Дерево, від якого починається Африка, понівечили, млин-вітряк у Сýботові згорів, а Сергій Павліченко – козак Грицько Папуга, майстер музичних інструментів та музика – загинув на фронті. А їх усе не було…
_____________________________
Із Деревом ми запізналися понад сім років тому. Робінія (та, що у народі усі її акацією звуть, хоча нею й не є) у колишній німецькій колонії Занґерівка, що опісля виселення німців з Бессарабії у сороковому стала зватися Миролюбівкою, а протягом дев’яностих була полишена людьми вдруге. І я його одразу впізнав. На ньому сиділа сиворакша – диво-птаха (а надто як для першої зустрічі) із синіми, лазуровими крилами, було посеред літа й розпеченого степу, й виникло відчуття, що, попри усі умовні межі, десь оце звідси Африка помалу вже й починається.
Дерево старе: ми рахували приблизно, за обхватом стовбура – близько ста п’ятдесяти літ. Себто воно проросло з насінини тоді, коли й сама Занґерівка. Німці тоді вже не отримували землі від уряду, але й не купували – брали в оренду. Так було дешевше, і так наприкінці XIX – на початку ХХ століть виник цілий ряд вторинних німецьких поселень у краї, заснованих вихідцями з перших.
Три роки тому люди намагалися Дерево зрізать. Але облишили й відрізали останню зелену гілку. Думав, що це кінець, а проте Дерево зі зрізу пагони пустило. У 2022-му, разом із людьми, Дерево пережило обстріл узбережжя з моря. Я тоді у Татарбунарах ночувати залишався й усе пропустив, але лягало, кажуть, і по полях, і у лимани. І Дерево було до цього всього чи не найближче, і ховатися дерева не вміють… І тієї ж таки весни ми сходили із сусідом та з драбиною – у нього є така гарна, розкладна й довга – й трохи пообрізали, прорідили цілий отой кущ із пагонів. За три літа вони вже у руку завтовшки виросли…
Дерево, від якого починається Африка, мені добре з вулиці видно. З нашої, Фуратівської. Бо Фуратівка й колишня Занґерівка щойно дорогою, перехрестям розмежовані. До Дерева, щоправда, кілометр, але його обриси на тлі лиману – а коли освітлення відповідне, іще й моря трохи далі, за пересипом – ні з чиїми иншими не з плутаєш… І тому я одразу ж помітив, що вони змінилися – зібгалися, скоцюрбились, стали куцими.
Цього разу відрізали сухі. Добрі люди – живих пагонів не рушили. І Дерево іще якийсь час житиме. Але схоже воно тепер на високий пень із молодою паростю…
_____________________________
Тижнів за два перед тим, із иншим деревом, усе закінчилося гірше. Раз на рік я заходжу до одного з покинутих обійсть тут, у Фуратівці, аби поправити загорожу з хмизу навколо колишньої криниці. Бо люди, які там замешкували, забрали з неї усе, що могло придатися на новому місці, але залишили отвір в землі. Метрів півтора-два у діаметрі, вісім метрів завглибшки, прихований у траві. Глибина мені відома напевне, тому що драбина в иншого сусіда, який допомагав із тієї діри – добре, що вже сухої – собаку мого, Аврелія, який туди впав, діставати, має шість метрів. Її не вистачало, й іще два метри я мусів лізти, перехоплюючись руками, закріпленими на трубі упоперек віжками...
Засипати не можу, отож обгородив. І коли поправляв огорожу за цим разом, звернув увагу на гарне дерево на тому ж таки колишньому обійсті, трохи далі від колишньої криниці. Я не підходив ближче, не уточнював – не мав такої потреби, адже був цілком задоволений красою дерева – але, кажуть, то була жерделя. Потужна, у розквіті сил, у самім життєвім розвою…
Того вечора було вже досить пізно, вже западали сутінки. До того ж, я добряче змерз. Отож поладнав ізгрубша й закінчити залишив на потім. А коли прийшов потім… Спочатку своє собі робив, тим був заклопотаний, аж тоді першими гілки по землі розкидані побачив: вони – люди – завжди тільки стовбур забирають. А вже відтак свіжий пень ув обрамленні різі…
Як з’ясувалося, зроблено було уранці, не ховаючись. І взагалі, якщо чуєте пилку на покинутім обійсті посеред дня – це колишні господарі. Або ж їхні брати, свати, нащадки – ніби як у своєму праві…
_____________________________
І не про дерева. Ігор, сусід, знайшов був якось пакет біля цвинтаря Фуратівського. Проїздив, каже, повз, і ніби як хтось зупинитися підказав. Розв’язав, а там кошенята. Живі…
_____________________________
Про вітряк у Сýботові у квітні, коли потрапив туди вперше, я ще не знав. Але встиг розгледіти на Google Maps до того часу, коли ми рушили туди вдруге – у перших числах червня вже із групою, з туристичною компанією двоюрідного брата. Більше того, у статті Олександра Солодара прочитав, як у 1919 році отаман Свирид Коцур зупинив наступ денікінців на Сýботів, встановивши на вітряку три кулемети. І хоча й зауваживши, звісно, що не певен, чи саме про цей млин ідеться, епізоду цього у своїй розповіді не оминув.
