Дія оповідання історикині Інни Ковалишиної «Келеберда», що увійшло до збірки "Хащі чумацького шляху", розгортається, на перший погляд, у банальному антуражі в районі однойменного селища на Полтавщині. Саме там відбувається кулінарний фестиваль, на який вирушає головна героїня, щоб відпочити від тривалого сидіння в «ковідному» карантині. Ще дорогою навколо неї починають коїтися дивні речі – на потрібний поїзд можна потрапити тільки з окремої платформи; вона зустрічає на позір безневинну, хоч і агресивну на словах бабусю, яка дарує їй флакончик ще совєтських парфумів «Срібна конвалія»; героїня та її рюкзак стають предметом особливої уваги охорони. Та й сам фестиваль виглядає дивно – більшість відвідувачів вбрані в одяг, який нагадує часи вісімнадцятого століття, а страви в ятках готують незрозумілим чином – за допомогою, наприклад, яйця-райця.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Врешті героїня зустрічає дівчат, які виявляються русалками – і не знаючи, що вона людина, замалим не топлять її у ставку. Втікаючи від них, вона потрапляє в дивне містечко, яке нагадує історичний центр сучасного Львова, але в суттєво «історичнішій» версії, з вужчими дорогами і тому подібними подробицями. Врешті вона опиняється в центрі міста, де бачить срібну яблуню і водночас зустрічає дивну жінку в білому, яка переконує героїню в тому, що її обманом заманили в потойбіччя злі духи, використавши фестиваль як приманку для неї і ще купи довірливих, а зняти лихі чари і врятуватися можна, лише поливши срібну яблуню «Срібною конвалією», і дерево від цього всохне. Утім, дівчина вагається, бо надто вже красиве це дерево. Врешті все зупиняє Максим, керівник охорони фестивалю, який уже давно переслідує Злидню (саме це справжнє ім’я дами в білому). Безпосередньо перед тим, як знешкодити Злидню, Максимові доводиться витримати власний бій з нею, а потім він пояснює Анжеліці (так звуть головну героїню) всю суть того, що відбувається.
Хронологічна послідовність подій, до яких відкликається символічний ряд оповідання, на перший погляд людини, знайомої з тим, як суміщаються хронологія, сенси та символічний ланцюжок української історії в контексті «великої незакінченої війни» протистояння з Росією, не виглядає надто оригінально: мазепинські часи, УНР і сьогоднішній час. Перші надійно прописані в ролі «вузлового часу», переломного моменту, який на віки вічні перевів українсько-російське протистояння з політично-військового конфлікту на рівень екзистенційної боротьби з усією належною символікою і мітологією. Другі ж, виглядає, за останні роки надійно посіли в колективній мітології місце війни, яку ми в певному сенсі довойовуємо не лише фізично, а й символічно. У цьому контексті сучасна війна мислиться як свого роду війна-відплата, що теж додає екзистенційності виміру.
Одначе за цим ланцюжком насправді проглядається ще одна ланка, і це Голодомор – у першу чергу таки як геноцид, а в другу (хоч розподіл надзвичайно умовний і десь на грані з «ліцитацією жертв») як геноцид, який у своїй найяскравішій фазі та формі обрав за метод чи не найстрашніше у людському бутті – голод.
Це стає добре видно, якщо здати собі справу, що саме їжа відіграє ключову роль в оповіді, вона тут дослівно всюди. Передусім сам фестиваль, на якому розгортається інтрига, – кулінарний, головна героїня блукає ярмарком усякого їстівного. Зрештою, її перша пригода стосується саме їжі – як сучасної, так і з меню Гетьманщини. Та й вибирає вона ятку, де страви готує чарівне яйце, яке ще й певним магічним чином вгадує те, чого героїні хочеться.
Їжа з’являється практично в усіх ключових моментах. Головний герой, беручись за полювання на Злидню, підкріплюється канапкою з шинкою. Споживання «потойбічних» страв замикає шлях назад – але його ж таки відкриває знову. Їжа є своєрідним вхідним квитком, завдяки якому можна повернутися в реальний світ – треба з’їсти плід чарівної яблуні.
Але їжа – тільки «верхній», очевидний шар. Поряд з нею в тексті оповіді постійно присутні також теми землі та невпокоєних душ «своїх». Причому тема «землі» тут подається не стільки в сенсі території, а радше як позначення сукупності землі, рослин, тварин і взаємозв’язків між ними. Хоча й сама собою місцевість, де розгортається дія, непроста, позаяк саме тут колись розташовувалася історична Келеберда – одне з містечок, дощенту знищених московитами під час каральних операцій проти «мазепинців». Через це Келеберда поповнила собою перелік просторів смерті – у значенні місць масових убивств людей за принципом колективної відповідальності.
