або ж
спроба картографування Космосу – далекого, близького та щонайближчого
(Весна року Божого 2025)
5 березня. Сиджу оце за комп’ютером, а Вуді (*цуценя, яке два тижні перед тим із сусіднього села привіз, – тепер ув Одесі замешкує) іще трішки каші з миски попоїв і замість на подушку лягти навколо стільця обійшов і сів од мене ліворуч. “Вуді, – кажу, – ти не даєш мені ранній хасидизм вивчати”…
(*Йдеться про монографію Ігоря Турова, у видавництві “Дух і Літера” 2003 року видану).
8 березня. Чоловік у кіні сказав, що прожив зі своєю жінкою разом вже майже тридцять років. А я подумав, що зі значною частиною од восьми мільярдів людей, які нині живуть на Землі, разом на одній плянеті прожив вже майже п’ятдесят.
(Взагалі-то спершу знову про острів подумав – про двох його мешканців по різні його боки, які, можливо, одне про одного й не знають навіть, але також, відтак, життя проживають разом).
18 березня. Сиджу оце за комп'ютером, аж раптом глип – а у мене подвір'ям одуд ходить!
26 березня. Уздовж забетонованої доріжки подвір’ям з’явилися квіти вероніки. Малесенькі, але від того тільки більше дивовижні.
А на квітнику – проліски й нарциси. Підсніжники ще в лютому розквітли.
6 квітня. Сніг ішов. На землі танув одразу, але у повітрі на тлі уквітчаної аличі сніжинки пролітали. Зафільмував у одвірок і в мережі показав. А підписав: Алича Горішня від Долішньої перше одквітла…
10 квітня. Нині, опісля приморозків нічних, квіти на квітнику й собі зажурилися, а сьогодні вранці, бачу, деякі й зовсім попадали. Але я про инше – про те, що я ж їх і не садовив взагалі-то. Взагалі вважав раніше, що люблю лишень квіти польові, дикі, й так воно, може, й досі, а проте саме цим осьо щовесни радію! І згадую тітку Пашу, яка жила у цій хаті до мене (коли й хата ще білена була щороку – час би то й мені) і яка – радше всього вона – їх і посадила.
Тітка Паша була зі старообрядців-липованів, які прийшли до цих країв три століття тому, рятуючись від переслідувань на батьківщині. Як продали мені хату, вони до сусідніх Тузлів переїхали, а два роки тому жінка померла... Тож ці квіти, виходить, живий тітці Паші пам’ятник. Від кореня “пам’ять” себто, а не “граніт”.
15 квітня. Пів години тому почув перепілку.
А кілька років тому лишень дізнався допіру, що вони й собі восени на південь мандрують. Декотрі, щоправда, можуть залишатися, кажуть, на узбережжі Чорного й Азовського морів, але я жодного разу в зимі їх принаймні не чув.
17 квітня. Щойно завила сирена у військовій частині, а за кілька секунд їй відповіла зграя шакалів у колишній Зенґерівці-Миролюбівці. Спостерігаю (за цим разом вухами, звісно) таке вже не вперше: одного разу почали вити собаки в Тузлах, иншими – шакали.
А ще за кількадесят, коли перша зграя вити перестала, відгукнулася ще одна – десь з району сміттєзвалища, кілометра за півтора від першої.
Повідомлення щодо повітряної тривоги надійшло останнім...
(*На те, що виттям одним про одних окремі зграї сповіщають, мені нещодавно Наталія Брусенцова, зоологиня, увагу звернула. Відтак тепер коли чую одних, чекаю на відповідь инших і знаю, що навколо Фуратівки замешкує дві щонайменше, а радше за все три сім’ї.
Инша річ, що разом із шакалами завжди також і собаки вити починають. І мій Аврелій, і сусідські; тільки хлопці властиво – дівчата ні. А тому послухати виття шакалів у Фуратівці не так то вже й просто!)
У тюльпанів на квітнику від приморозків нічних, які оце тільки-но минулися, листя долі лягло... Але квіти зацвіли!
І взагалі, за триста тисяч років щонайменше (це якщо тільки наш вид людини рахувати, найдавнішу знахідку решток якого – в Марокко – оце таким часом датують) про це вже всі, либонь, сказали, а відтак написали, та аж тепер оце й мені черга, і я доріс: не у сенсі буквальному, не в розумінні астрофізики, але в метафізичному – у сенсі Світла квіти схожі на зорі.