Аж ось кілька днів тому знайшов я пана Солодара у мережі. І запитав, зрозуміло, про млин. Тим більше, що в нього саме й допис про млини на Чигиринщині одразу й трапився. Ні. Ймовірно, був то инший вітряк, ближчий до Іллінської церкви. Він згорів у шістдесятих. Але уся ця інформація, ба навіть прикрість, розчарування од несправджености власних уявлень нараз загубилася, зблідла за повідомленням иншим: останній млин у Суботові – той, що коло кладовища, згорів цього року…
Коли саме і як це сталося, з’ясувати наразі не вдалося, але ж… Ми його щойно ось бачили, а теперка на тих-таки Google Maps біля млина зазначено: Закрито назавжди…
_____________________________
І гусла я теж не одразу добачив. У корчмі на “Дикому хуторі” – у селі Буда посеред Холодноярського лісу. Зрештою, це й не дивно – у них там стільки всього зібрано! Недарма ж вони себе музейно-етнографічним комплексом назвали. До того ж і обідати тоді, за першим разом, ми сіли од них далеченько – у тій окремій невеличкій кімнаті, що у ній проте світлин кількадесять на усі стіни: повстанці Холодноярської республіки, инші учасники Визвольних змагань у тих-таки роках, а поміж ними вояки, які загинули за незалежність тепер, у цій війні. То була моя ідея, але дуже швидко, щойно наїдки нам принесли, я второпав, як то є недоречно – їсти у їхній присутности. Хіба що на тризні…
Натомість у червні, коли відвідувачів значно побільшало, вільне місце нам саме у тому куті знайшлося, де понад столами, серед усього иншого, були й вони – двійко гусел. І я навіть не одразу зізнався собі, що це гусла – подумав, якісь незнані мені інструменти (адже і їх є не стільки, як я собі міг колись думать!). Хоча й ґенезу від гусел також припустив. Ну бо ж у моєму уявлені гусла – це щось зі Старої Руси. Геть Старої – іще тієї, яка княжа.
Це вже потім у Вікіпедії прочитав, що Пантелеймон Куліш, осьо, зустрів був старця-музику із гуслами – один тільки раз, правда, але ген аж у 1853 році, не в ХІ столітті. І написав Іллі Фетисову, музиканту й фольклористу з гурту “Божичі”: чи можуть ці гусла і справді автентичними буть? Пан Ілля звернув увагу на дві різні модифікації, що було би дивно для однієї локальної традиції, подивував, що одразу двоє й у гарному стані, – припустив відтак, що це може бути й реконструкція, але коли це справжні артефакти, сказав, вони є унікальними.
І ото вже тоді знайшов у мережі сторінку “Дикого хутора” й запитав у них. Відповіли, що брали інструменти з колекції Володимира Недяка і що змайстровано гусла радше за все майстром, козаком Грицьком Папугою з Корсуня – Сергієм Павліченком… Який 5 вересня сього ж таки року загинув у бою під селом Журавка на Донеччині…
_____________________________
І все ж таки вони прилетіли. Нарешті – бо мені здається, попередні роки це відбувалося раніше. Хвиля масового перельоту. Одного дня чув тільки два чи три клини, хоча, звісно, й не знаходився на дворі увесь час, але вже наступного, хоча не знаходився там увесь час і тепер, чув і бачив один клин за иншим.
Пробував знимкувати, але не надто вдало. А з иншого боку подумав оце, що таке й взагалі то складно передати чи то на світлині, а чи й фільмуючи. Адже для цього потрібно споглядати не самих лишень птахів у небі, але й ціле небо, увесь простір навколо. Клин у єдности з Усім. Бо треба бачити заразом навіть те, чого насправді не бачиш, але знаєш про нього, й тому можеш бачити всередині себе – спочатку степ (так, квадратований, порізаний на поля і собі вже порізаними посадками, але тепер деталі не так важать), далі лимани – Куруґьоль, Бурнас, Алібей, пересип і море за ним – те, що Чорне, Руське, Гостинне й Негостинне.
Це, зрозуміло, якщо дивитися на південь – з мого ґанку. Хоча й не зовсім. Немає, бач, назви для такого напрямку. Є усілякі сходи південні й південні заходи, а тут воно на південь і угору – південний верх, а чи горішній південь.
І ще подумав: аби зобразити крапку, цятку – достатньо цятки простору; проте коли цятка у просторі рухається, потрібен увесь простір.
І ще про час. Тому що аби знати, що таке осінній переліт гусей понад буджацьким помор’ям, необхідно бачити також і те, як довго це триває – цих півтори-дві-три доби усвідомлювати. Можливо, отже, час усе ж таки існує, але не є тотальним, а проте фраґментарним, частковим, а тому, зрештою, й суб’єктивним. І саме тому умовним, позаяк обумовленим. Як ось кілька цих днів – перельотом гусей.
Верхня знимка: Максим Яковлев
16.11.2024