Українська Різдвяна Лєґенда.
І.
В навечеря свята Христового Різдва року Божого 1920 зголосився старий літописець України, Нестор — на авдієнцію до Господа Бога. А що в небі все ще є якась справедливість, отож Українцеві лекше дістатися там до Господа Бога, ніж тут до француського або анґлійського премієра чи американського презідента.
На карті зголошень виписав преподобний Нестор власноручно, як причину авдієнції, що хоче особисто зорієнтуватися в історичних подіях на Україні і зорієнтувати Українців в їх минулім. Ждав старенький літописець зі своїм прибічником Антонієм Печерським у прийомній о 2 години коротше, як ждеться в якім небудь українськім уряді. Архистратиг Михаіл викликав його імення з повним чином.
Старенький літописець вступив в авдієнційну кімнату й побачив на престолі Бога Отця й Сина його Ісуса. Дух Св. уносився над ними в кшталті білого голуба, а Матінка Божа сиділа собі оподалік і дивилася на Сина. Старий, але кремезний ще, Мойсей, що потайки сімпатизував з большевизмом, про що одначе всі знали, — щось нашіптував їй по вуха.
— "Тай давнож ти, Несторе, не навідувався до нас", сказав ласкаво Бог Отець. "А тепер хочеш відвідати своїх земляків і прийшов просити паспорту на виїзд?"
— "Так, всевідучий Господи!" відповів старий літописець. "Я не докучав Тобі ніколи і сотки літ сидів спокійно за Твоїми дверми. Але довше вже не можу сидіти. Бо не розумію вже нічого з того, що діється з Україною і на Україні, хоч не можу сказати, що б не був я в курсі справ: що дня приходять ще сюди замучені й померші на землі Українці, і я інформуюся у них докладно. Від Тугана-Барановського знаю, як представляється господарська ситуація на Україні, від Ткаченка знаю, що роблять і що думають українські політики, від Балбачана знаю, як виглядає військо Петлюри. А від галицьких старшин то й обігнатися не можу: так мене інформують. А все кінчать на галицькій справі! Хочби Ти з ними почав не знати про що, вони все Тобі звернуть на Галичину, — якби змовилися між собою! І каждий Тобі скаже: що це за справедливість така, що всі народи Европи мають уже свої держави, тільки Українці ні? І чому Польща має панувати над Галичиною? Що я їм не наговорюся про те, що незбагнуті є стежки Божі й невислідимі допусти Провидіння, — а вони все своє тай своє. А їх сотник від артилерії, Воєвідка, той сам, що так обстрілював Львів, аж сюди було чути, таки здорово нагримав на мене тай сказав: то підіть — каже-до Господа Бога тай збагніть уже раз ті стежки тай ті допусти, бо так дальше не може бути!"...
Господь Бог терпеливо слухав старенького літописця й ласкаво усміхався. Але Мойсей перервав йому словами:
— "Тай балакучий же ти став, товаришу! А скажи, чи говорив ти з Марксом? Він вияснив би тобі все, що на тій твоїй Україні діється і чому так діється".
— "Із Марксом я говорив. Каже, що вже також нічого не розбирає. І казав, що й він прийде просити о паспорт на землю, бо хоче на розум поговорити з Троцьким, Радеком і Літвіновом".
Мойсей на це:
— "А ти скажи там своїм землякам, що це негарно, визнавати мою заповідь "не убий" а убивати большевиків!"
Старий літописець відрубав з місця:
— "А до большевиків ця заповідь не відноситься?"
— "А ні! Бо вони не визнають ніяких реліґій і тому правильно роблять. Душею, бач, не кривлять."
— "Успокійтеся", сказав ласкаво Господь Бог. "Все буде уреґульоване, тільки не зараз. Михаіле, Михаіле!"
І зза дверей вискочив архистратиг Михаіл з мечем і випрямився перед Господом Богом, як воін.
— "Виставити преподобному Несторові й ад'ютантові його Антонієві Печерському паспорти на землю. Після найновіщого договору між державами Антанти — на француській мові. Ревізії при небесній брамі не переводити у них, бо вони повезуть з собою повну літопись для своїх земляків."
Архистратиг Михаіл сказав: "Слухаю!" а літописець Нестор глибоко склонився.
Тут промовив Христос:
— "Твої земляки будуть іще такі могутні, як були колись. А ти скажи їм, щоб не надто мстилися тоді над сусідами."
Нестор, якому добрий вислід авдієнції додав гумору, відповів:
— "По Твойому ж прикладі, Господи, повинні бичем вигнати всіх міняйлів з храму! І то вигнати так, що б ніколи більше не лізли туди!"
— "Правда!" сказав Христос.
Авдієнція була скінчена. За кілька хвилин преподобний Нестор з Антонієм, який мав у клунку повну літопись, вийшли з небесної брами і злітали до землі.
II.
Вечеріло. Синє небо спокійно розпостирало свою зоряну кирею над окрівавленою Україною. Крізь легенький сніжок, що починав натрясати, побачили два угодники Божі, що українська земля неосвітлена тисячами світил, які від соток літ бачили що року на Свят-Вечір. Тільки тут і там блищали малі світельця. Майже рівночасно зітхнули до Бога й не порозуміваючись між собою, злетіли над Київом та просто пішли в Печерську Лавру, невидимі для нікого.
Пусткою дихнуло на них. Мовчки оглянули височезну монастирську дзвіницю й замкнену церков і мовчки зайшли в печери, де жили колись. Нестор кинув оком на московську надпис на мосяжній таблиці в печері, де колись писав свою літопись, перечитав надпись й показав Антонієві.
Постояли хвилину, бо не знали, що робити з собою. В цілій Лаврі не було ні одного монаха. Почули голод, але не признавалися собі, що плоть, оживлена землею, домагається своїх прав. Одначе голод їх кріпшав з хвилини на хвилину. Вийшли на церковне подвіря Лаври й опинилися на місці, де стояв памятник Іскри й Кочубея.
Мучений голодом Антоній промовив до Нестора з такою злобою, якої старий літописець не запримітив у нього від 8 століть:
— "Зрадники все будуть зрадниками, хочби їм ставити не знати які памятники!"
Преподобний Нестор притакнув і запитав:
— "Ти дуже голоден?"
— "А ти ні?"
— "І я."
— "Монастирів нема, грошей не маємо. Що ж буде? Прийдеться хиба вертати з соромом на той світ, не полагодивши нічого. Або йти за прошеним хлібом..."
— "Та до кого? Адже знаєш з опівідань тих, що приходять до нас, який тут голод. Совісно просити хліба у голодних."
— "То продамо твою літопись. На землі цінять старі річі. А твою літопись мають тут в такім обсмиканім виді і так поперекручувану, що навіть я не зрозумів її, хоч пильно перечитав всі видання, які приніс з собою ще покійний Костомаров."
— "А до кого з нею йти?" запитав преподобний Нестор, що й живучи, не дуже був опитний в справі добування мамони.
— "Як жили, то князі цеї землі дбали про монахів. І тепер наша Рідна Земля має якусь управу. Вона в Харкові, як оповідали мені ті, що прийшли відси. Летім туди".
Оба угодники Божі піднеслися в воздух і за хвилину йшли широкими вулицями Харкова, прибравши свою колишню земську подобу. Пусто було в улицях столиці Радянської України. Тільки де-не-де блищали слабі світла з вікон і сніг спокійно падав великими платками. Преподобний Нестор посковзнувся на присипаній снігом трамваєвій шині і впав.
— "Такого заліза за наших часів не було на вулицях", сказав преподобний Нестор, встаючи за допомогою Антонія.
— "А не було! За те тепер нема тут певно не одного, що ми мали."
— "А певно."
Пішли, розглядуючись по камяницях.
— "Ось які тереми мають тепер", почав преподобний Антоній.
— "Але чи лучше їм у них?" відповів преподобний Нестор. І йшли дальше.
Ізза роґа вулиці надійшла якась патруля й наблизилася до них.
"Boт какіє стариє контрреволюціонери!" крикнув один салдат і показав на них.
Патруля обскочила їх.
— "Бумагі єсть?"
Преподобний Антоній, збентежений гострим тоном, почав розвязувати свій клунок і витяг Несторову Літопись.
— "Что ето?" запитав комендант патрулі.
— "Літопись".
— "Какая лєтопісь?"
— "Нестора."
— "Вздор! Ти мнє бумаґі пакажі, паспортниє бумаґі! Понял?!"
— "Покажи їм наші небесні паспорти" сказав преподобний Нестор до преподобного Антонія.
— "Что? Небесныя паспорта? Что ви? Сумашедшие ? Или притворяетесь?!"
Обох преподобних отців арестовано й посаджено в тюрму, а літопись їм відібрано й зложено в канцелярії чрезвичайки.
III.
Зимно було старенькому Несторові й його товаришеві Антонієві в большевицькій тюрмі на Свят-Вечір; о. Антоній радив утікати. Одначе Нестор відповів:
— "Ми все ще маємо час, щезнути їм невидимо з тюрми й свою літопись забрати з канцелярії. Але я дуже цікавий, як і за що судитимуть нас."
На саме Різдво покликали їх перед трибунал.
— "Ви контрреволюціонери?" запитали їх на суді.
— "Ні", відповіли оба вязні.
— "Може ще серіозно скажете, що ви комуністи?" питав з глумом голова трибуналу.
Це обурило преподобного Антонія й він поважно заявив:
— "Так. Ми серіозні комуністи. І коли ми, сину, були комуністами, то тебе ще довго й на світі не було! І Маркса ми особисто знаємо!"
Це заімпонувало цілому трибуналові.
— "А радянську владу визнаєте?"
— "Всяка влада від Бога", з глибокою вірою відповів старий літописець Нестор.
— "Або, як каже Маркс, від економічних умов, яких надбудовою, чи частинкою надбудови вона являється. А Бог творить і ці умови і цю надбудову", докинув преподобний Антоній.
Трибунал освободив обох старців і навіть дозволив їм видати їх папери.
Вони пустилися йти до Ради Народніх Комісарів, щоби таки продати ім літопись, бо голод мучив їх дуже. Може були б і продали, але по дорозі пригадав собі преподобний Антоній, що в тій Раді нема ні одного Українця, і пригадав це Несторові. Старий літописець подумав, подумав і сказав, що не може літописі України продавати чужим людям, хочби мав іще раз вмерти і цим разом з голоду. Не міг старий так скоро наломитися до змінених відносин.
Оба обтряслися з тюремної нехарій й полетіли до столиці Західної України, де ще ніколи не були. З великою цікавістю оглянули гарні й дорогі камяниці "Просвіти", "Дністра", "Народного Дому", "Труда", "Народної Торговлі" й инші національні будівлі, виставлені жертволюбивістю убогих Галичан, і почали шукати "Наукового Товариства ім. Шевченка", щоби йому продати літопис. Але по дорозі зловила їх польська поліція. А що не могли вилєґітимуватися, завела їх до поліційних арестів, де якраз катовано галицьких політичних вязнів серед страшного виття нарочно голодом морених собак, які своїм виттям мали заглушувати зойки тортурованих. Знайдену при ревізії літопись віддано польському судові, який зараз зорієнтувався, що це історичний документ першої ваги, й віддав її до розгляду якомусь польському ученому. Той ще тогож дня прибіг до суду і сказав, що літопись треба негайно спалити, бо в ній — в невідомий досі спосіб — виразно доказується, що Галичина це споконвіку українська земля!
Негайно зібрався трибунал з ученими експертами. Вони запитали Нестора, чи він згодивсяб "поправити" свою літопись в однім місці. Коли старий літописець поважно відповів, що там все справлене як слід, не питали його більше о ніщо й одноголосно засудили на вічну тюрму в Домбю, як небезпечного для польської державної ідеї. Те саме вирішено й що до преподобного Антонія.
Тоді оба зробилися невидимими, забрали зі стола літопись і вийшли.
IV.
Так минули їм два дні побуту на українській землі. А що голод дошкулював їм що раз дужче, вирішили, піти на еміґрацію. До "Наукового Товариства ім. Шевченка" вже не хотіли йти, бо довідалися в тюрмі від увязнених Галичан, що всі галицькі культурні й економічні товариства під польським гнетом доживають останніх днів, а їх працьовники вже давно голодують.
Але заки оба угодники Божі вийшли в чужину, шукати за українською інтеліґенцією, постановили ще відвідати рідні їм села. Коли підійшли до рідного села Нестора, здержала їх сільська сторожа й завела до місцевого начальства. Там була більша скількість селян.
— "Хто ви?" запитали їх.
Вони відповіли.
Селяне, що бачили вже всяких волоцюг, почали їх підозрівати, чи вони не висланники Вранґля.
— "А жалування ви получаєте?" запитав один.
— "Та яке жалування?" відповів Нестор. "Ніякого жалування не подумаємо" .
— "А сякі-такі", закричали мужики. "А чогож шляєтесь без діла?! Ще кремезні ви оба!"
Преподобний Антоній, бачучи, що це не переливки, заявив, що він побирає жалування. Тоді селяне.
— "Так?! Так це на нашу шию?! І за це ви ходете аґітувати?!"
Трохи не набили обох. Тільки поважний вік спас обох угодників Божих. Скоро опустили вони рідне село Нестора, а до Антонієвого вже й не йшли.
— "Тай надокучили ж селянам усякі аґітатори, коли так приймають грамотних людей", сказав преподобний Нестор. І мовчки полетіли оба на еміґрацію.
V.
Куди саме? Читач подумає, що до Відня. Тимчасом вони полетіли в Берлін, бо були поінформовані, що там українська еміґрація має більше грошей, чим у Відні. А що оба були люде лояльні, отож почали своє хожденіє по мукам від офіціяльного представництва У.Н.Р. Значить — злетіли перед дім посольства Великої України при Кронпрінцуфер 10. Був це перший день по святах, і в посольстві вже панував рух. Оба угодники Божі написали на карточці: "Нестор літописець і преподобний Антоній Печерський просять о авдієнцію у посла У.Н.Р", подали її служащому й смиренно ждали.
Довго ждали, а голод грав їм страшенного марша в кишках. По трьох годинах вийшов до них Гехтер і, випитавши, чого прийшли, завів до молодшого Стоцького. Той випитав їх ще раз і завів до Василька. Той випитав їх ще раз і сказав:
— "Wissen Sie, монсіньори, принціпово то я згодився б видати Вашу літопись. Але з тактично-політичних причин не можу. Бо в політиці тактика головне діло. Мене уважають крутієм, тимчасом я чоловік отвертий. І скажу Вам отверто, що ми з Поляками ізза Вашої літописі задиратися не можемо. Підіть до Супруна! Він має гроші. Ой, скілько грошей має він! Може купить. І так він досі не видав ні одної гривні на культурне діло, хоч мігби. О, мігби!"
Антоній Печерський розглядався тимчасом по дорогім урядженню й запитав:
— "Вибачайте. Це власність У.Н.Р.?"
— "Так. І це і цілий дім."
— "А хто купив?"
— "Ще гетьман."
— "А Директорія не придбала де такого гарного терему?"
— "Не придбала. Але про це не раджу Вам говорити навіть тоді, як Директорія продасть цей дім. Бо за критику революційної влади готові Вас назвати контрреволюціонерами і що найменше посадити при нагоді в тюрму."
— "Знаємо, знаємо", відповіли разом угодники Божі, подякували за добрі ради і пішли до Супруна. Але там довідалися, що він уже "не у діл". Тай відіслали до Барановського, де приняв їх Мартос.
Вислухавши першу половину першого речення літописця Нестора, не дав йому вже більше прийти до слова і сам говорив около 1½ години безпереривно і весь час з пересердям. Зміст його промови був такий:
— "Маю вас ось тут, в печінках! Всіх вас, що займаєтеся ріжним письменством! Сволоч ви! Десь у инших народів всякі письменники пишуть добре про своїх міністрів, хвалять їх, під небеса виносять! Словом — виробляють душу народа, провідники ж вони духові! А у нас?! Чіпаються, як сухого плота — от хочби мене. Зруйнував фінанси, кажуть. А деж, коли був який міністер фінансів, що не руйнував їх? Ну, скажіть, знаєте такого?!"
І не вичікуючи відповіді, відповів сам, схиливши голову, як до уряду: "Не знаєте такого! І взагалі ви нічого не знаєте! Йдіть до Відня, там більше таких проноз, як ви — з’орґанізувалися в "Союз українських журналістів і письменників", а Супрун дав їм силу грошей, державних грошей! Які повинен був роздавати тільки я! Я мігби у Вас купити щось, але не літопись. На чорта вона мені придалася б. А ось брошурку про соц. демократичних діячів то я купивби у вас! Маєте таку?"
— "Ні, не маємо!"
— "То не морочте мені голови!"
Тихо вийшли оба угодники Божі і полетіли до веселої (колись) наддунайської столиці.
VI.
Білий сніг падав і присипав віденські "рінґи" й опущені палаци Габсбурґів. Антоній Печерський глянув на них і сказав:
— "Тут резідував колись син нашого Данила, жонатий з княжною Баґенберґською."
— "A резідував", відповів Нестор. "Тугий був це рід! І розумно бив, де треба було".
— "А читав Ти в новій статті Грушевського про людей татарських, яких винищував Данило? Що ж ти на це?"
— "Не розумію, як міг такий історик, як Грушевський, стати по боці темних і шкідливих рухів. Адже княжа влада й данина була для тих сіл, що пішли з Татарами, без порівнання лекше, чим татарська руїна й полон."
Зустріли на "Штубенрінґу" галицького студента з "Січі", який мав голод в очах й українську трираменну відзнаку на кляпі знищеного й вітром підшитого одягу. Запитали його, де "Союз укр. журналістів", і він показав їм, куди йти.
— "Попросимо, щоби нас приняли в члени", сказав Антоній, "тоді лекше нам буде продати їм літописи!"
"Добре", відповів Нестор.
Приходять і якраз застають засідання управи. Коли вони тільки сказали, хто вони такі, голова зараз завізвав виділ, щоби почтив їх повстанням з місць, що всі негайно виконали.
По привіті оба угодники Божі внесли прохання, що б їх приняти в члени "Союза укр. журналістів і письменників." На це управа "союза" зморщила брови. Але голова чемно попросив петентів заждати в сусідній кімнаті, а справу зараз розглянеться і вирішиться.
За годину вийшов до них Мурський і заявив їм, що управа не може їх приняти в члени, бо вони не фахові журналісти.
— "Гм," сказав Антоній. "Це правда, але за наших часів не було журналістики. А скажіть, будьте ласкаві, що це властиво значить бути фаховим журналістом? Нпр., Ви, добродію, фаховий журналіст?"
Засуєтився Мурський і відповів.
— "Я писав статті..."
— "Та я пік колись яблока у матері на припічку, але через це не став іще пекарем," відповів о. Антоній, якого голод зробив злобним, хоч з природи був лагідний.
— "Братіє!" крикнув з пересердя старий Нестор. "Адже я писав про цілі віки нашої історії — то чомуж ви не приймаєте мене? І правду я різав князям і можним світа цього тай тому навіть ігуменом не зробили!"
Мурський був дуже збентежений, не знав що відповісти. А Нестор літописець закашлявся, потягнув за рясу Антонія й оба вийшли, не оглядаючись.
— "І що ти на це все кажеш?" запитав на вулиці преп. Антоній Нестора.
— "Нічого не кажу", відповів Нестор.
Ішли досить довго, аж знов зустріли якогось галицького студента, що біг на лєкції.
— "Чи є тут якісь українські видавництва?" запитав його Антоній Печерський.
— "Є. "Вернигора". "Дзвін"'. Крушельницького, це пів офіціяльне, бо він референт міністерства освіти. Але й инші, с-рів, комуністів, галицьке.
— "Досить, досить, спасибіг."
Пішли до Крушельницького.
— "Видасте повну літопись Нестора?"
— "Не видам, бо видаю тепер лише свої твори."
Пішли до "Вернигори."
— "Видасте повну літопись Нестора?"
— "Не видамо. По перше тому, що ми видали недавно казки "братів Ґрім."
— "Чому не "братів Ґрімів"? перебив Антоній.
— "То все одно..."
— "Ба, не все одно, таксамо як не все одно, чи написано повість временних днів, чи повість бременних днів...".
— "Не днів, а літ," поправив Нестор.
— "Літ. А по друге?"
— "Ми видали й багато инших творів тай мало маємо паперу."
— "А що трете?"
— "Ви схочете?"
— "Ви схотіли б зараз грошей, а наш статут каже, що аж по видрукуванню виплачуємо".
Пішли до "Дзвона" й довідалися, що весь папір пішов на друк новель Сірого в 15.000 прим.
Пішли до с. р., де зажадали від них, щоб у літописі дописати щось про соціялізацію землі й про це, що татарські люде добре робили, розвалюючи свою державу, на що Нестор і Антоній тільки перехрестилися.
Пішли до галицького посольства, але не могли діждатися доступу до посла Сінґалевича, бо урядовці й бувші урядовці вели з ним мабуть приватні балачки. В часі, як ждали, запитав їх директор Близнюк, чи Україна буде визнана иншими державами.
— "Якбуть не буде", відповів злобно преп. Антоній. "І скажу вам, чому. Бо трохи не у всіх столицях Европи суди тілько й роблять, що розсуджують скандали ваших місій i дипльоматів. Чужинці мають те вражіння, що між вами нема чесних людей, коли репрезентують вас переважно скандалісти, що...!"
Оба угодники Божі вийшли з посольства й Антоній продав свою рясу першому стрічному Жидовину за 100 К. тай оба пішли на "меню" до Гана. Купець порадив їм їхати в Америку, й вони радили між собою, що робити. Але що врадили, не знаю.
[Воля, 01.01.1921]
01.01.1921