Я ще не бачив пустелі (в цьому житті), хіба що пересип лиманів у Буджаку: також піщаний, а проте вузький, обмежений водою (на відміну від пустелі, країв якої не видно) – але я чув, кажуть, що у пустелі найближче до Бога. Зрозуміло, що це не так, адже Бог Усюдиприсутній, а отже до Нього – географічно – й близько однаково усюди. А проте, припускаю, йдеться про особливий стан – настрій, налаштування, якому сприяє пустеля – своєю пустельністю, своєю безмежністю. Не одноманітністю, ні. Тому що пустеля, гадаю, безмежно різноманітна – у кожному бархані й дюні, у прописаних вітром зморшках-брижах на їхніх схилах, у кольорах, у розмірах і формах кожної з піщинок, камінців і каміння, не кажучи вже про ваді й оази, гамади й ергі, куми, серири і, звісно ж, нагір’я Ахаггар десь у центрі, у глибині. Але пустеля – це ніби текст без діялогів, химерний мовчазний текст без зав’язку й розв’язку, ба навіть розвитку сюжету, зі змістами притчі натомість у переметах.
____________________
Вони побачили Місто ще здалеку. Тому що два дні вже як шлях їм лежав пласкою кам’янистою рівниною, аж ось на обрії з’явилися дюни. І дюни ці мали кутасті де-не-де обриси супроти неба. Природня заокругленість, що з неї стирчать квадратові штучности.
Вони побачили Місто ще здалеку, але старий монах бачив його вже не вперше, а новик чув про нього і впізнавав із розповідей, а тому продовжували йти мовчки.
Йшли зі сходу, було надвечір, і вечір наставав для них разом із наближенням до дюн і до Міста – ще світило Сонце по той бік, а подорожніх вже накрило тінню. Тінь довшала, а коли дісталися підніжжя піщаних гір, у небі стало видно перші, найбільш яскраві зорі.
До Міста не заходили – розташувалися біля. Розв’ючили мулів, розклали багаття, розбили нехитрий свій табір. Розділили вечерю й тепер, потомлені денним переходом, відпочивали. У світлі вогнища, на самому краю його кола, а ще далі – у примарному сяєві Місяця, кам’яною кладкою вимальовувався окраєць колишнього муру, засипана піском брама. І аж тоді послушник не витримав і запитав:
– Що з ними сталося?
Статут ордену навчає говорити тільки тоді, коли неможливо мовчати – навчає добре зважувати, перш ніж казати. Але ж новик був юнаком, не мав ще належного стримання, й монах, видай, зважив на це. А втім, можливо, важко було й стриматись, аби горнучись до вогнища уночі просто неба посеред пустелі, біля воріт померлого Міста, не заговорити до живої людини. У будь-якім разі старий відповів, хоча спершу й справді трохи помовчавши, і відповідь його була дещо довшою од звичного Символу віри.
– Це було так давно, – розпочав він, – що нині вже стало леґендою. Так давно, що й сама давнина вимірюється вже не роками а чи століттями, але инакшістю, відмінністю звичного для нас світу. І почати потрібно із того, що й пустеля тоді була не такою, як тепер. Вона була поживною. У пустелі жили, і пустеля давала поживу для життя. Дивина, але так, кажуть, воно й було. Тому що пісок того часу не був кам’яним, як ось нині, але чимось на кшталт крупи, манни абощо. Або ж, сказати точніше, те, що піском називали тоді, не було схожим на те, що ми звикли розуміти під цим словом тепер. І його можна було брати просто з-під ніг, пригорщею зі споду, й втамовувати голод. І не мати жодного клопоту щодо хліба свого на щодень.
І так тривало. Довго – іще до появи Міста.
Звіддаля долинув крик фенека – маленького пустельного лиса. Кликав когось, а чи застерігав – виголошував суверенітет території.
