…Все, що належить дереву, спів-міститься в цьому, його форма і його механіка, його кольори і його хемія, його спілкування з первнями і його спілкування із небесними світилами, і все в певній цілості.
Жодне враження не є деревом, жодна гра мого уявлення, жодне значення мого настрою, а воно утілено живе переді мною і має щось до мене, як і я до нього – лиш інакше…
Мартін Бубер. Я і Ти. (Перекл. Віталія Терлецького)
Днями почув був у лекції Юрія (Павловича, зрозуміло!) Чорноморця його думку щодо Гайдеґґера. Самий цикл лекцій присвячено платонізму – яко сутнісній та наскрізній складовій европейської культури, і це, отже, дійшли у четвертій до неоплатонізму, й пан Юрій згадав про містичне бачення й одкровення Плотіна. У лектора запитали, а як можна знати, чи Плотін усе те й справді бачив, і Чорноморець чудово відповів: “Ну, ти читаєш і бачиш, що людина бачила”… Ну, бо як тут инакше?! Він якраз про досвід Плотіна (а також инших містиків, вочевидь) говорив перед тим, що людям, які не бачили того ж самого, не мають цього досвіду, не багато про це й розповісти можливо… І оце вже потім про Гайдеґґера висловився – як про “великого містифікатора всіх часів і народів”. Бо “дєдушка Мартін” цілими трактатами розповідає про “дуже прості речі, які відбуваються практично з кожним філософом, з кожним релігійним мислителем і навіть з кожним містиком”, але робить це з патосом і апломбом, смакуючи кожну деталь, і цим людей зачаровує. І ще назвав це “явищем філософського шаманізму”. Отож я теперка боюся, чи й собі не уподібнююся бува не те щоби Гайдеґґеру – де там, але якому-будь популяризатору на кшталт Паоло Коельйо. А тому майте на увазі – далі буде про речі прості, які, проте, відомі усім філософам, богословам і навіть містикам.
Бо це я вже давніше якось був вражений усвідомленням того, що геть усе – і моє тіло, і планета Земля, і будь-що у Всесвіті – складається з одних і тих самих елементів. Ну, бо ж вони усі з походження одного – з отого самого теоретичного принаймні первинного згустку надщільної матерії. Якихось елементів у моєму, а чи іще якомусь тілі, звісно, більше, якихось менше, а іще инших і зовсім немає, тому що не знадобилися; якихось з елементів, наявних десь у далекому космосі, немає, ймовірно, і на самій Землі й у космосі ближчому та бодай частково землянами дослідженому, і вони нам тому наразі невідомі, або ж, можливо, ми їх іще не розгледіли, а проте – усе безкінечне розмаїття форм, це тільки-но різні комбінації зі спільних складових. І вода мого тіла, наприклад, – це та сама вода, яка й у Світовому океані (і моє тіло, отже, чи й собі не є часткою), яка щонайменше була у рідкому стані на Марсі раніше (що є вже доведеним фактом), а в замороженому відома на багатьох астрономічних об’єктах навколо. Припускають навіть – є така гіпотеза, що й вода на планеті Земля не є суто земною, але привнесена космічними блукальцями на кшталт комет.
Ну ось. А цього разу вже не вперше замислився над тим, який же все ж таки з ландшафтів земних є для мене найближчим. І знову порахував лишень усі, які є для мене близькими, – усі з них порахував, себто. Відтворив в уяві на рівні краєвиду (хоча тепер ось іще й про це подумав: аби побачити краєвид у лісі, потрібно вийти з гущавини на галявину або ж, скажімо, на берег ріки, озера – отримати перспективу), відчуття ґрунту під ногами (непросто, звісно, забити кілки од намету в Карпатах, але значно важче вдовбати спечений на сонці чорнозем – і посадити дерево! – в степу), доторку (до вкритої мохом, лишайниками й солярними знаками скелі у Тустані), запахів (приморських лиманів, заплавних мочарів, долоні після того, як дерева торкнешся)…
І це, зрозуміло, досвід – про це я вже також давно здогадався. Так мені від народження таланило, що чимало з ландшафтів я досвідчив і полюбив як самого себе. А проте навіть і ті, яких іще не знав, не такі вже, здається, й незнані. У всякому разі не думаю, аби Сахара, скажімо, або ж Амазонія мене заскочили. Більше того, я певен, що не буду розчарований.
З одного боку, вочевидь, це як і з будь-яким знанням. Неможливо, наприклад, прочитати про Фрітьйофа Нансена і не зацікавитись Руаллом Амундсеном (а відтак Робертом Скоттом, Ернестом Шеклтоном, Фредериком Куком, Робертом Пірі й так аж до станції імені Вернадського, саму географію зацікавлення при цьому поширивши з Арктики на Антарктику). Але тепер зрозумів й іще одну річ: будь-який ландшафт не є екзоландшафтом, чимось, що відрубно заперечує решту. Тому що і кожний ландшафт є лишень переважанням тих або инших спільних для всіх елементів.
Адже що таке ліс? Згромадження дерев. Невеличке – тоді це звуть гаєм, або у кілька, кільканадцять сотень кілометрів завширшки й усім суходолом навколо Землі – лісовим поясом. А проте дерева зустрічаються й посеред степу. Наприклад, славнозвісні байрачні ліси понад Дніпром у районі затоплених порогів або ж згадувані Бопланом (не знаю, як воно там тепер, – кажуть, і нині є!) діброви понад Самарою.
А ще лісостеп поміж ними. А також піщані ґрунти на Поліссі, піщаному пересипі лиманів і у пустелі Неґев, скажімо…
Щонайменше один філософський висновок тут очевидний: природі не властива категоричність. Ба навіть категорія – це винахід людини в її прагненні впорядкувати свої уявлення про Світ. Ну то й досить – уникаючи згаданих вище ризиків софістського туману, ліпше додам на останок кілька ландшафтних спостережень. На Півночі, в дитинстві, я теж замешкував на межі лісового поясу, в субарктичній лісотундрі. Себто і тамтешня тайга з низькорослих модрин аж ніяк не була перелісками, але де-не-де вже перемежовувалась широкими відкритими просторами тундри. Втім, мені пощастило бачити також і правдиву, серединну, тайгу у верхній течії Єнісею, а також трохи, з краєчку, великий ліс у Приморському краї. І тому з иншого вже боку того ж таки одного Лісу від океану Тихого й до Атлантичного, у лісостепу на Уманщині, не міг згодом не звернути уваги на те, що лісів навколо села мого Велика Севастянівка аж три – Малий, Великий і Королівський. Це не рахуючи дальших Попуднянського, Вермінського…
Влітку, до речі, як гостював у друга в Одесі, дізнався ще й про лісову деталь етнографічну. Одне село нібито, а бачиш, у себе на Цегельні я про таке не чув – можна, виходить, етногрупи й у межах села виокремити! Бо бáтьківщина другова, вона на Піску – не те щоби під лісом, але вже недалечко. Й ото вони щороку перед зимою, виявляється, глицю соснову, сосниння у лісі збирають – аби у зимі піч розпалювати. Навіть і досі, коли село (від дев’яностих) газифіковане, – про всяк випадок. Але то вже загальноукраїнське. Великосевастянівське – на Цегельні лишень качанами кукурудзяними, іще лушпинням горіховим можна.
І вже геть у степу – не тільки там, мабуть, але там найскоріше, – навіть і тепер, у часі захланного ринкового рільництва, можна зустріти самотнє дерево посеред поля, посеред соняшників і збіжжя…
І це дивно, і це дивовижно! Хоча й посеред поля. Тому що і зі степом у степу теперка так усе, як і з отими трьома лісами навколо одного села: “Єланецький степ”, “Інгулецький”, “Хомутовський”, “Стрільцівський”, іще якийсь – об’єкти природно-заповідного фонду. Вже не Половецький, себто, не Дешт-і-Кипчак од гирла Дунаю й до озера Балхаш – і це зрозуміло, історично обумовлено, але ж і не Український…
І тому я не знаю, чи росли колись самотні дерева й посеред степу. І чи дуб у долині річки Чилігідер у Буджаку – вище од Введенки, не доїжджаючи створеного на території колишнього військового полігону заказника “Тарутинський степ”, – проріс тут просто з жолудя, сам, а чи його, наприклад, посадили пастухи (років п’ятдесят тому, з огляду на товщину стовбура), аби мати затінок у спеку. Але я знаю напевне, що впізнати у дереві Дерево найпростіше в степу.
Так само, як і таїну взаємин поміж деревами (і не тільки), таємницю громади – у Лісі.
23.02.2024