18 квітня. 11-го, ще минулої п’ятниці, заким збирався до магазину в Тузлах (і ще не певен був, як його їхати), до вхідного тамбура двічі вільшанка залітала й крихти розсипаної каші собачої з підлоги визбирувала, здається. А як мене злякалася, намагалася у вікно вилетіти – билася у шкло, потім заспокоювалась і якийсь час чи то просто на рамі віконній сиділа, а чи може й там поживу собі знаходила. Кажу невпевнено, бо лишень у шпарину спостерігав, у прочинені з сіней двері.
І наступного дня – якщо у днях не плутаю – це іще раз це повторилося.
А вже дорогою до Тузлів (*велосипедом) зустрів боривітра. Він навіть зупинився був “клясично” на якийсь час на місці однім у повітрі, часто змахуючи крилами супроти вітру. А потім у самих Тузлах, коли стояв біля магазину, іще один сів на даху цегляного будинку старого, що поруч – того, який з тридцять якогось-то року (*там на фронтоні написано, такі будинки тут “румунськими” називають)…
Як було похолодання оце, з приморозками вночі, алича, персики, які вже розквітли, постраждали. Принаймні цвіт на аличі зблід і за кілька днів геть потемнів. Але тепер осьо, як знову потеплішало, на двох деревах, які у мене на подвір’ї живуть, поодинокі нові квіти зауважив...
Позавчора помітив, що горобці вже попід стріху залітати почали – у тому місці, де на фронтоні номер будинку прикріплено. Гніздо у них там вже традиційно… (*Іще перед тим, взимку й напровесні, вони мене лякали кілька разів, коли виходив з хати на світанку, а вони просто з-понад дверей, де ночувати вмощувались, вибухово випурхували… А проте із гніздуванням цього разу не склалося. Чому – не знаю, але якогось дня зрозумів, що горобців своїх більше не бачу).
Сидів учора ввечері на заході Сонця на старій, Максовій іще буді (*собака господарів попередніх) і дізнався, що нині, якщо спостерігати захід властиво із відти, Сонце сідатиме у вікні помежи дахом і огорожею понад і навколо криниці, яка через дорогу.
А ще трохи згодом, того ж таки вечора, стояв перед хатою, й навколо мене покружляв трохи, якусь, либонь, комашку переслідуючи, кажан. І ще за хвилину-дві знову його побачив, але вже далі, супроти білої стіни хатньої…
У сусідів з минулого року стояв на подвір'ї басейн надувний із водою, а тепер ось навесні у ньому ропухи ікру відклали. Хвилювалися, як вона приморозки переживе, але післявчора оце заходив до них – видивлялися з Ігорем, й він побачив та мені теж пуголовків показав. Іще геть малесенькі – я одного леда розгледів, але Ігор кількох бачив. Хоча каже, що багато також неживих на поверхні плаває. Сподіваюся, він помиляється. (*У будь-якім разі якась частина з них вижила. Трохи згодом, аби звільнити басейн, і дорослих, і малечу до иншої ємкости перемістили, а шлюбні пісні свої психоделічні ропухи аж ген до початку літа сюрчали. І тут іще додати важливо, аби уся дивовижа історії вповні була зрозумілою, – на відміну од жаб ропухи живуть на сухому, але для продовження життя води потребують. І то води прісної, зрозуміло, – “солодкої”, як кажуть тут, у приморському Буджаку в оточенні моря й солоних лиманів. Найближчі од нашого хутора прісні водойми, річки Хаджидер та Алкалія, – за 8–10 кілометрів).
19 квітня. Надвечір уперше ластівок бачив. (*Кажуть, що десь в Україні бачили їх вже давніше – іще до похолодання, здається).
20 квітня. Годині о десятій ранку почув у себе з подвір’я, як Лана (а я був подумав, що Брон) не гавкає навіть, а скавчить збуджено у заростях на покинутих обійстях через дорогу – так ото, як на кота, коли на дерево десь зажене. Але я замість котів про фазанів ізгадав, у яких гнізда на землі взагалі-то, й вигукнув грізно ім’я Брона. Брон натомість загавкав на мене з иншого боку, а з хащів вийшла похнюплена, як завжди, Лана. А потім ізвідтіля ж таки, але иншою стежкою – у них там свої тропи – іще й Жучка до мене прибігла… (*Брон і Лана – то собаки сусідські, Жучка – моя).
