Від часу, коли дві найсільніщі галицькі партії, трудовики й радикали, відмовились від участи в Національнім Конґресі (кажучи отверто: тому, щоб не давати навіть тіні підозріння, що ми можемо коли небудь визнати ті торги в справі Галичини, які явно і таємно переводило з Поляками правительство Петлюри) — зайшли три важні факти, які роблять можливим і потрібним скликання Всеукраїнського Національного Конґресу.
Перший з тих фактів то ліквідація Петлюри. Те, що він і його правительство, опираючись на союзі з Польщею, втратили терріторію й мусіли дожити тої хвилі, коли їх польський союзник, не виповівши їм навіть союза, інтернував їх війська, — має двоякого роду наслідки: для Українців дає це можність скоордінувати всі свої політичні сили, а для Поляків означає він те саме, що в XVII столітті означав їх розрив з Хмельниччиною, яка зразу була льояльна супроти польської державности і тільки згодом силою подій перейшла в противний табор. Цим затамовано Польщі можливість лізти на схід. Вона якийсь час по тім держалася ще на частині українських земель, але це була вже повільна ліквідація її як великої держави. Тепер повториться це значно скоршим темпом.
Другим майже рівноважним фактом являється те, що Винниченко, голова українських комуністів, ствердив на місці, що порозуміння між українськими й російськими комуністами неможливе. Документи, які починає печатати орґан українських комуністів "Нова Доба", говорять надзвичайно багато. Коли тільки десята частина цього правдива, то річ ясна, що між українськими й російськими комуністами вже не може прийти до згоди — й що боротьба між ними мусить продовжатися до часу, коли одна з тих партій зовсім утратить силу на українській землі.
Третім фактом, не менше важним, хоч і зовсім иншої катеґорії, єсть те, що Галичане з'уміли вибороти собі перші прояви можливости визнання їх країни як окремого державного орґанізму так на заході, як і серед загалу українських політичних партій. Це заспокоїло їх побоювання що до залиття їх нещастливої країни наддніпрянським хаосом, в якім вони утратили свою знамениту стотисячну армію й багато найкращих працьовників. Сталося це в імя і з причини союза наддніпрянських Українців з Поляками, про який тепер Наддніпрянці мають час роздумувати в польських таборах для інтернованих. Що цей союз так, а не інакше скінчиться, предсказували Галичане своїм наддніпрянським братам вже давно (гл. про це м. и. в моїх споминах "Рік на великій Україні"). Тепер рахунки гірко вирівняні — і можна зійтися.
Можна і треба. А треба не тільки з внутрішніх причин, бо ми ж оден нарід, але також з причин міжнародньої політики. Чужинці, навіть прихильно нам настроєні, не зрозуміють ніколи, чому маємо аж три українські правительства: наддніпрянське, галицьке і кубанське — з троякими місіями за кордоном. Це викликає у них вражіння хаосу, з яким вони анґажуватися не можуть. Прямо — бояться. Ще найбільше довіря показують вони малій Галичині. Але разураз підчеркують те, що вона — мала.
Отож тепер все дозріло до порозуміння. На якій плятформі? Вона теж ясна. Скомпромітовані люде самі положилися в могилу, біля якої ходить польський лєґіонер на сторожі. Кістяків з могил часом витягають — але внутрішньої життєвої сили їм уже ніхто не може дати. Словом — тепер уже не треба вирішувати питання про верховну владу України й можна сотворити Всеукраїнський Національний Центр. Відносини так прояснилися, що треба вже тільки одної умови, щоби сотворити таку інстітуцію: менше балакучости.
А матер'яльних ресурсів також не треба боятися. На це є два способи: 1) Утворити цю інстітуцію там, де проживає найбільше Українців на еміґрації. 2) Обмежити число представників нпр. до 90; це матиме ще й той добрий наслідок, що праці тої інстітуції будуть більше змістовні. Бо, як відомо, чим більше яке тіло, тим менше воно спосібне до дійсної праці.
У декого є ще тільки одно побоювання: Чи представники політичних сил українського народа, зійшовшися при однім столі, зговоряться між собою. Одначе і на це єсть спосіб. Як відомо, галицькі рішаючі партії зговоряться між собою скоро, Кубанці теж уявляють собою державно-творчу групу, яка може опанувати свої внутрішні ріжниці поглядів. Остає наддніпрянська група, в якій доктринерський фанатизм розрісся найбуйніще. Одначе коли конґрес з’орґанізується на тій засаді, що порядок дня укладатиме колєґія, зложена з представників президій цих трьох груп, а кожда з них займатиме становище до даної справи як окрема курія, порозумівшися наперед в своїм нутрі, — тоді супроти скорого порозуміння в нутрі груп галицької й кубанської наддніпрянська група вже прямо з амбіції мусітиме обмежити своїх красномовців до тої міри, що конґрес буде можливий. Після всякої правдоподібности не возьмуть у нім участи тільки комуністи, хоч властиво при відповідно уложеній плятформі конґресу і вони моглиб обіслати його: бо практика доказує їм, що лекше їм булоб боротися за свої прінціпи в українській некомуністичній державі, ніж у чужій комуністичній, де вони знайшлися в підполю. Чи здобудуться вони на відвагу, щоб витягнути консеквенцію зі свого становища, невідомо, але скорше ні. Всі инші українські політичні групи й течії можуть тепер порозумітися в ціли сотворення всеукраїнського національного центру. Колиб це й тепер не наступило, то провідники українських політичних груп виписалиб собі свідомості повної нездібности розуміння політики й становища українського народу. В часі, коли вороги наші переживають державну крізу, з якої рішучо не можуть вийти так, щоб задержали загарбані наші землі, — українські політичні сили мусять мати свій центр. А хто тепер не допустивби до сотворення його, той викине себе за скобки нашого публичного життя.
[Воля, 27.11.1920]
30.11.1920