Ніби цього було мало, вже в ХХ столітті Келеберда опинилася серед місцевостей, затоплених під час будівництва каскаду ГЕС на Дніпрі, про що наприкінці твору повідомляють головній героїні разом із натяком, що це затоплення відбулося неспроста. Не будемо тут починати дискусію, чи диктувалося затоплення ряду територій, прямо пов’язаних з подіями української історії, також і наміром знищення української ідентичності, чи йшлося тільки про потреби індустріальної сфери, а що потрапить під удар, «мудру партію» хвилювало найменше. Однак слід усвідомлювати, що в будь-якому разі йшлося про затоплення, усування з видимого світу земель, які самою своєю присутністю нагадували про спротив Росії в тій чи іншій її іпостасі.
Характерно, що головний герой, який усе оповідання ганяється за невідомими до останніх сторінок лиходіями, які прагнуть знищити його світ, титулується охоронцем землі – вочевидь, не в сенсі охоронця меж, а в сенсі людини, чи радше постаті, яка оберігає довірений йому терен від пошкоджень, а то й знищення. І, що важливо, суттєву частину його уваги займає срібна яблуня, яка забезпечує зв’язок не просто між землею та людьми, а між двома епохами, допомагаючи створювати ситуацію, коли невпокоєні душі можуть на якийсь час опинитися на землі, хоч це й пов’язується для сучасних людей з ризиком залишитися у світі покійних. Отож ідеться також про землю і все, що росте чи живе на ній, як намацального свідка подій, які відбулися раніше, а отже частини ідентичності як єства, що виростає з досвіду попередніх поколінь, та пам’яті про них і їхню долю – включно з тим, що чимало з них залишилися невпокоєними.
Самі ці покійні, точніше невпокоєні, душі і є третім мотивом, об елементи якого постійно перечеплюється читач «Келеберди». Для початку, бабця, з якою спілкується на вокзалі головна героїня в очікуванні працівниці вокзалу, яка відведе її на потрібну платформу, справляє враження «не від світу цього». Та найголовніше – учасники фестивалю, серед яких обертається Анжеліка, є не ким іншим (за винятком відверто фантастичних потойбічних істот), як невпокоєними після різанини душами келебердянців. Сам образ невпокоєних душ, які бродять місцями, де вони жили перед смертю, створює паралель до поезії Дмитра Павличка:
«Душі лемків приходять
На обійстя свої,
Та стоять, не заходять…»
Одначе авторці, вочевидь, ішлося не про паралелі до інших поетичних пам’яток українських лихоліть попереднього століття, а про той аспект теми невпокоєних душ, який безпосередньо переплітається з мотивом справедливої відплати. Ідеться про те, що душі невинно вбитих не знатимуть спокою, поки їх хтось або поховає належним чином, або ж убивця буде належно покараний, а шкода, завдана ним, в тому числі через убивство саме цих невпокоєних жертв, – відшкодована. Найвідомішим прикладом такого тлумачення є Шевченкове:
«Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися...»
У даному випадку, вочевидь, йдеться не про поховання, а лише про справедливість, яка має полягати у поверненні волі України, за яку загинули «мазепинці», за допомогу яким було вбито келебердянців, і належному пошануванні тих, хто загинув за волю в бою або просто став жертвами загарбника за те, що був собою і поводився так, як наказує базова мораль.
Бо власне умовні героїчні предки і вони ж жертви жорстокого ворога репрезентовані тут, що трапляється відносно нечасто, не героїчними козаками чи мучениками-батуринцями, як зазвичай прийнято, а значно менш помітними учасниками протистояння – мешканцями поселення, яке москвини вирізали за те, що ті постачали козакам-мазепинцям харчування. Така постановка питання відразу ж нагадує, що скромні щоденні зусилля відіграють не меншу роль у збереженні ідентичності, ніж «великі» події й рішення перших осіб – і відразу ж викликає думки про систематичні зусилля Росії замкнути на собі і розподіл суто матеріальних багатств, і канали комунікації. А це не лише про вже згаданий вище Голодомор як вбивство голодом і остаточне замикання на державному апараті розподілу майже всього матеріального. Виникає паралель також з тією роллю, яку відіграв голод 1921–1923 років у остаточному фіналі селянського повстанського руху – свою роль зіграли не лише введення непу (зрештою, на перші наслідки треба було почекати) та загальна втома після семи років воєн і супутньої нестабільності, а й те, що селяни потерпали від голоду і не мали чим годувати повстанців. Після Другої світової війни енкаведисти, переслідуючи бандерівців з не меншим завзяттям, ніж бойових командирів повстанської армії, арештовували й ув’язнювали тих підпільників, які збирали для повстанців запаси їжі та інші потрібні навіть не для боротьби, а просто для життя речі.
