Світ знову між оксюмороном гуманітарної тотальності та Безоднею Жахливого?
Сьогодні Україну обпікає майже тридцятиградусний мороз чергової хвилі росіянського холодомору. Міста вимерзають, інфраструктура ледве тримається, люди потерпають – ХХІ сторіччя…
Так, ми, ті, що вимерзають, знаємо, що це черговий геноцидальний злочин росіянців.
Але це ми знаємо. І це саме ми переконуємося на самих собі, що це злочин.
Натомість десятки і десятки мільйонів росіянців ці геноцидальні дії режиму Путіна злочинами зовсім не вважають.
І це їхнє переконання тримається на двох абсолютно абсурдних тезах:
Нічого подібного «не було, немає і бути не може», бо ми ж русскіє.
А отже «якщо цього не було, немає і бути не може», то це законна відплата.
І все. Крапка…
Натомість решта світу попри те, що все бачить, ховається, як завжди, в хатинку – «і я не я, і проблемка не моя»…
Та повернімося до тих, хто чинить геноцид сьогодні – до росіянців. Ця їхня «переконаність у тому, що вони знають істину і чинять у відповідності з нею», яка складається з двох попередніх пунктів, переможемо ми у цій війні чи ні (в що не вірю), буде чи може передаватися у їхніх поколіннях в майбутнє як переказ про героїчне та праведне діяння, ба більше – діяння благе…
А це означає, що якщо традиція пам’яті росіянців сформується в такий спосіб, то те Жахливе, яке вони сьогодні вкотре чинять, знову повториться.
І ця щоразу повторювана росіянсько-українська історія не є виключно нашим українським досвідом.
Згадаймо трагічну німецько-єврейську історію…
А тому єврейські і не тільки інтелектуали після жахіть Другої світової війни постали перед аналогічною проблемою – як убезпечитися від повторення та повторення Жахливого…
Ну добре, Третій райх розбили, Гітлер покінчив життя. Після того практично всім німцям показали чи на екрані, чи безпосередньо у таборах смерті, що вчинив їхній націонал-соціалізм. Так, інколи доводилося ставити цих колишніх і переконаних, і законослухняних громадян Райху перед очевидними фактами насильно. Насильно змушували подивитися, жахнутися й усовіститися.
Однак людина – то така тварина, яка здатна заперечити й абсолютно незаперечний факт. Після 12 років вона майже не надається на перевиховання. Саме тому окупаційні американські, британські та французькі адміністрації майже відмовилися перевиховувати когось старшого – їх просто треба було тримати в рамках. А от переконаності й каяття від них, за незначними винятками, не діждешся.
Попри всі зусилля переконаного антинациста Карла Ясперса (Karl Theodor Jaspers, 1883–1969), який на високому інтелектуальному рівні створив і спробував імплементувати в життя доктрину колективної «німецької вини», а також вини персональної, вини кожного німця, що так чи інакше толерував режим (навіть заховавшись до своєї персональної хатинки), далеко не всі згодилися її прийняти.
Мали вимерти в буквальному сенсі всі ті покоління, які були так чи инакше причетні до цього злочину, щоб відбулося якесь дійсно масове, не удаване, не конформістське відчуження від содіяного. Можливо, воно просто задаленіло.
Хоча, на моє глибоке переконання, сучасні німці й досі бояться самих себе – і бояться саме тому, що відчувають і свою реальну потугу, і підозрюють самих себе в тому, що щось із того минулого все ще в них десь далеко заховане. Ексцес націонал-соціалізму не міг бути випадковим. Тому вони вдають із себе маленьку державу, маленький народ, який дорівнює і є рівним з народом Люксембургу, бо в ЕС всі рівновеликі… Вони бояться, що якесь з наступних німецьких поколінь знову може схибити, спокуситися власною потугою (а вона є) та ресентиментом і «повторити».
Так само, як ексцес путінізму – це не випадковість, а закономірний наслідок всього розвитку росіянських суспільств чи в імперський, чи у совєтський, чи у путінський період… Так, росіянські «повторювальщики» не такі витончені. Росіянці не мають мислителів такого масштабу та совісності (тут за незначними винятками), як Карл Ясперс.
