Кожного або майже кожного разу, коли раз на два тижні вибираюся зі свого хутора до магазину в Тузлах, помежи люди, стаю свідком, спостерігаю цікавий який образок невеличкий. Не думаю, що справа тільки в тижнях – не лишень у тому, що рідко з людьми спілкуюся. Хоча, звісно, цінність спілкування від цього зростає, а сприйняття загострюється.
Було так і за цим разом. Тільки що спершу, раніше, й самого цього разу могло не буть. Бо я з Ігорем, з сусідом, вже був їхати домовився – його автівкою, себто, аби не велосипедом у зимі, проте коли він зателефонував, не встиг зібратися (не мав настрою, не снідав) і відмовився. Та коли подзвонив до нього ще раз, іще за кілька хвилин, аби попросити так дещо привезти по дорозі, Ігор мене переконав. Сказав, що ці морози триватимуть іще хто знає скільки, а якщо я не готовий, він може з пів години й почекати.
А вже відтак образок.
Взагалі-то, я вже був пробував цю історію розповісти – так, другові телефоном, і нічого путнього з того не вийшло. Потім думав про це – надто досвід безпосередній. Ну то гаразд, спробую ще раз словами написаними.
Отже, є у Тузлах чоловік один, який мені симпатичний. А чим саме, властиво, важко й пояснити. Тим більше, що і спілкувалися ми з ним одного тільки разу, кілька років тому й у кількох словах. Сільська рада тоді вирішила до єдиного на малолюдній вулиці нашій посеред степу ліхтаря ще одного додати, і вчепили його просто перед вікна. А мені воно нащо? Мені лишень зірок не видно. А по воду до криниці, навіть якщо і вночі, навіть коли й ніч хмарна та безмісячна, я можу стежку й ногами знайти навпомацки. Ну й ото чіпляв ліхтаря один електрик, а перечіплював – на сусіднього, дальшого стовпа – инший. Бо за ті два місяці перший встиг звільнитися, а другим оцей ось чоловік і був. І це все, здається, окрім привітання, про що він мені сказав… Середнього зросту, але статури худорлявої, від чого виглядає ніби як вищим, середземноморського типу, неговіркий, повільний у плавких своїх рухах, закритий у собі. Ну й достатньо тонкий, ймовірно.
Час до часу я зустрічаю його в тому ж таки магазині – часом самого, иншим разом з онукою, либонь, може з донькою. Ну й оце тепер. А дядько Сергій, який в магазині вантажником працює… Але ні, спершу іще й про дядька Сергія треба. Бо це й собі неабихто. Родом він десь із Сарати – це кілометрів п’ятдесят на північ, якщо через Кулевчу, і в магазині не лишень працює, але при нім і живе; палкий вболівальник футбольний і прихильник, ба ні, саме втілення здорового способу життя. А свого часу кіномеханіком працював – сказав про це, як я номер телефону його записував: можеш написати “кіномеханік”. І з кіно, здається, поціновує котрісь власне із тих фільмів, які у тому ж часі вже давнішому, коли ще існували сільські кіномеханіки, сам і показував. Наприклад, іще одного чоловіка в Тузлах називає ім’ям відомого тогочасного індійського актора. Пам’ятає усі дні народження – і мій, і Андрія Шевченка, і саме ось так, у порівняльному сполученні, тому що ми із Шевченком, виявляється, однолітки. І щоразу, коли у доброму настрої (а це здебільшого), чіпляється до всіх або з футболом, або ж із дурницями. Зокрема, цього разу в нас тема індіянців учергове постала. Хоча коли у дійсности – кіноіндіянців. І дядько Сергій вже був сказав колись, і вже не раз потому повторив, що він індіянців не любить, тому що вони дикуни.
Й ото ми з ним побалакали – це завжди все на рівні жартів пустопорожніх, хоча я індіян і справді люблю, а тоді я відійшов, а він до цього чоловіка, що ми тут про нього, не сіло не впало: “Любив фільми про індіянців?”…
І чоловік відповів – одразу ж, не замислюючись, ніби давно на запитання це тільки-но й чекав: “Так”…
Можливо, навіть “да”, якщо комусь цікавіше – таке трапляється, як і “кубіта” а чи “мешти”. Я все одно не дочув, що саме він сказав, – я це побачив.
Далі була павза. Геть коротка, але була – від несподіванки, мабуть, а ще краще – од раптової щирости. Після чого чоловік розвернувся у справах своїх подальших, з пакетом у руках, і аж тоді головою хитнув: ото, мовляв, запитає.
Але ж його відповідь перед тим – вона була цілком правдива. У ній було більше правди, аніж у всьому сказаному за місяці, а може й роки життя сукупно. І справа геть не у Гойкові Мітичу – ну, бо а які ж іще фільми про індіянців він міг тоді, ми тоді, у дитинстві, могли бачити, – справа у тому, про що у тих фільмах ішлося. Так, пригоди, ясна річ, вправність каскадерів і герої (супергероїв також ще не було). Але це на поверхні. А коли глибше – про свободу, гідність, шляхетність. Примітивно, жахливо спрощено, аж до чорного й білого, минаючи решту кольорів, а проте повідалося. І, зрештою, заповідалося.
І коли дядько Сергій залишився сам, я хутчій підійшов до нього, мало не підбіг, і перепитав: “Любив?”
“Любив”, – відповів дядько Сергій…
27.01.2024