З іншого боку, йшлося не лише про придушення національно-визвольної боротьби через удари по, так би мовити, матеріальній базі, а й про руйнацію солідарності. Бо, зрештою, йшлося про допомогу своїм, а той факт, що ті, кому допомагали, одночасно виступали захисниками від нападників, був додатковою специфікою моменту. Таким чином, авторка знову неявно виводить читача на тему геноциду – бо справжньою метою винуватців такого злочину є не масове вбивство носіїв тієї чи іншої ідентичності, а зміна цієї ідентичності на бажану злочинцем. Фактично, вбивство в такій парадигмі є або способом залякування («не змінишся, то загинеш»), або визнанням того, що змінити ідентичність неможливо і, з точки зору призвідців геноциду, певну спільноту можна тільки вбити.
Цей конфлікт остаточно персоналізується в кульмінаційній сцені оповідання, де відвідувачка фестивалю Анжеліка й охоронець землі Максим протистоять Злидні, чия мета – таки знищити світ Максима, тобто остаточно втопити у хвилях забуття і розірвати зв’язок між епохами й поколіннями. Причому сама іпостась Злидні теж доволі символічна. За повір’ями, злидні – це дивні істоти, низенькі та миршаві, які всюди, де заводяться, знищують усякі статки, залишаючи навколо себе пустку і прирікаючи своїх невільних господарів на постійні злидні, а це в селян асоціювалося перш за все з голодом. Фактично через цю істоту авторка дає зрозуміти, що знову йдеться про геноцид – поки що у сенсі екстремального насильства, яке, зрештою, закінчується загибеллю загроженої спільноти.
Одначе повністю суть конфлікту уприявнюється, якщо придивитися до мети Злидні та її аргументів у намаганні все ж підпорядкувати собі як Анжеліку, так і Максима. Отож, основною її ціллю є срібна яблуня, яку, за планом зловмисниці, Анжеліка має полити «совєтськими» парфумами. «Функціонал» яблуні, про що вже було вище, – підтримувати зв’язок поколінь крізь невидиму стіну часу, яку «совєти» ще й посилили стіною води після затоплення, а отже дбати про пам’ять і безперервність традиції. Це не лише про ідентичність, а ще більшою мірою про можливість відновлення втраченого – у значенні культурної регенерації. У цьому сенсі весь фестиваль, навколо якого розгортаються події, виглядає алегорією на «повернення до себе», а «совєтські» парфуми – до тоталітарної культури, яка заглушує і деформує культуру, сформовану природним чином.
Отож справжньою метою Злидні є перервати можливість культурної регенерації, фактично довести до кінця геноцид, зробивши його незворотним. І аби досягти своєї мети, вона діє страхом у випадку Анжеліки та зневірою у випадку Максима. Причому в обох ці почуття ведуть до дегуманізації: у випадку Анжеліки – предків, які начеб «заманюють» безневинних сучасних людей у своїх тенета, а у випадку Максима – умовної «решти», яка не оцінить зусиль борців та, зрештою, зрадить і забуде заради власного спокою. А вже дегуманізація, своєю чергою, призводить до розриву суспільних зв’язків.
Герої врешті знаходять протидію навіюванням Злидні у просторі того, що називається внутрішнім локусом контролю, тобто власних переконань, уявлень про належне та подібного. Власне це дає обом сили не зробити того останнього кроку, який би остаточно розірвав межу між минулим разом з пам’яттю і свідченнями та сучасним. І в цьому контексті додаткового значення набуває те, що протягом цілого оповідання йдеться не про виняткові апріорно героїчні вчинки, а про простір «звичайних» людей і цілком буденних дій, на кшталт забезпечення їжею своїх, які стали приводом для вбивства, і рішення про такі ж буденні дії врятували яблуню, отже і зв’язок пам’яті та ідентичності.
23.01.2026