Росіянці з невинністю немовлят і без жодних інтелігентських рефлексій знову і знову «повторюють» свої чергові голодомори, холодомори, депортації, одним словом різного роду геноциди як щодо українців, так і щодо будь-якого иншого народу: чи то наші кримці, чи чеченці, чи казахи – цих народів годі перелічити.
Скромні (як величина того, що діється) спроби ледь не одиничних, пов’язаних так чи інакше з Росією чи просто російською мовою інтелектуалів, як-от Гаррі Каспаров (1963) чи Катєріна Марголіс (1973), тонуть з узгодженому хорі «хороших русскіх», які не погоджуються чесно відгородитися від «наших мальчіков» та Криму, «мальчіков і дєвочєк», які не лише ось тепер вбивають, ґвалтують, зносять з лиця землі цілі міста та регіони, а й тихо та зосереджено в теплі кабінетів визначають, які ТЕЦ треба знести, які трансформаторні станції розбити, які дамби підірвати, «мальчікі і дєвочкі» – а це інженери та програмісти, економісти та демографи, метеорологи та методологи – щоденно беруть діяльну участь у геноциді. Це не абстрактні «хтось». Кожна ракета в пологовому будинку і дитячому садочку має того, хто її туди послав. І це далеко не тільки військові.
Так і німці в глибині душі вже після поразки у війні вважали «Unsere Mütter, unsere Väter» – своїми (1)… Зрештою, минуло вісімдесят років…
При цьому, задля справедливості, не можемо не згадати, з яким звірством, з яким масовим руйнуванням, ґвалтуванням та дикістю по цій справді винній у Жахливому Німеччині «пройшлися» совєтські переможці… Воздаяння?.. Вам вирішувати. Чи нам всім вирішувати… Але німці теж пам’ятають.
Звірства були взаємними. Хоча одні вважали їх виправданими – нацисти. А інші – відплатою чи воздаянням…
Але і в першому, і в другому випадку якщо ми погоджуємося з тим, що так бути не може і що це ні виправдана жорстокість, ні воздаяння, а злочин, то ми маємо виконати ще одне завдання.
А саме – ми маємо зробити так, щоб це Жахливе не повторилося знову.
У випадку Німеччини вважається, що це завдання ніби вже виконане. І тут передаємо вітання і Сарі Ваґенкнехт (Sahra Wagenknecht, 1969) (2), і Тіно Хрупалла (Tino Chrupalla, 1975) (3) з AfD – обидва лідери зі східної Німеччини, де націонал-соціалізм просто замінили на комунізм. От і плоди цього...
Не впевнений, що все вдалося…
А у випадку Росії, яка зовсім не збирається зупиняти свій широкомасштабний геноцид щодо українців та України, неначе ще й зарано говорити про це.
Але я так не думаю…
Карл Ясперс ще під час війни думав про те, що робити з десятками мільйонів своїх співвітчизників.
Чому я не певний щодо Німеччини – дивіться попередні абзаци.
Ну, а з Росією ще все попереду – якщо з нею коли-небудь можна буде щось зробити. Досі не вдалося жодного разу…
За яких обставин можливе таке «повторення»?
Воно можливе тільки тоді, коли діяння «вікінгів» Третього райху та «витязів» «русского міра» комусь, через одне чи п’ять поколінь, будуть здаватися не злочинами проти людяності, а героїчним епосом, чимось на кшталт «Іліади»… А таке, повірте, можливе.
«Гітлер бажав лише одного, – наголосить Сімона Вайль… (Simone Adolphine Weil,1909–1943), – він прагнув увійти в історію, дістатися безсмертя слави, і він цього досягнув». А отже єдина, на її думку, показова кара передбачає «настільки суцільну трансформацію смислу величі, щоб Гітлера з неї було виключено» (4, 206).
Але ідеалізація ворогів роду людського можлива!
