Відчуття гри

“Я хочу зійти з цього потяга живим. Я знаю, що це неможливо, але я цього хочу, тому що хотіти чого-небудь иншого – цілковите божевілля…”

Віктор Пєлєвін. Жовта стріла

Звісно, це вже віддавна відомо філософам (психологам, антропологам, соціологам), буддистам і містикам, та ось Віктору Пєлєвіну. Щонайменше. Але значення, гадаю, має й кожне нове особисте усвідомлення – наново. До того ж щоразу воно буде инакшим. Тим більше, що Платон, ось, вважає: усе наше пізнання – лишень згадування…

Спочатку це я фільм дивився – “1917” (реж. Сем Мендес, 2019), – і подумав, що вся ця дійсність Першої світової у стрічці дуже схожа на гру. Особливо, звісно, завдання головних героїв – такий собі квест: пройти через ворожу лінію й донести повідомлення иншій військовій частині. Але й не тільки. Наприклад, навряд чи також є вигаданим, позбавленим ґрунту реальности схожий на персонажа з постапокаліптичного жанру лейтенант на якомусь віддаленому – а у штабі, здається, забутому – відтинку безконечних шанців. Самі його примітки до маршруту через лінію фронту, орієнтири – сморід кінського трупа, застряглий у колючому дроті мертвий солдат – не залишають сумніву: це і є постапокаліпсис. Такий самий, як і той Міст у верхів’ях Річки в Френсіса Копполи у його стрічці з відповідною назвою…

Зауважив, зрештою, не вперше. Років іще з двадцять тому подумав був про те, що всі ці наші внутрішні, як і міжнаціональні, змагання нагадують вельми пристрасти футбольні. Від розподілу на команди початкуючи… А так, аби цілком виразно і яскраво, було після перегляду иншої, документальної стрічки – про державний кордон поміж Мексикою і США: з усією його субкультурою “койотів” і “мулів”; міґрантів і прикордонників – державної прикордонної служби і фермерів, мешканців прикордоння; волонтерів, які залишають у пустелі їжу і воду для заблукалих після облав нелегалів, і инших, воєнізованих – ветеранів американських новітніх війн, які кордон пильнують; наркотрафіку і наркокартелів зі своїми орденсько-рицарськими кодексами честі…

Жахлива, кривава гра. Особливо щодо війни, звісно. І особливо незрозуміло, відповідно, чому всі ці люди погоджуються в неї грати? Адже та війна світова схожа на т. зв. “справедливу” щонайменше. Мільйони людей сидять у наритих через пів світу окопах, вбивають одне одного й божеволіють в інтересі якихось умовних кайзерів й инших непевних “інтересів Британії”…

А відтак про тих згадав, які грають за своїми правилами, встановлюють правила свої. Бо зазвичай про них говорять із повагою; але річ у підсумку в тім, що й вони усе одно грають – продовжують це робити. Більш вільно, незалежно, але залишаючись за тим самим столом, у тій самій кімнаті, разом з усіма, і навіть із тим самим круп’є…

Це було, отже, іще зо два місяці тому. А оце нещодавно їхав з Татарбунарів маршруткою, яка в силу, вочевидь, іще однієї, не менш цікавої, ба навіть загадкової гри у карантин, всупереч звичаю виявилася напівпорожньою. І з того мав бонусну можливість сидіти, сидіти біля вікна й у вікно споглядати. І ото проїжджаючи через село на півшляху побачив широке подвір’я з гаражами чи, може, іще якимись господарськими спорудами, які постали, припускаю, ще за часів колгоспів. А перед тим – і після того – селян у їхньому одвічному клопоті через цілий шлях. І подумав, що селянин завжди важко працює – чи за кріпацтва з колгоспами, а чи сам на себе. Різниця лишень у меншій або більшій особистій свободі, більшій або меншій потребі в ініціятиві, підприємливості, а відтак, до певної міри, у рівні прибутку. Що не відміняє, проте, щоденної марудности за всіх правил гри, а насправді прибутковим сільське господарство завжди могло бути лишень для невеликого відсотка – решта продовжують цей нурт великою мірою тільки за інерцією…

І далі про таке і зовсім вже парадоксальне: насправді опір селян колективізації був спричинений не лише незгодою з обмеженням їхньої свободи або ж із зазіханням на їхнє майно, їхню власність в обмін на примарні “трудодні” – це також було опором зміні звичних правил. І навпаки, упокорення селян, ба навіть зітхання багатьох із них і досі за “благословенним Союзом”, стало наслідком не тільки психологічного зламу Голодомором й иншими репресіями – народилося також нове покоління, яке инших правил вже просто не знало…

Яскравий приклад – наші ниви. У всіх історіях про первісних мисливців, які вперше зустрічаються з цивілізацію, ідеться чомусь про їхні враження від літаків та електричної лямпочки. Але що він повинен відчути, коли побачить поле – квадратову у формі рівнину з однаковими рослинами? А свіжо зорану ріллю? Штучну пустелю аж до перших сходів… До якої усі ми просто звикли…

Нарешті, читав оце статтю Акопа Назаретяна – про синергетичну модель еволюції з її ендо-екзоґенними кризами стійкої нерівноваги поміж творчою енергією та ентропією, яку та неминуче поширює, про подолання ряду таких криз уже в історії людства шляхом революційних змін культури на кшталт “неолітичної революції” тощо. І раптом зрозумів і про це: уся моя улюблена мета- і мегаісторія, усі ці цивілізації, культури й триби життя з їхніми формами ракет і наконечників, ґудзиків і жител, звичаєвого права і кодифікованого законодавства – усе це так само лишень послідовна зміна правил…

Ну й спершу трохи сумно стало – достоту як дитині, якій її іграшку улюблену відібрали. Але й легше якось одразу, простіше. За дня читав, а нині вже спека у Буджаку, й весь час пити хотілося. І від усього того, що собі був подумав, цінність води набула раптом іще більшого, правдивого значення. Майже як тоді, коли велосипедом подорожував – і, не доїжджаючи Кілії, у мене вода закінчилася; і я усе їхав, їхав, усе виглядав, коли ж те місто вже буде нарешті, а дорога, як навмисне, пряма і безкінечна, як десь у Аризоні…

______________________________

Якось один чудовий музикант з Білорусі сказав мені, що хотів би навчитися грати без інструмента… А у тій самій статті Назаретяна я натрапив й на такі ось слова: “…дослідження з гештальтпсихології та евристики показали, що будь-які обмеження, накладені на технічні рішення відомими законами фізики, можуть бути подолані шляхом зміни когнітивного контексту: ті з параметрів задачі, які є некерованими константами у рамцях вихідної моделі, стають керованими перемінними у більш комплексній метамоделі…”

_____________________________

Втім, щодо історії ще згодом подумав і про те, що її вивчення може мати сенс – властиво, як вивчення гри. На макрорівні – закономірностей у зміні правил, на мікро – того, як людина грає. І чого у процесі гри навчається…

А щодо мене особисто: складно не те щоби усвідомити, але иноді навіть згадати про своє усвідомлення тоді, коли чиясь глупота й наполегливість у грі агресивно втручаються у твій життєвий простір… 

Автор знимки вгорі – Руслан Лупашко, внизу – Дмитро Єльніков