А що вже вийшов за тим усім на вулицю, побачив чималого й незвичного птаха якогось, який підлетів і примостився на дроті помежи стовпів. Достатньо великого себто, аби тим дротом злегка захитати. Став наближатися поволі, й треба було ближче підійти, аби напевне переконатись, але я вирішив був, що це курочка фазана – бо довгого хвоста не мала – й далі не пішов, аби не лякати. Хоча й не бачив ніколи раніше, аби фазани на дроті всідалися, а отже й сумнів залишався. А вже як птаха полетіла й іще кружляла трохи неоддалік, де-не-де присідаючи на гілках, десь на рівні не зовсім усвідомленому думка промайнула, що це може бути зозуля.
Потім я поліз таки у хащі, аби подивитися, на кого там собаки “полювали”, – нікого не знайшов, але коли вибирався звідтам, зозуля кувала…
(*Це в неділю було, на Великдень. А в п’ятницю ввечері у нас тут п’ятниця і справді була льокально Страсною трохи – гупало в усякому разі найголосніше з усього, що досі чути доводилося. І Жучка в паніці бігти намагалася кудись світ за очі, а я гріх учинив. Бо замість на руки узяти, пригорнути й заспокоїти – вони троє усі невеличкі у мене – я ногою її до кімнати назад запихав. Не одразу й вдалося, адже й Жучка проривалася навіжено-наполегливо, натомість електрика зникла нараз, і, як з’ясувалося потім у світлі ліхтарика, Жучка втекла все одно десь на двір, Раста за нею вслід вибігла, а Аврелій забився за холодильник у сінях помежи пакети зі сміттям. Коли вилізав ізвідти, кульок йому ручкою за вухо зачепився… Отож далі й про це зокрема).
Там-таки, на тій коротенькій прогулянці, усіх собак погладив. І Жучку, зрозуміло, найбільше. Але коли десь у часі короткім потому сів собі на обійсті, Раста прийшла й стала за звичаєм своїм ластитись знову, до ноги тулитися. Сказав їй, що вже усіх погладив. І подумав, що усі ці собаки, коти й свинки морські, та й ми усі, чого вже там, – “незгладимі”.
22 квітня. І все ж таки Чорне море – це насамперед море, частина Світового Океану. Незалежно від його розмірів, середземности та широти розташування. І буває і в нас тут, у Буджаку, схоже як на островах Оркнейських яких разом із Гебридами. Заким вечерю готував, сяяло Сонце, а поки повечеряв, подумав, що Сонце вже сіло, либонь за обрій заховалося. З огляду на освітлення. Але перше, що відчув, щойно вийшов у сіни й двері прочинив, – запах морської йодованої вільгости.
А вже потім очима побачив, як із півдня, з моря, туман насувається.
30 квітня. Вранці чув лежнів уперше – диво-птахів, схожих дещо на куликів, а ще трішки на журавлів, яких, проте, зрідка можна й побачити через потайний їхній спосіб життя, але на світанку та на заході Сонця оце можна послухать. Зокрема в околицях Фуратівки, у Буджаку – майже кожного ранку і кожного вечора, заким тепло у році. Диво-птахів, які, самі того не усвідомлюючи, у тривожних своїх вигуках-зойках виголошують Поезію…
(*Послухати можна за посиланням).
А пізно ввечері бачив сатурнію – нічного диво-метелика з розмахом крил невеличкого птаха.
1 травня (ніч). Щойно лисиця кричала. Читав був в Е. Сетона-Томпсона, що це в них малеча коли з дорослими виходити починає, матері кличуть тих, які відійшли задалеко. Наталія Брусенцова підтвердила – вже час.
1 травня (ввечері). Сьогодні чув коника! Першого у Буджаку, другого цього літа – перший був у Мукачеві 26 квітня.
5 травня. Сьогодні уперше почув бджолоїдок! І це була особлива радість, тому що про них я був геть і забув – думав, вже усі прилетіли.
Дивовижно при цьому, скільки років мені знадобилося для того, аби дізнатися, що мігрують, до Вирію відлітають не самі лишень гуси, журавлі й лелеки, але й більшість із тих птахів, із якими разом живемо в Україні протягом літа. Оце ж і зозуля, яку я чув (і далі тут, у Фуратівці, чую) бачила перед тим Африку десь у районі екватора, і бджолоїдки...
6 травня. Щодо лежнів, яких можна почути майже кожного ранку і кожного вечора, цього разу помилився. Такі періоди й справді бували – зазвичай восени, а якось і однієї весни. Й тоді, навесні, виглядало на те, що птахи у нас тут навіть загніздилися. Ось тільки гнізда свої вони роблять просто на землі, а відтак вразливі – і з боку хижаків, а іще більше від нас, од людей. І тієї весни я їх слухав, слухав, а потім чути перестав...
Здається, за цим разом птахи лише затримались на полях Фуратівських ненадовго й полетіли десь далі. А може тримаються наразі на мілководді при березі лиманів – Максим Яковлев (*науковець-орнітолог і мій друг) оповідав був колись, що бачив їх там, фіксував, – а потім повернуться, аби у хащах іще раз спробувати гніздо зробити.
А тим часом сьогодні ввечері, заким у себе на грядках порпався й комарів годував (іще один параграф фенологічний – комарі вже близько тижня й собі як з'явилися!), просто через дорогу й трохи навскоси, по инший бік вулиці себто, почув дрімлюгу...
“...У травні-червні самець займає гніздову ділянку, і сівши на гілці, пеньку або іншому узвишші, оповіщає про це сусідів монотонним «співом», схожим на муркотання кішки. Його сольний концерт призначений насамперед для вух самки і може тривати близько години...”
(*Це зі статті про дрімлюгу на сайті “Пернаті друзі”. А тут можна послухати, аби уявити. Записи не мої, на жаль, – птах кілька разів свою пісню космічну просюрчав, спершу за тих ото п'ятдесят метрів, а згодом трохи далі перемістившись, проте я й не пробував записувати, бо для цього треба би було ближче підійти, а відтак усе, що я зміг би записати, – це собачий гавкіт: і своїх, і сусідських нараз.
До речі, якщо ви вже послухали – сюрчання дрімлюги дуже схоже на сюрчання ропухи. Але птах, на відміну від неї, протягом пісні змінює тональність. Властиво завдяки Максиму Яковлеву я свого часу про обидві пісні водночас дізнався. Тому що чув ропух ізвіддаля, а проте з’ясувалося це лишень згодом, – спершу я в Максима запитав, хто це з птахів може так ось сюрчати. І він порадив дрімлюгу у записах послухать. Я послухав, переконався, що це й дійсно вона, скочив на велосипед і рушив у напрямку звуку… А там улоговинка така у верхів’ї лиману Курудіол (Куруґьоль; її за три роки фермер переорав, який поволі давно вже до неї підбирався…), яка талим снігом наповнилася й на озерце перетворилася, – було навесні й того року був сніг, навіть двічі, здається, – а у тому озерці тих “дрімлюг” на кількадесять голосів.
Так ото в цьому випадку швидке переміщення сюрчання з одного місця на инше додатково підтверджує – за цим разом я чув саме птаха).
8 травня. Але й це ще було не все. Щойно просто сидячи за комп’ютером, не виходячи з хати, почув уперше вивільгу!
Цитата зі статті Світлани Котенко на сайті “Пернаті друзі”: “...Гніздуючі в Європі вивільги прилітають в рідні місця на початку травня. Першими з’являються самці, що займають домашні ділянки, а через 3–4 дні прилітають самки...”
12 травня. Загалом, відколи з Мукачева повернувся, два тижні вже ніби як у занепаді духу якомусь абощо – усе як по грузькому, рипить і леда рухається. А проте й за такого стану раз-у-раз іскри Світла трапляються. (Можливо навіть, саме у такому власне їх і помічаєш найкраще). Наприклад, розквітли оті рослини на квітнику, які є родичами часнику. У них суцвіття на ніжці має назагал форму кулі. Фіолетового кольору, але світлого такого, бузкового радше. І оцей колір, а також і космічна якась для мене, пов’язана чомусь із фантастикою форма, як от і в кульбаби достиглої, – вони і є отим Світлом.
А ще вранці учора покликав до себе Расту, аби подивитися, чи кліщі не причепилися, а у неї на носі, на переніссі, яскраво-зелений коник сидів. Зовсім малесенький – із сантиметр завдовжки, либонь. Мабуть, щойно десь із яйця вийшов – або ж як там вони народжуються?
14 травня. Два дні тому уперше сорокопудів побачив – тернових. Вже так, аби напевне, бо бачив, здається, і перед тим, але то могли бути й не вони.
У шпаків, які загніздилися у дуплі в старому горіхові, вчора засюрчали шпаченята. Голодні, ясна річ, і то голодні завжди. Адже й не дивина, якщо вирости в дорослого птаха за кілька тижнів треба.
А ще в отворі у мене під стріхою, у такий собі нірці на стикові даху й стелі, ззовні зашитому дошкою, а зсередини глиною мащеному, де зазвичай гніздують ті ж таки шпаки, цього року знову одуди загніздилися. Вперше (за той час, відколи я тут живу) це було в році Божому 2021-му, і оце тепер. І тепер, отже, коли сиджу за комп'ютером, кожних хвилин п'ять-десять хтось із них мені понад вікном крилами блима, прилітаючи та відлітаючи.
Гадаю, що він. Бо вона нині кладку либонь зігріває, а він їй відтак їсти приносить. Хоча сидів сьогодні надворі, на старій буді – а це майже навпроти, трохи лишень аличею молодою приховано й метрів за п'ятнадцять, – і прилетіла вона. Мабуть, вона. Тому що у польоті розвернулася, мене побачивши, й сіла на гребені даху. Сіла й чекає. І я чекаю. Бо взагалі-то наразі, вочевидь, на буді вже не посиджу – якийсь час, але тут не знав, що робить: встану і піду, птаха напевне полетить. І ось вона посиділа-посиділа, а тоді таки підлетіла до входу у свою нірку, а коли там зникла, назад протягом тих іще хвилин десяти-п'ятнадцяти, заким я спостерігав, не поверталася. І у дзьобі, до речі, на відміну од чоловіка, який теж прилетів перегодом і собі так само на верхівці даху завмер, нічого не мала.
Думаю, вона теж час до часу вилітає, аби крила розправити. А ще він через мене підлетіти до гнізда так і не зважився – я й не помітив, коли зник. А вона так, тому що на неї діти чекають.
16 травня. А можливо, то ще й 15-го сталося. Можливо, не варто було поспішати із дописом (*розповідати в мережі). На початках я ж таки й справді мовчав, хоча одудів біля входу в отвір давніше вже бачив, – мовчав, бо ще не було певности, чи вони там урешті оселяться. Але тоді, коли вони в мене вперше жили, я й взагалі написав про це аж тоді тільки, коли пташенята гніздо залишили (або ж пташеня – я принаймні одного бачив: спершу – коли хтось почав з отвору виглядати, і вже потім – коли до отвору молодий птах прилітав був один раз чи двічі, а хтось із батьків пильнував недалечко). З иншого боку, наступного дня після того, як написав, я в магазин їздив, і того вечора не те щоби напився, але таки випив, – знову, зокрема, надзвонював до всіх...
Ну ось, а вже надвечір 16-го усвідомив, що одуди не прилітають…
Подумав відтак, що зруйнував Всесвіт у тій Його частині, яку мені довірили…
А проте розпочався мій день 16 травня із вивільги. Я щойно двері надвір одчинив, а вона з яблуні у саду навпроти здійнялася і полетіла. Яскрава нетутешньо.
18 травня. Навесні у приморському Буджаку, на степових хуторах понад лиманами зміна вітру з північного на південь відчувається за запахом з лиманів.
25 травня. І це також про Колумба. Дивився на старий горіх у себе на обійсті. Він уже цілком у листя вбрався, хоча воно ще й не зовсім зелене, а все іще трішки брунатне. Й подумав ото, що навесні дерева розгортають вітрила. Й восени їх згортають.
А потім іще подумав, що вітер як атмосферне явище, вітрильність листя – то для дерев ефект радше вторинний. Вони ж бо його не для вітру, а для Сонця, до Сонця розпускають. А отже це вітрила для сонячного вітру…
Цього року соловейків якось так, аби виразно, чути не було через цілу весну. Час до часу десь потьохкає трішки й не чуть. Брат був телефонував якось пізно увечері, на самім іще травня початку, – так ото він тоді був на Слобожанщині, й у нього там солов’ї цілу розмову на задньому пляні витьохкували!
Аж оце нині рано й у нас один завівся.
29 травня. Їздив увечері в Тузли. Погода цього року цілу весну непевна, й оце останнім часом час до часу дощить бува. Отож я іще вночі прогноз погоди дивився – чи зможу проїхать. І ніби по обіді й справді таки мав би дощик покропити. Натомість вже надвечір властиво, коли я саме збиратися став і виїхав, у дрібних таких мушок субтильних – не знаю більш певне, хто вони – великий вихід відбувся. Перед тим щойно не було, а тут їхав крізь них просто цілу дорогу – і туди, і назад. Їдеш, і увесь час очима кліпаєш, аби в око не влетіла (або ж не всі принаймні), а дихати намагаєшся виключно носом, яко щирий апач. Зупиняєшся – а біла футболка твоя ціла поцяткована, й цятки ті рухаються спроквола…
До речі, про магазин. Яйця в магазині стоять поруч із вагою, і я коли їх набирав у пакет, пакет поставив на вагу. Відтак тепер я знаю, скільки ж ті яйця, які міністр оборони колишній кілограмами закуповувать збирався, важать. Першого разу, то ще 15-го було, десяток заважив 630 грамів (якщо заокруглити). Це були домашні, трішки більші десь-то, бо вдруге, цього разу, – 590.
31 травня. На кінець весни лінія помежи точками сходження й заходу Сонця зміщується до півночі настільки, що коли я стою на ґанку, мені їх не видко. Самого Сонця, але не його світла. Бо ж воно забарвлює стіни споруд, віття й листя дерев і небо. Й оце щойно у східньому його сяєві пролетіли спершу пара галагазів – це качки такі великі, майже як гуси, й вони завжди ось так, парою пролітають, – а за кілька хвилин баклани цілим клином, чоловік у десять. (*Дерсу Узала так про всіх тварин казав - "білка-людина", "лисиця-людина", і я так віддавна кажу.) Останніх я спершу почув властиво – за шумом од багатьох крил. Галагази летіли од півдня й на північ і трохи нижче, а баклани – од сходу й на захід, геть вже у небі, хоча й не надто ще високо, добре кожного видно.
А ще вчора ввечері – у світлі Сонця західному – помітив, що акація зацвіла. Та, що робінія насправді, й та, яка далі од мене, аж за сусідським обійстям. І тому не зовсім був певен. Але переконався тепер, у світлі Сонця східньому, яке насамперед тих дерев сягає, які од мене через дорогу одразу, а серед них і на акації-робінії, які і справді зацвіли.
Отож далі, зрозуміло, то не лишень про собак і про зорі, але про всіх – про всіх нас. Просто ніч сьогодні холодна була і ясна, а що Місяць нині молодик, то він рано за обрій сховався, й було тому надзвичайно зоряно. А собаки – вони післявчора, як я ото у магазин в Тузлах їздив, як завжди іще на початку Фуратівки мене вигледіли й зустрічати вибігли. І щоразу, коли прокидаюся, так само радіють – так, ніби я у Тузли в магазин щонайменше їздив. І мені з того всього парафраз до відомих слів Кантових народився: Як би мені коли прикро не було, завжди підтримують мене, нагадують про минущість дрібного на тлі Вічного, любов моїх собак, які біля мене, й зоряне небо над нами…
31 травня також шпаченята гніздо залишили. Й дорослі шпаки кілька днів після того сідали на горіхові й виспівували. Просто.
І не тільки ці виросли, вочевидь, тому що понад Фуратівкою тепер цілі зграї шпачині проносяться гамірно. Думаю, це молодь…
Соловейко, який 25 травня співати розпочав, станом на 31-ше продовжував. А я оце щойно прочитав, що соловейко східний (а це його ми в Україні чуємо зазвичай, хоча тут, у Придунав’ї, а також на Закарпатті, у Передкарпатті та у Криму зустрічається і західний), також восени до Африки відлітає. Наскільки зрозумів, аж ген поза Сахару…
А важить 22–30 грамів… А гніздо робить на землі…
1–2 квітня.
Можна, звичайно, іти проти вітру –
Веслами, галсами, низько голову похиливши, роги виставивши;
А можна – назустріч вітрові.
Можна плисти проти течії –
Єретично, епічно, здіймаючи хвилі і з драматичними бризками;
А можна піднятися – вверх течією.
Для того, бодай (поможи мені, Боже!), аби подивитися,
Де Всьому джерело.
Неможливо підкорити гору, бо не можеш, осьо, й криниці випити, –
На гору можна зійти, з криниці можна напитися.
Можна стояти, а можна стовбичити.
І можна, звичайно, падати, – так зазвичай і роблять, –
Хоча можна й летіти...
