, а й з інших країн, особливо, коли припиняться всі виплати й пільги, не стане цієї подушки безпеки, а самому протриматися й вижити – це не для всіх. Люди повернуться. Очевидно, не всі – але повернуться, бо буде куди повертатись, бо є приклади, і вони досить успішні. Повернуться – і всі ці прогнози про демографічний апокаліпсис, відсутність людей, тисячі жителів бідних країн, що приїдуть до нас на заробітки будувати країну, точніше відбудовувати, так і залишаться тільки черговим прогнозом, страшилкою, не більш ніж перебільшенням.

(для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького)