З приводу організування "Українського Національно-державного Союза".
Якби так гнівливий Єгова розгнівався на Европу й засипав її горячим попелом і сіркою ("справедливі" люде нехай не тратять надії, що він це нарешті зробить в якійсь формі) і якби так по 2—3 тисячеліттях американські єнкеси відкопали ту нещасливу Европу й взялися студіювати її, — то я ручу їм, що скорше відтворять картину всіх політичних партій численних італійських держав і державок за "чінквечента", або 29. польських партій з 90. їх відтінками, чим партій українських. Не помогло б їм навіть те, якби при допомозі удосконаленої науки зуміли оживити українських партійних провідників і пробували їх розпитати про політичні відносити. Бо ті провідники звичайно не мають ніяких записок і навіть про найважніщі дати й події своїх партій не багато певного уміють сказати. А потреби оповістити бодай в одній статті хочби коротеньку історію своїх партій — прямо не відчувають. Це свідчить про те, що загал українських діячів не дійшов ще в своїм духовім розвитку там, де Европа стояла в 15—16 століттю, а Греки й Жиди перед двома тисячами літ...
Без знання бодай важніших фактів з найновішої історії українських політичних партій годі з'орієнтуватися в їх калєйдоскопі. Спробую отож переважно на основі викликаних мною розмов з провідниками партій а в части й на основі власних намічень поінформувати свою суспільність про наші партії. Підчеркую, що хоч я все цікавився всіма проявами політичного розвитку свого народу — не маю претензій на жадне повне знання в тім напрямі, і що буду задоволений, колиб мої помилкові твердження спонукали тих, що ліпше це знають, краще поінформувати нашу суспільність.
Оснований у Відні в марті с. р. "Український Національно-державний Союз" як організація утворена на еміграції, має остільки значіння, оскільки ділає в тіснім порозумінню з українськими політичними силами в краю. Треба признати, що він це зрозумів і навязує з "Українською Національною Радою", утвореною в Камінці в другій половині листопаду 1919. р. з трьох груп політично-суспільних з'організованих сил українського народу, а саме:
І. З наддніпрянських політичних партій: 1) Соціалістів-революціонерів, 2) соціялістів-федералістів, 3) самостійників, 4) хліборобів-демократів, 5) демократів, 6) трудовиків.
II. З наддністрянських політичних партій: 1) Трудової партії (давніща націонал-демократична), 2) радикальної, 3) соціял-демократичної.
III. З культурно-національних, економічних, наукових та професійних організацій і представників самоврядування.*)
Як бачимо, склад цього представництва дібраний розумно, бо приняло воно третю групу, яка з природи річи мусить звертати увагу цілого представництва на практичні питання. Розсудна також ухвала, яка запала в тій Укр. Нац. Раді по 4-дневних нарадах; ось вона:
Розглянувши на свойому повному засіданню 8.—11. лютого 1920. року дотеперішню діяльність Директорії і її правительства, розслідувавши причини сучасної державної катастрофи У. Нар. Респ. і способи рахування української державности від повного розвалу і загину, заявляє Укр. Нац. Рада:
1. За найважніщу причину сучасного катастрофічного положення української державности вважав дотеперішню політику і тактику Директорії та її правительства, що не могли параліжувати шкідливої діяльности Директорії і особистої політики її членів а також тих громадських кол, які своєю тактикою руйнували працю правительства, сприяючи розвитку реакції на Україні.
2. Директорію в особі Голови її, від хвилі катастрофи 16. листопада 1919. року і формального уступлення з її складу двох членів та виїзду їх за кордон, до моменту скликання народного представництва, уважає тільки за тимчасовий орган репрезентації.
3. Супроти того Директорія, в особі Голови Директорії, не має права видавати яких небудь основних законів, з окрема про організацію верховної влади, ані затягання трівалих зобовязань іменем У.Н.Р. супроти чужих держав та накладання трівалих тягарів на горожан У.Н.Р.
4. З огляду на те, що дальше трівання теперішної верховної влади У.Н.Р. недопустиме, а Директорія в особі Голови Директорії не може утворити і зорганізувати нову верховну владу, вкінці з огляду на пекучу потребу парляментарного устрою на Україні, Національна Рада висловлює категоричне побажання, аби в найкоротшому часі, на протязі трьох тижднів з дня установлення державного центру і увільнення якої будь території, але не пізніше 1. травня 1920. р. було скликане народне представнитцво, яке має вирішити питання про верховну владу У.Н.Р. і кабінет.
5. Голова Директорії і його правительство мають передати в руки вищезгаданого тимчасового законодавчого тіла в дні його зібрання всі виконувані ним до того часу свої функції.
Як бачимо з цеї ухвали, то в місті, яке знаходиться під польською окупацією, годі виразніще й сильніще ствердити те, що стверджує ця ухвала, а саме: повне банкротство тих, які знайшлися на ласкавім хлібі Варшави (часом цей хліб одержують вони в звичайній тюрмі). З другого знов боку Укр. Нац. Рада числиться з тим, що хтось же мусить репрезентувати цю українську теріторію, якої не заняла українська радянська Республика й тому признає умираючій Директорії наче право репрезентації в особі її голови (а тепер і одинокого "члена") Петлюри, визначуючи йому заразом день остаточної політичної смерти: 1 день травня (мая) 1920 р. Не без козира мабуть визначено якраз цей день робітничого свята як день смерти влади, яка розпочала своє життя під гаслом боротьби за долю селянства й робітництва а скінчила цю боротьбу під омофором Варшави, де при всім шумі польських "лівих" груп і т. зв. демократії в дійсности рішаючий голос мають польські поміщики-плянтатори, їх бюрократичні прислужники й політична ідеольоґія цих прислужників, олицетворена в найбільш шовіністичній вшехпольській струї.
По нашим інформаціям дві перші (чисто політичні групи) Української Національної Ради на території Соборної України (не треба казати: в Камінці, бо за той час вона могла вже перенестися до Могилева або деинде) складаються з таких груп:
І. Праві:
1. Українські хлібороби-демократи. Це партія земельних власників, "буржуазна" й нереспубликанська. Основана вона за часів гетьмана. До провідників її належать інж. Шемет і відомий історик Ліпінський, автор знаменитих праць, бувший посол У.Н.Р. у Відні. Булоб вельми інтересним, якби п. Ліпінський виступив бодай з коротким теоретичним уоснуванням цеї партії, яка у нас належить до найбільш правих, а у инших народів моглаб належати до центра.
2. Українська народня партія. Вона основана в літі 1919. р. На чолі її стоїть Богун. Погляди його відомі з публікацій в органі галицького правительства "Республиці" і з окремої публікації, виданої в Камінці в осени 1919. р.
3. Народня республиканська партія. На чолі її стоїть інж. Медвецький, ґеодезіст-академик високої освіти. До провідників її належать ще ветер. лікар Вротновський-Сивошапка та відомий публіцист літературний критик Олександер Ковалевський, а з Галичан публіцист Біберович (брат будапештенського посла). Час оснування цеї партії мені невідомий.
II. Центр:
4. Українські соціялісти-федералісти. Це одна з найстарших українських партій над Дніпром. Вона розпоряжає найбільшим числом освіченої інтеліґенцїї. Між її провідниками є люде з чималим політичним виробленням, хоч і не на найчільніщих місцях. Це партія української інтеліґенції. В її рядах переважна скількість університетських професорів, учених, економістів і т. п. На чолі її стоїть тепер відомий український публіцист, автор Історії Української Літератури Сергій Ефремов. Партія ця витворилася з т. зв. радикальної групи Грінченка й уконстітуовалася в 1904. р. Але традиціями зягає значно давніще.
5) Українські соціялісти — самостійники. Друга назва цеї партії: УНП "Українська Народня Партія" (не мішати з Богунівською! Між ними ведеться спір ізза назви). Вона сложена з шістьох груп: І. Укр. соц. самостійники; II. УНП (1901); ІІІ. Національні соціялісти; IV. Соціялісти-конфедералісти або революційні незалежні соціялісти (ґрупа Маєвського); V. Національні революціонери; VI. Самостійники демократи (ґрупа покрою проф. Тимченка; тут примикають всякі безпартійні). До провідників її належать Олександер Макаренко (не мішати з членом Директорії А. Макаренком, безпартійним!) і М. Кревецький, бувшій міністр фінансів при Директорії, що довгі літа був високим урядовцем міністерства, фінансів за царату. З Галичан на лежить до цеї партії ґімн. учитель і публіцист Володимир Калинович, бувший редактор київської "України" (не мішати з Іваном Калиновичем з Борислава, бібліоґрафом, бувшим соціялдемократом, тепер большевиком). До партії самостійників належить багато військових. Вона при відповідних обставинах моглаб відіграти на Великій Україні ролю подібну до ролі укр. нац. демократії в Галичині, якби випрацювала націоналістичну теорію.
6. Селянська соціялістична партія. Це ґрупа бувших правих соціялістів-революціонерів, які на весну 1919. р. уконстітуовалися в Рівнім як окрема партія. На чолі їх станув тоді бувший голова національної республиканської партії, Архипенко, міністер земельних прав у кабінеті Остапенка.
7. Галицька трудова партія (бувші націоналдемократи). До її провідників належать: Др. Кость Левицький, диктатор др. Е. Петрушевич, др. Евген Левицький, др. Льонгин Цегельський і и. Теоретиком її можна уважати Вячеслава Будзиновського, вельми інтересного політичного письменника, який визначається великою ориґінальністю й темпераментом. Його політичні писання, як на примір "Хлопська Політика" моглиб дуже причинитися до виховання селянської маси на Великій Україні, — якби були там поширені. Партія ця — продукт польського гнету в Галичині. Тільки цим можна вияснити, чому вона обєднує там ріжні слої українського населення, почавши від духовенства, скінчивши на значній частині робітництва по містах.
8. На лівім крилі центра стоїть українська радикальна партія (галицька), найстарша з українських партій взагалі (істнує вже 30 літ). Це партія селянська, з програмою соціялістичною. До провідників її належать др. Северин Данилович, найстарший з живучих теоретиків партії, др. Лев Бачинський, др. Іван Макух. Належав др. Кирило Трильовський, який з весною 1919. р. утворив власну партію "Селянсько-радикальну" (найвизначнійший з його приклонників Шекерик-Доників знайшовся між большевиками), инші розійшлися.
Партія радикальна виховала в Галичині майже всіх визначніших політичних публіцистів, які літами держали в руках також націонал-демократичну пресу, працюючи в ній задля шматка хліба. Будзиновський, Е. Левицький, Е. Охримович, опісля визначні націонал-демократи, це також бувші радикали. В народі вкорінилася ця партія особенно основуванням "Січей" (головно заходами Трильовського). До радікальної партії належали пoк. М. Павлик, др. Іван Франко (через більший час своєї політичної діяльности), Лесь Мартович і належить славний письменник В. Стефаник.
На Буковині радикали значно слабші, чим у Галичині. До тамошних провідників радикальної партії належить черновецький адвокат др. Теодот Галіп (брат старший відомого дипльомата).
*) гл. "Політична плятформа Української Національної Ради в Камінці в 18. ч. "Укр. Прапору" з 6. марта, 1920." — Маю вражіння, що ґрупа 1, перечислена там баламутно й неповно. Ґрупа III за мало ясно опреділена.
(Далі буде.)
[Воля, 20.03.1920]
(Дальше.)
9. Соціялісти-революціонери. Це найбільша з українських наддніпрянських партій, яка властиво щойно в часи революції почала сильно українізуватися. Значні звязки з селом мала вона ще з давніших часів, за царату. В Центральній Раді мала вона перевагу. За головного провідника її треба уважати проф. М. Грушевського, хоч він приступив до неї й — дивним дивом — мимо своєї енерґії не взяв части в приміненню російської теорії цеї партії до українських обставин.
Головні події внутрішньої диференції цеї партії були такі:
Вже при Центральній Раді виділилися з неї т. зв. конфедералісти (під проводом лікаря Маєвського), які в той спосіб протестували проти напрямку більшости тої партії, що був тоді федералістичний. Опісля закроїлося ліве крило с.-р. під проводом Полозова.
При гетьмані зарисувалася виразно центральна течія (Микита Шаповал, міністр земельних справ за Директорії, Григоріїв, Янко, Щадилів, Лизанівський; останний Галичанин). Тоді появилося й праве крило під проводом Алекс. Мицюка (не мішати з самостійником Мацюком), міністра внутрішних справ за Директорії. Між лівими с.-р. стали провідниками Михайличенко й Чечіль, опісля Щадилів і Янко, опустивши центр. Янко був головою "Селянської Спільки", могутньої орґанізації, яку почали ширити й у Галичині (М. Балицький і и.). При Директорії праві с.-р. злилися з центром, а ліві знов поділилися на лівих с.-р. і "боротьбістів". Останні потягли до комуністів, де опинився і Янко та мабуть більшість Центрального Комітету партії. В камінецькім періоді досить Галичан почало признаватися до с.-р., а головна управа радикальної партії вступила з ними в тісний контакт.
Тепер партія с.-р. дуже ферментує, і важко з’орієнтуватися в її дальшім розвитку.
10. Соціяльдемократи:
А. Західньої України: а) галицькі. Це найменша з галицьких партій і в народі найслабша, хоч має досить інтеліґенції в своїх рядах. Причина її слабости: недостача українського пролєтаріяту в Галичині. Головні провідники її Микола Ганкевич і Семен Вітик, з молодших Лев Ганкевич і Др. Вол. Старосольський. Ця партія навіть у Львові й Бориславі не мала більших орґанізацій робітництва за собою; б) буковинські. Вони ще слабші, чим галицькі. Провідник їх народний учитель Безпалко, здається Галичанин з походження, без вищої освіти, відіграв значну роль на Великій Україні (гл. мої спомини "Рік на Великій Україні").
Б) Наддніпрянські с.-д. (Преса донесла, що вони під впливом А. Лівицького й Безпалка, які вернули з Варшави в Камінець, виступили з У.Н.Ради, бо вона поставилася в опозицію до Петлюри. Значить — мусіли передтим бути в тій Раді й остільки недокладне згадане вище донесення "Укр. Прапору.") Між наддніпрянськими с.-д. можна було при гетьмані відріжнити 4 ґрупи.
І. Ґрупа Винниченка, притягана його особистістю.
ІІ. Ґрупа Порша, доброго бесідника (який одначе по своїх виступах за кордоном мабуть не займатиметься більше політикою).
III. Ґрупа Валєнтина Садовського (першого українського міністра юстіції).
IV. Ґрупа Одеситів з такими провідниками як доцент Сліпченко, юріст Хвіст, Галичанин Омелян Темницький (не мішати з Володимиром Темницьким, пізнішим міністром заграничних справ, який ніколи не визначився інтензивнішою працею). Ґрупа Одеситів, з якою я мав нагоду зустрітися ще за часів австрійської окупації, була дуже солідна, хоч невелика, і мала вироблене почуття для української державности (Там і с.-р. були подібні, з провідників їх памятаю Рощахівського).
При Директорії з с.-д. виділилися "незалежники". Це дуже ліва течія під проводом б. міністра внутрішніх справ Ткаченка (покійного вже). Вона опинилася в комуністичнім таборі. В тім таборі опинилася й ґрупа Винниченка, яка у Відні видає комуністичний орґан "Нову Добу". Инші ґрупи розбиті так, що сегодня досить трудно говорити про с.-д. як партію. На всякий випадок вона ферментує не менше сильно, чим с.-р.
Як бачимо, то в трьох останніх партіях: с.-д., с.-р. і радикальній (обох її ґрупах) почався рух в напрямі до комунізму. З більшої радикальної ґрупи офіцічльно перейшов до комуністів М. Балицький, бувший редактор "Народа" (станіславівського, якого не треба мішати з давним львівським "Народом", що теж був орґаном радикальної партії, але не був щоденником). Крім М. Балицького, здається, й Ростислав Заклинський, теж б. співробітник "Народа". Цей рух помітний і між галицькими с.-д. З них перейшли до комуністів Сіяк і ще кількох, менше голосних.
На загал лівий сектор Української Національної Ради становить около 30%, хоч по нашим відомостям не має в президії нікого. Нам відомі тільки такі члени президії: Михайло Корчинський (від с.-ф). Це високо освічений і тактовний чоловік, б. державний секретар при Директорії, по фаху юрист, був присяжним повіреним в Петрограді. Походить з Поділля, зі священичої сімї. Від самостійників Липа, чоловік старший і старший діяч. Від галицьких н.-д. (трудовиків) др. Стефан Баран.
Отся Українська Національна Рада зовсім не перша орґанізація українських політичних партій, що стоять на платформі української державности. Вона являється преємницею "Союза Української Державности", основаного в Камянці в липні 1919. без участи лівих і без участи галицьких партій (від радикалів м. и. брав і я участь в деяких нарадах того "Союза", але кінець кінців радикальна партія не вступила в його склад, бо якраз тоді почала входити в порозуміння з с.-р.) На чолі цего Союза стояв також Корчинський.
Але й цей "союз" не був перший. Ще в половині мая 1918. р., скликали самостійники під проводом Олександра Макаренка й лікаря Луценка (з Одеси) праві*) соціялистичні партії (ліві на запрошення не прийшли). Було це в товаристві "Батьківщина". Цілю сходин було, зажадати від гетьмана національних міністерств. Дня 22. мая 1918. подали ці праві партії відповідне меморандум гетьманови Скоропадському, який до двох днів прирік дати відповідь, але не дав. Пишу це на основі устних інформацій О. Макаренка, який уже тоді говорив гетьманови, що коли він не переведе націоналізації міністерств, то "українські партії матимуть розвязані руки" і "приймуть відповідні міри", на що відповів гетьманський міністр внутрішніх справ Ігор Кістяківський: "А ми приймемо свої міри".
Я інформувався у наших провідників про те, що було причиною такого становища гетьмана. Багато з них не могло мені на це питання дати ніякої відповіді. А провідник хліборобів-демократів інж. Шемет відповів так: "Владу захоплюють ті, що роблять переворот. Гетьманський переворот робили (розуміється при допомозі Німців — вставка моя. — О. Н.). Росіяне та зросійщені Українці, без національної свідомости. Це був чисто клясовий переворот і такаж влада прийшла."
Цей факт потребує ще вияснення так з боку провідників українських національних партій, як особенно з боку тих, що робили переворот. А вияснення потребує він тому, бо годі заперечити, що в гетьманській політиці були сильні противенства: з одного боку русіфікаторські затії, з другого дбання о розвиток української національної культури, оснував український універсітет і т. д. Це тільки на перший погляд виглядає на чисто культурну річ. В дійсности потягає воно за собою також глибокі політичні наслідки. Такий бодай погляд має загал Галичан, який не конче добрим оком дивився і досі дивиться на повстання проти гетьмана.
Може це вияснення знайдеться в мемуарах самого гетьмана, про писання яких доносила вже преса.
Фактом є, що не тільки загал Галичан, але й партія с. ф., що весь час стояла в острій опозиції до гетьмана, була противна повстанню і не взяла в нім участи. Провідники її мають обовязок вияснити причини цего.
Згадані вище заходи в ціли утворення при гетьмані національних міністерств були спонукою до оснування Національного Союза, до якого по кількох тижнях приступили також с. д. і с. р. і який в листопаді 1918. з'орґанізував повстання проти гетьмана. До цего союза приступили також фахові орґанізації (нпр. зелізничники), земства й міста (котрі, не знаю). Невідомо мені також нічого про обовязки поодиноких членів "Союза", про його фінанси, звязки і т. д. Все це повинні публиці з'ясувати учасники тих подій.
Першим головою цего "Союза" був редактор "Ради" с. ф. Ніковський, опісля с. д. Винниченко.
Другий такий "Союз" оснований був на теріторії австрійської окупації — з місцем осідку в Одесі. Цей "Союз" мав свій статут, але який, не знаю. Звязки між обома союзами були одначе слабі й неправильні.
Та і цей "Союз" не був першим. Таким являється т. зв. "СУП" (Союз Українських Партій), оснований в Київі с. ф-ами для переговорів з Німцями. Коли імя його "СУП" давало привід до ріжних дотепів, змінили його назву на "ЦУП" (Централя Українських Партій). Союз цей істнував мабуть зараз по гетьманськім перевороті. Коли переговори з Німцями не довели до нічого, розвязано його.
Тепер повстав у Відні знов "Український Національно-Державний Союз" з кількох партій (а троха скорше утворився за кордоном блок українських комуністів з с. р.).
З огляду на те, що "Українська Національна Рада" на території окупованій Поляками не має свободи слова й ділання, може цей "Союз" відіграти важну роль, коли буде висловом краю в тіснім контакті з ним та не дасться обманювати тим чинникам, що так довго обманювали оба українські уряди.
Українська публика так мало поінформована про свої політичні партії, що вони повинні як найскорше видати відповідні публікації про свої платформи й головно про свою історію, свої видання і, що особенно важне, бодай короткі життєписі своїх провідників. Це одинокий шлях, яким можна широкий загал заінтересувати політичним розвитком нашим і дати йому згодом політичне виховання, а наші партії випровадити з кружковости й конспіраційного сутінку на ясне світло дня. Тільки таким чином можуть вони розвинутися в европейські партії й одержати широку основу в публичній опінії та в масах простого народа.
Ніякий більший рух чи реліґійний, чи політичний, чи національний не витворився досі без відповідної літератури особенно біоґрафічної, яка у нас як раз найслабше заступлена. Без таких "житій святих" немислимий був би такий сильний пропаґандистичний рух старого христіянства. А у нас ніхто не думає не то про житєписі поодиноких діячів, але нема навіть ні одного видгння протоколів партійних з'їздів! Річ ясна, що це головна причина недостачі трівалої політичної лінії у 90% наших політичних діячів: ні вони, ні публика не мають перед очима картини своєї дотеперішньої діяльности і тому так скачуть. Нема політичної традиції. А її не витворить сам уплив часу, тільки література, в якій будуть унагляднені бодай головні етапи розвитку поодиноких партій, їх ґруп і людей. Голоси преси про це — річ зникаюча. Бо хто у нас зберігає пресу? Хто складає її в річники? Хто її читає по упливі тижня?
Коли не підемо цим шляхом, яким ідуть всі европейські партії та взагалі всякі рухи — почавши від реліґійних, скінчивши на політичних, то вічно матимемо тільки якісь групки з шумними назвами, з невідомими загалови провідниками, без трівкої традиції, — групки, про які все буде можна сумніватися, чи це клюби, чи просто спільки акул для вимушування субвенцій від держави. Такі партії ніколи не матимуть облича правдивих партій, члени яких почуваються до обовязку поносити також матеріяльні жертви для партії, а не тільки жити з партії, яка знов живе з держави.
В останних часах (при Директорії) українські партії (правда, не всі) пібрали від держави такі великі субвенції, що могли-б за це спромогтить бодай на видання своєї власної історії, з описом своїх орґанізацій, видань, з біоґрафіями своїх діячів**), зі звідомленнями пресовими, касовими і т. д. Справдішне політичне життя вимагає прилюдної явности!
*) До цего Союза належали ще київські "трудовики" під проводом адвоката Крижанівського.
**) Найскорше і найлучше можна-б цю прогалину заповняти виданнями автобіоґрафій. Це примітивний обовязок провідників оставити по собі бодай свою життєпись.
Примітка редакції. Думка про заснування української народньої республіканської партії виникла ще в січні місяці 1918. року з ініціативи п. Алекс. Ковалевського, підчас обстрілу Київа червоними військами Муравйова відбувалися засідання ініціативної ґрупи, що обговорювала проґрам партії. Евакуація Київа припинила підготовчу роботу, бо члени ініціятивної ґрупи майже in corpore вступили в склад українського війська. Період кабінета В. Ґолубовича захопив всіх членів орґанізаційною державною роботою, а переворот і гетьманщина — поставив їх перед необхідністю підтримувати ту єдину національну позіцію, що витворена була в Укр. Нац. Союзі. Лише переворот Директорії й ті грізні перспективи, що повстали перед українською нацією, спонукали ініціятивну ґрупу знов відновити свою працю. 20. грудня 1918. року була скликана в Київі конференція ініціативної ґрупн й представників з місць, яка ухв.алила проґрам партії (опубліковано окремою брошурою) й обібрала Центральний Комітет в складі: др. К. Вронтовського-Сивошапки, інженіра-електрика В. Галушки, літер. критика А. Ковалевського, директора вид. "Час", д-ра В. Короліва, педаґоґа Д. Курила, дир. вид. "Час", Петрушевського (розстріляно большевиками), інженіра комунікацій, бувшого міністра шляхів, П. Пилипчука й економіста В. Фльоринського. В дальнійшому на підставі "Статуту" кооптовано в склад Центр. Комитету: аґронома Є. Архипенка, академика-юриста В. Буйницького й академика-ґеодезиста, ґенер. М. Медвицького. Партія розвинула сильну аґітаційну діяльність на Правобережній Україні, де мала сильні орґанізацїї в Винниці, Рівному, Луцькому, Камянці, Одесі й инш. Прінціпіяльні засади партії уґрунтовані в статтях п. Алекс. Ковалевського, інтервю К. Вротновського-Сивошапки й п. Є. Архипенка, а також в резолюціях Центрального Комітету, що в свій час опубліковувалися по всіх українських часописах. Партія, починаючи з Київа й майже до останнього дня катастрофи, провадила уперту боротьбу з системою Директорії. Лише за часи денікіновської навали партія устами п. В. Фльоринського обіцяла примінити опозіційне становище й підтримувати правительство п. Мазепи. По своїй проґрамі укр. народньо-республік. партія являється партією центра. На Україні її скорочено прозивають партією ен-ерів.
[Воля, 27.03.1920]
27.03.1920