Досить кинути оком на те, як хвацько режим Путіна загнуздав коня ідеалізації сталінського минулого. І не було ГУЛАГу. Або він був доречним. І не було 1937 року. Або він був доречним. Все було прекрасно… І от маємо орди росіянців в Україні – це вже наслідок такої ідеалізації минулого. Причому, зауважте, зовсім недалекого минулого – у сім’ях тих, хто як зомбі суне на нас, так само маса замучених у ГУЛАГу і на фронтах, розкуркулених та розстріляних. Це їхні дідусі та бабусі. Однак відбулася ідеалізація сталінізму, його реінкарнація в путінізм – і орди росіянців знову «знають правду». Не всі, далеко не всі сунуть на нас за гроші. Так, грошики не завадять. Але є ще і внутрішнє переконання у «правоті». Людина така тварина, що вона переконає себе у будь-чому…
Тому справжня проблема – уникнути того, щоб «через двадцять років, через п’ятдесят років, через сто років, через двісті років мрійливий та самотній хлопчик… не думав, що Гітлер (Сталін, Путін, – автор) був величною істотою» (4, 206).
Для Сімони Вайль це було завданням виховання.
Але виховання лише тиражує те, що ми можемо назвати «знанням істини». Сьогодні у нас «істини» з росіянцями різні…
То що ж робити?
По суті, ми вже от сьогодні маємо задуматися над проблемою, як нашу «правду» зробити загальносвітовою. Саме ми маємо активно, як свого часу євреї, а теж вірмени, формувати і робити домінуючою нашу правду про те, які Жахіття чинять росіянці.
Ми маємо зробити її домінуючою не лише для нас. Це не проблема.
Ми маємо зробити нашу правду, яка і є Правдою, – правдою для всього світу.
Навіть для росіянців – і це найважливіше й найважче для нас завдання.
Але як це зробити?
Складність полягає ще й у тому, що на сьогодні ми лише хочемо вирити рів з крокодилами між нами та росіянцями. І не розуміємо, що рів не захистить. І не про ракети чи дрони йдеться.
Захистити може тільки загальна згода щодо того, що все, що вони чинять, є Злочином і Жахіттям. А також загальна згода щодо того, що вони не мають права на повторення.
Так, у нашому европейському світі є згода щодо того, що Голокост є Жахіттям і не має жодного права на повторення. Розкажіть це у Газі чи в Ірані…
Однак це не відміняє того, що і Голодомор, і сьогоднішній холодомор та звірства росіянців, що тривають в Україні, мають бути загально визнані як реально існуючі, як правда сьогоднішнього життя, що не для всіх є фактом. Вони мають бути визнані як Жахіття, які не мають жодного права на повторення.
Це можливо, коли є згода щодо кількох питань. А саме:
Що правда є;
Що справедливість є;
Що справедливість базується на гуманізмі, а не раціональності;
Що правда, справедливість і гуманізм мають бути імплементовані у щоденну персональну та суспільну практику;
Що різного роду політики є інструментами цієї імплементації – 1 освітня політика між них.
Все було б добре, якби в цьому світі були тільки ясперси, арендти та аденауери…
Але наразі маємо трампів та орбанів – які всі ці тези відкидають. Для них немає ні правди, ні справедливості, ні гуманізму…
Про путінів, колективних путінів, навіть починати не варто…
Свого часу тези правди, справедливості та гуманізму окупаційні адміністрації імплементовували насильно. А там, де не сягнули (у східній Німеччині), і маємо рецидиви націонал-соціалізму в різних замаскованих формах.
Отож, пропедевтика – προπαιδεύω – попередній курс для простаків має бути загальним і, вибачте, практично ледь не насильний. Людина така тварина, що сама вчитися не буде, якщо не буде стимулу.
А як здійснити цю προπαιδεύω без Перемоги? Причому це неможливо здійснити ні без Перемоги над росіянцями та путіними, ні без перемоги над трампами та венсами… Про европейських орбанів та фіцо навіть згадувати не варто – їх знесуть власні народи.
Ну добре, Путін – наша турбота. Працюємо над тим.
А от колективний трамп та венс і технофашисти, що стоять за ними, то вже инший рівень. Вони релятивізують правду, справедливість та гуманізм на рівні штучного інтелекту. Вони здатні прошити і прошивають все людство цим своїм цинічним релятивізмом наскрізь. Вже прошивають. І де ми зі своєю правдою, справедливістю та благаннями про гуманізм…
Чи можливо імплементувати ці всі пункти у життя без свого роду, вдамся до оксюморону чи парадоксу, спрямованої на гуманістичну істину і справедливість тотальності?
Про яку тотальність тут може йтися?
Про тотальність правди?
Про тотальність справедливості?