– А проте усі инші тварини їли пісок таким, яким він був, яким створив його Бог. Бо жодне инше створіння, окрім людини, не знає нарікати. Ймовірно тому, що не знає й взагалі, як то – знати. А коли й знає, її знаття має відмінну природу – відмінок природи. Натомість розум людини, що спонукає її до пізнання, обумовлює й одвічний її неспокій. І осягаючи Світ, заразом із наукою людина винайшла кулінарію.
Хтось іще менший пробіг десь угорі краєм бархану, й, осипаючись піщаними цівками, бархан зашепотів. Послухали. Відтак чернець продовжив:
– Вони винайшли кулінарію, тому що у тому, первісному, піску містилася правда. Вона нікого не вбивала, не завдавала болю а чи шкоди для здоров’я – радше навпаки. Але декому здавалося, що правда занадто гірчить, а иншим – що є надто гострою. Хоча були й такі, яким правди було завжди мало. І, зрештою, правду навчились сепарувати – відділяти од поживного піску, залишаючи її рівно стільки, аби за смаком.
Дрібка сепарованої правди йшла на потреби любителів гострої страви. У Місті – бо воно вже тоді теж з’явилось – була навіть спеціяльна корчма для таких правдолюбів. Або ж для нужденних – у доланні екзистенційної кризи, віднайденні ідентичности, для тих, хто мав проблеми з підсвідомістю et cetera. Иноді, щоправда, їх доводилося брати під варту, коли усе виходило за рамці суспільного спокою, але загалом це вважалося прийнятним.
Цього разу ніхто не прокричав, не перебіг (адже я ще не був у пустелі й не знаю, кого іще там можливо почути вночі), але наставник, здається, навмисне уривав свою оповідь час до часу, аби юнак міг усе уявити.
– А проте більша частина правди відтепер виявилась зайвою.
Спершу її викидали просто в прочинені вікна, на вулиці. Але поволі у Місті став дужчати неприємний запах, тож надлишок правди почали вивозити за Місто. Утворилися правдозвалища. Перші такі полігони розташовувалися неоддалік, проте після кількох пилових бур, які накрили Місто піском із підвищеним вмістом правди, їх були змушені виносити усе далі й далі.
Вогнище пригасло, зоріло небо, й раптом – як це завжди й бува – небосхилом майнув метеор. Яскравий, залишаючи довгий блідий хвіст. І побачивши, як хлопець рвучко підвівся на своєму місці, сяючи очима у напівтемряві, старий стиха усміхнувся й знову помовчав, поступаючись Богові й погоджуючись із Ним.
І тільки потому скінчив:
– Аж поки одного дня Велика Надбуря не здійняла усіх їх разом – усю правду сукупно.
Кажуть, коли концентрована правда, якої уникали, потрапляє ув очі, це викликає гострий біль.
– І смерть? – запитав юнак.
– Так. Якщо не промити очей водою з першоджерел.
– Тож чому вони не зробили цього? Адже вони цього не зробили? – хлопець поглянув у темряву на поховане під дюнами Місто.
– Тому що вірили у те, що це лише забобон – що це не науково і їм це не зарадить.
____________________
Вранці, коли зібралися й рушили далі, проминули Місто мовчки. І це було мовчання відрухове, неусвідомлене. Зусиль, навпаки, потребувало би щось тут сказати. Проте коли Місто залишилося далеко позаду, юнак порушив устав іще раз:
– Чому я не знав цього досі? Чому дізнався про це аж тепер?
– Тому що запитав.
– Але ж у школі, в колегіумі – чому цього не розповіли там?
– Я був знайомий з одним живописцем, – відповів старий, – який приїздив сюди кілька літ тому, аби намалювати велич зниклого Міста; бачив науковця, який прожив тут кілька місяців, вимірюючи його площу й вираховуючи кількість його мешканців; а один паломник, що навмисне вирушив зі мною у путь, аби побачити загадкові руїни, був розчарований, оскільки побачив самі лиш кучугури піску. А проте у жодного з них не виникло запитання, що з ними сталося.
портретна знимка авторства Катерини Миронової
28.01.2025