Спробував був у розмові розповісти людині про давнішнє своє усвідомлення. Бо ж це щойно тепер, після 2022 року, усі в Україні раптом і масово (масою) заповзялися російську культуру “відміняти”. (Граматично правильно, звісно, буде “скасовувати”, але ось таке неправильне формулювання я, здається, також десь чув, і мені з того окремо було подумалося, що із цим можу цілком і собі погодитись – аби російську культуру в Україні відмінювали, сприймали її в українському відмінку). І це окрема тема, окрема проблема, тому що коли щось відбувається масово і раптово – це не про світоглядні зміни, не про щось тривке і сутнісне. Але оте моє усвідомлення, воно було, властиво, давніше від 2022 року. (Не пам'ятаю вже гаразд, але, можливо, навіть давніше од року Божого 2014-го, тому що про гурт “Subcarpați” я й справді дізнався тільки-но шість років тому, проте касета з альбомом “Zdob și Zdub” трапилася на "Барабашово" у Харкові ще на самім початку 2000-х, про “Старого Ольсу” почув у 2003-му, а їхні записи – іще років за три потому). Було, себто, поза сучасним контекстом. І йшлося мені про те, що ми – у даному випадку ми, українці, хоча те саме стосується й инших – знаємо окрім своєї (якщо, звісно, знаємо) культуру теж російську й американську. Ну й іще трішки англійську котрусь, французьку, німецьку, іспанську – на рівні “Шерлока Холмса” принаймні та “Трьох мушкетерів”. Але геть нічого з культури найближчих сусідів (не кажучи вже про дальших) – словаків, скажімо, білорусів, молдован.
Зрештою, до речі, це має стосунок і до контексту сучасности. Адже війна Росії проти України є хоча й звироднілою, опіслявчорашньою, а проте імперською, а російську (американську) культуру, на відміну від молдовської, ми саме тому і знаємо, що імперії сутністно глобальні. При цьому в ідеологічних своїх побудовах російська пропаганда апелює, зокрема, до спільної історії, яка, утім, є у нас із кожним із сусідів – аби ж то ми її, знову ж таки, знали.
Повернімося проте до людини, якій я був спробував це оповісти. Бо спроба виявилась невдалою. Я не встиг докінчити думку, тому що людина зашпорталась на слові “білоруси”. І хоч я намагався це зробити: згадав і про жорстоке придушення білоруської революції кілька років тому, і про білоруський національний полк імені Кастуся Калиновського, який воює – за “нашу і вашу свободу” – у складі українського війська (про Міхаіла Жизневського забув, про партизанські диверсії на білоруській залізниці тепер і про Велике князівство Литовське перед тим), але людина сказала, що моє порівняння білорусів у Білорусі з українцями на окупованих територіях є недоречним перебільшенням, а вона, людина, “має повне право ненавидіти їх так само, як і росіян”...
Ці нотатки є майже подорожніми, бо розмовляли ми і справді дорогою, у потязі, а проте й пізніше – у листуванні. Зокрема про право на ненависть – то вже писано. І я відповів тоді (і це було першим особистим відкриттям із всієї тієї бесіди), що ненависть – взагалі-то не правова категорія.
Але іще згодом, наступного дня, подумав іще: у правовій системі права згадують завжди у парі – з обов'язками. І коли, отже, вважається за прийнятне говорити про право на ненависть, чому не кажуть про обов'язок? Обов’язок любити.
____________________________
Потяг, яким ми їхали, прямував з Одеси у Мукачево. А потім іще й з Мукачева в Одесу, – 17 годин ув один бік. Отож ми багато про що говорили. Й ото я згадав був про криницю в Мукачівськім замку, про те, що у кіні однім почув – про її глибину. Помилився, щоправда, – сказав шістдесят із лишком метрів, а вже потім, вже у замку, на інформаційній таблиці біля колодязя прочитав – понад сімдесят. Але людина й взагалі не дочула, і з того перепитала – завширшки чи углиб? А я зрадів, як дурний! Не тому, що не дочула, а тому що одразу ж уявив собі відрухово – і ширину, і глибину, і зрозумів, зробив іще одне відкриття: оце ж воно і з криницями так, і з усім решта – ширина показна, а глибини не помітно.
03.05.2025