Про тотальність гуманізму? Чи не заблудимося ми у всьому цьому і знову не опинимося в тоталітаризмі, так детально описаному Джорджем Орвеллом (George Orwell, Eric Arthur Blair, 1903–1950)?
Наразі на таку тотальність здатні тільки американські технофашисти, як-от Маск (Elon Reeve Musk, 1971), Тіль (Peter Andreas Thiel, 1967), Ярвін (Curtis Guy Yarvin, 1973) та ін. Бо американський сучасний технофашизм поєднує елементи цифрової технології й авторитаризму, він описує суспільну або політичну систему, де технології використовують для тотального контролю, цензури, масового стеження та обмеження прав людини. Всі інструменти в їхніх руках… Як свого часу Святе Письмо, яке було тільки в руках Церкви… Доти, доки Мартін Лютер (Martin Luther, 1483–1546) не розбив цю монополію… Середньовічна церковна тотальність на володіння істиною скінчилася…
То що ж, завдяки гіпермонополізованій та цифровізованій маніпуляції вже невдовзі «мрійливий та самотній хлопчик…(таки прийде до думки, – автор), що Гітлер (Сталін, Путін, Трамп, – автор) був величною істотою» (4, 206)?
І розпочнеться знову…
Чи вже розпочалося…
Ми між Сціллою та Харібдою – ми маємо зробити правду, справедливість та гуманізм тотальними і разом з тим не потрапити в лабета нових тоталітаристів нашого інформаційного світу.
Так-так, про свободу, плюралізм та все таке я теж пам’ятаю. Як і те, як демократично Гітлер прийшов до влади. І не один він… Як демократично зараз США докочуються до трампістської «монархії».
Ми ж маємо зробити добро сильним. І не віддати силу правди хтивим владолюбцям…
Бо правда є!
Бо справедливість має бути!
Та й що таке гуманізм, ми теж знаємо!
Маємо імплементувати, аж до нетерпимості, спрямовану на гуманізовану істину та справедливість тотальність – ось вам і ὀξύμωρον.
Але як ми маємо це зробити?
Звичайно, росіянці не в тій ситуації, що німці після падіння Третього райху. Вони аж ніяк не згодяться на зміну свого офіційного і загальноприйнятого дискурсу, в якому буде сформована концепція «росіянської вини» – бо ж вони завжди праві і, звісно ж, невинні. Не згодяться до того часу, поки Російська федерація не впаде.
Наразі ми маємо працювати з формуванням загальносвітового дискурсу, бо ж далеко не всі переконані в тому, що це Росія напала на Україну, а не навпаки. Працювати невпинно і постійно. Навіть після того, як закінчиться війна. Так, як євреї не втомлюються нагадувати про катастрофу Голокосту – бо ж приходять у світ нові і нові покоління людей, яким у доступній для них формі потрібно нагадувати, що це не євреї знищували німців, а навпаки… Боюсь, що сучасні дуже далекі від цієї проблематики молоді люди десь в Африці чи Азії цього достеменно не знають…
Ніколи не було легких завдань. Тим більше, коли маєш справу з гарячим льодом, оксюмороном – зі спрямованою на гуманізовану істину та справедливість тотальністю – чистим ὀξύμωρον.
А наразі маємо просто про це думати і поки що працювати на Перемогу.
________________
1. «Наші матері, наші батьки» (Unsere Mütter, unsere Väter) німецький трисерійний телевізійний фільм, прем'єрний показ якого відбувся 17 березня 2013 року на телеканалах ZDF і ORF. У стрічці розкрито події Другої світової війни очима п'ятьох молодих німців.
2. Сара Ваґенкнехт – лідер ультралівої партії «Союз за соціальну справедливість і економічний розум», колись «Bündnis Sahra Wagenknecht – Vernunft und Gerechtigkeit, BSW».
3. Тіно Хрупалла – лідер ультраправої, популістичної й націонал-консервативної партії Німеччини (Alternative für Deutschland, AfD).
4. С. Куртін-Денамі. Три жінки в темні часи: Едіт Штайн, Ханна Арендт, Сімона Вайль, або Amor fati, amor mundi. Київ: Дух і літера, 2025.
1 лютого 2026, Брошнів-Осада
03.02.2026